Він не зігнувся

У храмі – спокій. Тут – ані шелесне.
Свічки і ладан – він до цього звик.
Дідусь його у церкві ж був священиком,
А у миру – це Яків Боровик.

Про щось, бувало, згадували з сумом –
Боліла рідним пам’ять мовчазна.
В його малій голівці зріли думи,
Душа ж ставала чиста і ясна.

Пізніш йому відкрився біль репресій,
І він збагнув тоді, у чому річ.
Так він і жив – від сесії до сесії
Й молився щиро серед сотень свіч.

Ми ж українці… І за що карати?
За рідну мову на своїй землі?
Й голубила очима Божа Мати
Й просила: підведися із колін.

Немов йому давала настанову:
Не гнися, хлопче, люди – це ж не скот!
І не зганьби ні віри, ані мови,
Допоки є вони – то є й народ!

Хто знає, чи було якесь знамення?
Та як тут всидиш, як піднявся світ!
Зайшов до церкви по благословення,
І ангели йому махнули вслід.

Страшний був бій! Голіруч – проти зброї!..
Шоломи чорні!.. Як горів Майдан!..
До Борислава привезли Героя…
Він не зігнувся… Він помер від ран…

Повідомити про помилку