Все нормально. Будуємо барикади…
Андрій Богданович Корчак народився 18 липня 1964 року в місті Борислав Львівської області у сім’ї політв’язнів. Дідусь Андрія — греко-католицький священник Яків Боровик був репресований радянською владою і 6 років провів у сталінських таборах. Бабуся Ольга Боровик походила з родини греко-католицьких священників та була сестрою Ярослава Барановського — члена проводу ОУН і довіреної особи Євгена Коновальця.
В 1951 році, під час навчання у Львівському медінституті, за звинуваченням в участі у підпільній націоналістичній організації «Сонце» і розповсюдженні антирадянської літератури була арештована їхня неповнолітня донька — 17-річна Дарія Боровик — майбутня мама Героя Небесної Сотні Андрія Корчака. За поширення листівок, які закінчувалися словами “Смерть Сталіну!” вона отримала додаткову статтю “Заклик до терору”.
Після утримання в катівні МГБ на Дзержинського (зараз СБУ на вул. Вітовського) і тюрмі на Лонцького, де дівчину піддавали тортурам та знущанням, Дарію було засуджено до 25 років таборів суворого режиму з конфіскацією всього майна. Після вироку етапували в Сибір, у Тайшетський табір «Озерлаг», де вона була змушена працювати на лісозаготівлях і будівництві залізниць. Через пів року перевели на будівництво БАМу на північ від озера Байкал.
Дарія Боровик — випускниця 10-го класу Дрогобицької СШ №2. Фото 1950р.
Про перебування у таборі Дарія Корчак згадувала у книзі своїх спогадів «Побачене і пережите»: «Досі пам’ятаю свій табірний номер — АК-557. Режим був жорстокий: непосильна праця, знущання наглядачів, обшуки, перевірки, штрафні пайки, грати на вікнах. Після 10 години вечора бараки зачиняли. Найбільш болючим було те, що дозволяли писати до рідних лише два рази на рік. До місця праці йшли пішки по 5–7 км. Робота була дуже тяжкою: по трапах на тачках возили вгору на насип землю. На голову одягали сітки, бо до крові кусала мошкара. Воду доводилося пити з калюжі, тож частими були захворювання на дизентерію».
Після смерті Сталіна з таборів поступово почали звільняти ув’язнених, скорочувати терміни покарання. Дарію Корчак було звільнено у 1955 році. Вона перебувала у таборах ГУЛАГу майже 5 років…
Батько Андрія Богдан Корчак також був політв’язнем. В 1944 році у віці 15 років вступив у лави молодіжної ОУН «Юнак» під псевдо «Сокіл». Виконував різні доручення організації як зв’язковий, розповсюджував антирадянські листівки, перевозив і зберігав підпільну літературу. У 1945 році неповнолітнього Богдана, якому на той час ще не було і сімнадцяти років, заарештовують. Після довгих місяців слідства, катувань у сумнозвісній дрогобицькій в’язниці юнак отримав вирок — 10 років сталінських таборів. Спочатку Богдан Корчак був направлений в табірну зону в каменоломню, яка знаходилась в Луганській області. Непомірні фізичні нагрузки, яких він там зазнавав, призвели до сильного виснаження. Потім відбував ув’язнення у концтаборі «Унжлаг» Горьківської області.
У 1954 році Богдан Корчак повернувся на рідну землю. Закінчив студію живопису і працював художником-портретистом.
Богдан і Дарія Корчаки з дітьми.
Богдан і Дарія познайомились вже після звільнення, одружилися у 1959 році. Мешкали у Стрию на Львівщині. Андрій був середнім серед трьох дітей, окрім нього у сім’ї зростали старший брат Юрій і наймолодша сестра Ольга.
В 1981 році Андрій Корчак закінчив стрийську загальноосвітню школу №2. Впродовж 1982–1984 років служив у радянській армії, спочатку в м. Щелково Московської обл., потім в Саратові. Після демобілізації вступив до Львівського політехнічного інституту на спеціальність “Автомобільні шляхи”. Працював інженером-будівельником у містобудівельному управлінні міста Стрий, а також у Чехії на будівництві. Брав участь у будівництві храму УГКЦ в селі Дуліби на Львівщині, звідки був родом його батько. На початку 90-х років Андрій працював в книжковому товаристві “Побратими”, яке займалося розповсюдженням української літератури.
Андрій жив разом з матір’ю у Стрию, одруженим не був. Не мав своїх дітей, але завжди дбав про племінників. За словами рідних і знайомих, був дуже добрим, турботливим, щирим і скромним.
