Грибак

Стечуть меди з духмяної вощини
І стане ліс, як сонечко, рудий.
У лісі таїна: в кущах ліщини
Під листям, у траві ростуть гриби.

І прийде чоловік, сполоха птаство,
Він знає кожну стежку, кожен знак!
Він так любив ліси, оте багатство!
А друзі аж сміялися: “Грибак!”

А вдома теж, немов тугі грибочки ,
(Коли ж попідростали всі, коли?)
Його кохані донечки й синочки,
Що їм би він і небо прихилив.

Щоб не були принижені ніколи,
Щоб не було зневаги шпичаків.
Чужа жорстокість так, буває, вколе,
Що потім заживатиме роки.

Допомогти чи захистити – миттю!
Багатство – то для нього марнота.
Вставали ранки, росами умиті, –
От де краса насправді золота.

І вибороти людям справедливість –
То добре діло – якщо всі гуртом.
Нехай би діти всі були щасливі,
Щоб їхню гідність не топтав ніхто.

Та був один Майдан – хороші гасла!
Поїхав. Як гуртом кричали “Так!”
Та зайнялося полум’я й погасло.
І камінь той не зрушити ніяк.

А вдруге вже дружина не пускала,
Сховала й документи: «Охолонь!
Хіба ж роботи вдома всюди мало?
А як поглине той жахкий вогонь?»

Поїхав… Зирк – і аж душа отерпла!!
У теплій кофті плетеній лишень.
Хіба ж він знав, що серце його тепле
Для нелюда – всього лише мішень.

А тут рівнян наїхало – і треба
Всіх розмістити і допомогти.
Тепер він прихиляв мільйонам небо –
Для всіх достатньо в нього доброти.

А сам – у кофті: все у нього добре,
Хоч і була застуда не одна.
А вже в диму зчорнів похмурий обрій,
І кат надпив червоного вина.

Не одного тоді чекала згуба,
Не вірили, що може бути так.
Тут, на Майдані, був уже Тризубом
Цей добрий, щирий рівненський грибак.

Якби ж як у природі: всі там рівні,
Усім удосталь світла і води.
“Моя дружино, сонячна царівно,
Для тебе я назавжди молодий”.

Повідомити про помилку