Проза і поезія

Іти я мушу, матінко, пробачте! Я повернуся, може, до весни… А Ви не плачте, мамо, Ви не плачте, Бо хто, якщо не ми?.. Якщо не ми… Дивіться, мамо, день який чудовий...

А я - живий, матусенько, живий, Хоч вже по нас безчесно так стріляють. Для них вже свій народ - то вороги… Якщо ж загину, то за що - я знаю… Я знаю, мамо...

Господь на небі мав свій план, Не міг дивитись на руїни. Тому покликав на Майдан Синів і дочок України. Він ніс з-за хмар усім любов. Навчав добра...

Молилися люди, “швидкі” під'їжджали. Убивці стріляли у Тризуб, у стяг. Кров витікала на темну бруківку. Із зранених тіл витікало життя. Майдан вирував...

Вже йому сімнадцять! І хлопчина знає, Що Майдан, як ватра В горах, не згасає. Пліч-о-пліч із друзями Він носив бруківку І не знав, що снайпер вже...

Вже на тебе, мила, Більше не погляну. Я лежу розстріляний Посеред Майдану. А на тім Майдані, Як колись на Січі, Не судилось людям Помирати двічі...

Ну, чому ж ти, синочку, не розкажеш мені, Чи болить тобі дуже? Не всміхнешся у сні. Як тобі без родини, без студентських ідей? Я б тебе пригорнула, сину мій...

Його у Бортницькому лісі Вбивали уночі кати. Він падав на замерзле груддя І знов підводився. Іти. Бо там, де полум'я Майдану, На смерть зійшлися правда...

На просторах Сибіру, Де панує ГУЛАГ, Народився Микола. Снився Тризуб і стяг, Що його він не бачив Ще ніколи в житті, Що крилом жовто-синім, Наче птах...

По білому снігу пішли на барикади Красиві, ясноокі, надії повні вщерть. Пліч-о-пліч стали всі. Боялись тільки зради, Бо зрада товариства страшніша, аніж смерть...