Андрій Корчак з племінником.
“Андрій був хресним татом мого сина Богдана, — говорить молодша сестра Ольга, — сам до нестями любив Україну і вчив моїх дітей бути гідними своєї країни. Дарував історичні книжки, казав: щоб любити свою країну, треба знати її історію. Хотів, щоб Богдан займався спортом. Подарував йому боксерську “грушу”.
Протягом всього свого життя я відчувала братову підтримку і опіку, завжди могла на нього розраховувати. Я могла довіритися йому, розказати про свої тривоги і переживання. Андрій завжди вмів вислухати і розрадити мене. Ми так звикли до його турботи, сприймали її, як належне. Як Андрійка не стало, я зрозуміла, як багато втратила. Це як повітря, коли дихаєш і не думаєш про це, а як його перекрити, то задихаєшся. Так я відчувала свою втрату. Мені було болісно навіть згадувати про нього.”
Андрій відзначався спокійним і врівноваженим характером, завжди старався прийти на допомогу людям. Але при цьому, за спогадами рідних, прагнув залишатися непомітним, не бажаючи, щоб інші знали про його добрі справи. Доглядав за одинокою хворою сусідкою, яка після інсульту майже не бачила.
“Брат приходив до неї кожного ранку, варив кашу, міряв тиск, давав таблетки. Доглядав за нею, як рідний син. Вона називала його «Мій синочок». Не кожен би так зміг. Я завжди думала, що брат особливий, найкращий серед нас. І також думала, що навіть якщо і ніхто не знає про його самопожертву, то Бог все бачить і віддячить йому”, — говорить Ольга Корчак.
Андрій мав багато захоплень, любив спорт, особливо лижі і футбол. Любив працювати на городі, садити дерева. Мав велику бібліотеку і багато читав.
Андрій Корчак з матір’ю, сестрою і братом.
З особливою любов’ю і теплотою Андрій Корчак відносився до мами. Сестра Ольга пригадує:
“Андрій був турботливим сином, неймовірно любив маму, підтримував її і поважав. Я знала про його трепетну любов до мами. Ще колись давно, у 1994 році, маму забрала швидка. Мама з нами попрощалася, виглядало все критично. Ми з Андрійком їхали з мамою, і я бачила, як він плакав. Але Бог дарував мамі ще довгі роки життя. Після смерті тата, Андрій взяв на себе всю турботу про маму, старався не залишати її на самоті, переживав, якщо десь затримувалася, зустрічав, коли поверталася з церкви. Коли мама хворіла, брат казав: «Мамо, ви повинні жити, ми без Вас нічого не варті» Мама відчувала, як Андрійко її любить. Вже після його смерті вона сказала мені: «Напевно, тому Бог і забрав Андрійка до себе скоріше, ніж мене. Він би не пережив моєї смерті».”
Вже після загибелі Андрія на Майдані, мама писала про нього у своїй книзі спогадів «Побачене і пережите»:
«Ще в школі, а більше в інституті син почав цікавитися справжньою історією України, яку не викладали у навчальних закладах. Ми з чоловіком не приховували перед дітьми, що були заарештовані більшовицьким режимом, засуджені і заслані в Сибір ще малолітніми. Богдан багато розповідав синові про Повстанську Армію, про злочини більшовицької влади над нашим народом, який боровся за свою незалежність. Андрій ріс справжнім патріотом. Бог і Україна жили в його серці. Він терпіти не міг брехні, лицемірства, пустослів’я, а головне людської байдужості».
У січні 1990 року Андрій з батьком і братом їздив у Житомирську область, щоб взяти участь у живому Ланцюгу єдності, який простягнувся від Івано-Франківська до Києва.
МАЙДАН
У 2004 році разом із братом Андрій відстоював право на чесний і справедливий вибір на Помаранчевій революції. Коли в листопаді 2013 спалахнули протести на Майдані, брати Корчаки неодноразово їздили до Києва, передусім Андрій.
Андрій Корчак на Майдані в грудні 2013 року.
Вперше до столиці він поїхав після кривавого і жорстокого розгону «Студентського Майдану» 30 листопада 2013. Був десятником третього десятка Стрийської третьої сотні Самооборони Майдану. На Майдані рубав дрова, укріплював барикади, чергував у наметовому містечку, стояв на нічній варті, ходив на пікетування. Додому приїжджав коротко на кілька днів, аби провідати маму.
