Байда

Байдо, Байдо, загубився в часі,
Чи ж на світі є такі серця,
Що, мов сонце, у іконостасі,
Та влучають кулі й у сонця!

Байдо, Байдо, рідні – десь по світу,
Але тут покликала борня,
Чесна (бо за правду), добра, світла –
Дерев’яний щит – уся броня!

Ні меча козацького, ні люльки,
Тільки стяг – ото й добро усе.
Зуби з даху шкірили бурульки,
Та тремтіла сцена від пісень.

Шапку він купив собі без мірки –
Він її беріг, як тільки міг,
жовто-синя, наче шапка-бирка,
Для усіх виснажливих доріг.

Десь побіг під гору древній Борич,
Кий, дивись, натягує свій лук!
Байдо, Байдо! Побратими поруч!
І вже сотня падає на брук!

Мріяв. От би зараз у мандрівку,
Завітати в Луцьк у тиху рань.
Хай кохана б піднімала брівки
Від його освідчень і зізнань.

Разом би кудись на фестивалі,
Відкривали б зоряні міста.
Хай би Україна інша стала,
Щоб не гнала доля по світах!

Та Волинська сотня сніг мережить,
Вже заклякла снайпера рука…
І востаннє розмістив в мережі
Він слова Лук’яненка Левка.

Не згубив він шапки – як годиться, –
То ж ганьба була б, та ще й яка!
Тільки кінь на вулицях столиці
Все ірже – гукає козака.

Повідомити про помилку