Андрій дуже серйозно ставився до своїх обов’язків на Майдані. Зі спогадів сестри Ольги, навіть перебуваючи вдома, він подумки постійно був на Майдані. Не міг зрозуміти ані тих, хто спостерігає за подіями «з дивана», ані короткочасних «туристів».
Андрій Корчак не брав безпосередньої участі у протистоянні і сутичках з «Беркутом» на Груші, адже був переконаним в тому, що Майдан має залишатися мирним. «Хоч якось у січні ми навіть говорили з ним про те, що може досить просто стояти, — розповідає шваґро Андрій Соломаха, — адже, це стояння нічого не дає». Та все ж рідні погоджуються, що Андрій, вочевидь, вірив у перемогу «мирної масовості» — подібно до подій Помаранчевої Революції. Однак, постійної масовості на Майдані не було. Багато людей, в тому числі і його земляків-стриян, розчаровувались і не їхали більше до столиці.
«Брат вірив в те, що тисячі людей, які зібралися в Києві зможуть разом домогтися змін в країні. Андрій не міг змиритися з брехнею та лицемірством, не міг терпіти людської байдужості. А загинув він з вервечкою в руці і молитовником у кишені — своєю єдиною зброєю», — говорить сестра Героя Ольга Соломаха-Корчак.
Андрій з братом на барикадах біля стадіону Динамо. 15 лютого 2014р
Востаннє Андрій приїхав до Києва у середині лютого 2014 року. 18 лютого разом зі своєю сотнею рушив у «мирний наступ» на Верховну Раду. Метою цієї ходи був тиск на парламент, щоб переконати депутатів винести на сесійне голосування у Верховній Раді законопроєкт про повернення редакції Конституції 2004 року, яка мала обмежити повноваження президента. Усі вулиці, що вели до будівлі Верховної Ради було перекриті співробітниками МВС. Велика кількість силовиків, а також бандитів-тітушок, частина з яких також мала при собі вогнепальну зброю, знаходилась у Маріїнському парку.
Близько 11 години розпочалися запеклі сутички між майданівцями (передусім сотнями «Самооборони») та бійцями ВВ, «Беркуту» і тітушками в Маріїнському парку. В ході цього протистояння силовикам вдалося відтіснити і розділити майданівців на невеликі групи. Серед протестувальників, поміж яких також було багато жінок і літніх людей, почалася паніка.
Під час тимчасового «перемир’я», протягом двох годин Андрій з побратимами будує і укріплює барикади в Маріїнському парку. Близько 13:30 брат Юрій востаннє розмовляв з ним по телефону.
«Все нормально. Будуємо барикади. Трохи тяганина тут…» — описував ситуацію Андрій.
Андрій Корчак разом з побратимами у Маріїнському парку 18 лютого 2014.
А вже за пів години, близько 14-ї, почався черговий наступ силовиків та тітушок. Під час цієї атаки біля Маріїнського парку близько 14:15 Андрій Корчак був збитий з ніг і сильно побитий бійцями ВВ. Він отримав тяжку черепно-мозкову травму, переломи грудної клітки та ребер. Медик-волонтер Червоного Хреста Олексій Самодід намагався зробити пораненому масаж серця. На жаль, місць у “швидких”, щоб вивезти усіх постраждалих бракувало, тож Андрія привіз до Київської міської клінічної лікарні №17 на власному авто очевидець подій Андрій Кортунов. Проте, було вже занадто пізно, і врятувати Героя не вдалося…
Спочатку загибель Андрія пробували подати, як наслідок серцевої недостатності. Але після проведення додаткових слідчих дій було встановлено, що саме злочинні і жорстокі дії силовиків стали безпосередньою причиною його смерті.
Кривавий розгін “мирної ходи” до Верховної Ради 18 лютого 2014. На відео з 05:00 зафіксовано, як медик-волонтер Червоного Хреста Олексій Самодід намагається реанімувати Героя Небесної Сотні Андрія Корчака.
– Андрія Корчака збив з ніг і фактично затоптав загін ВВшників на виході з Маріїнського парку. Після повторних експертиз… нарешті вдалось встановити причинно-наслідковий зв’язок між побиттям, переламаними ребрами, забитими легенями, травмою грудей і серцевою недостатністю. Цей епізод нарешті інкриміновано міністру-втікачеві Віталієві Захарченку. — повідомив начальник департаменту в справах Майдану Офісу генерального прокурора Олексій Донський.
Андрію Корчаку було 49 років… Похований у місті Стрий Львівської області.
За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Андрію Корчаку було присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
Вічна пам’ять і шана Герою!
Автор публікації: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
