Він хотів до всього доторкнутися серцем

Опубліковано в Спогади про Героїв | Позначено: ,

Він хотів до всього доторкнутися серцем

Життя прекрасне!
Його треба жити, бо воно дається один раз…
Володимир Мельничук

Фото, фото, фото… Сотні, тисячі чи більше їх збереглося в родині? – пані Надія ніколи не рахувала. Одні маленькі, інші більші, деякі зовсім великі… Та й не має значення скільки їх, головне, що ці фотографії для неї залишив син. На одних Володимир пильно вдивляється їй в очі, на інших – відображено його погляд на світ. І тепер мама вже його очима вдивляється в чарівну природу, по-новому милується краєвидами України, Чорногорії, Німеччини чи Тунісу…
Ось і зараз вона з ніжністю пригортає до серця знімки з «молодшими друзями» Володимира: пташками, кішкою, їжачком, собакою, цуценятами… В них відображена трепетна любов сина до тварин і повага до їх існування поряд із людьми.

З трепетом серця вона перебирає знімок за знімком. Пам’ятає кожне враження Володимира від його поїздок, адже він завжди ділився з нею пережитими захопленнями та особистими проблемами…
Спогади – єдине, що зараз зігріває серце матері. Духовний зв’язок із сином був надто сильним, тому вона дотепер відчуває його присутність, не зважаючи на те, що вже промайнуло більше двох років із того часу, коли Володимир востаннє сказав їй таке солодке слово: «Мамо!» Сказав і… замовк навіки.
Тисячі разів вона пригадувала його інтонацію, тембр голосу, інші звуки, на фоні яких він говорив… Вже другий рік день і ніч пече той найболючіший спомин: звук пострілу, який вона ніяк не може забути, адже він забрав не лише її кровинку, а й надію на безтурботну старість в оточенні люблячих синів. Це в її серце тоді поцілив убивця… Так і живе з того часу зранена, змучена й невтішна в скорботнім горі.

Веселий і доброзичливий він, ніби магнітом, притягував до себе людей. Де б Володимир не був, з ним завжди були фотоапарат і відеокамера. Він боявся пропустити щось важливе: від найдрібнішої деталі чи комахи на квітці з росою або липкого пуп’янку на гілці до важливих подій суспільного життя.

Кажуть, що фотографії зберігають енергетику людини. Пані Надія в цьому неодноразово впевнялася, відчуваючи від знімків тепло сина. Володимир ніби наяву всміхається мамі, заспокоюючи з фото її розбите втратою серце. І вона з ним ділиться також… Все відбувається, як і раніше, хіба що мама лише відчуває, а не бачить наяву Володю. Не може його обійняти, не може по емоції обличчя зрозуміти настрій, погладити неслухняне волосся…
Син ніколи не розлучався з фотоапаратом. Любив знімати, робив це професійно та з любов’ю. Він вкладав у кожну зняту мить свою безмірну любов і трепетну душу.
Пані Надія бере до рук живописний знімок гірської річки в Закарпатті, вдивляється в стрімкі потоки, що пробиваються через каміння й несуть свої води далі. Ось так і її життя пронеслось, мов ця річка. Були в ньому і щасливі миті, і тривожні, і небезпечні…

Пам’ять понесла жінку в минуле. Вона пригадала, як сини пішли до школи, як по-різному сприймали навчання, обираючи різні улюблені предмети. Володя з дитячих років уважно вдивлявся й вслухався в навколишній світ, ніби читаючи, одному йому відкриту таємну книгу природи. Закінчивши 9 класів Київської школи № 214, відразу попросився на навчання до Малинського лісогосподарського коледжу. Вони з чоловіком не заперечували, тому що завжди поважали вибір сина. Володя залюбки навчався, педагоги коледжу і до сьогодні пам’ятають допитливого й старанного юнака, що намагався дослідити все маловивчене в природі. Він вперто докопувався до суті й часто дивував викладачів науковими висновками.

По закінченні навчання Володя отримав спеціальність «Майстра лісо заповідної зони». Далі проходив стажування в Німеччині, працював охоронцем, був менеджером, креативним майстром сучасних ремонтів житла. Володя обирав максимально наближені до природи зручні й корисні для життя людини шпалери, будматеріали тощо. Він ще з дитинства добре малював. Особливо йому подобалося робити дива з гіпсокартоном: розраховував до останнього міліметра кожну лінію креслень, адже якісна робота – його життєве кредо. Тому швидко став успішним майстром-дизайнером у цій галузі. За словами Марії, дуже стомлювався на роботі, але приходячи додому, був неймовірно щасливим кінцевими результатами роботи. Отримував неймовірне моральне задоволення від творчості. «Машка, я це зробив сам. У мене вийшло»!- радісно повідомляв з порогу Володя і починав розповідати й показувати знімки чергового заказу з незвичними елементами, які треба було ще розрахувати…
Здавалось, все йшло добре. У грудні 2013 року, коли розпочався Майдан, Володимир відразу попав у саму гущу подій: він допомагав з побутом мітингувальникам, прибирав територію, приносив теплі речі, купував необхідні ліки… А пізніше, після штурму 11 грудня, навіть будував одну з барикад. Після подій на Грушевського з початком кривавих протистоянь став частіше бувати серед мітингувальників удень, а ночами чатував на другій барикаді біля бочки…

І звичайно ж знімав, адже з фотоапаратом ніколи не розлучався. Тому залишив для новітньої історії України романтичні та трагічні миттєвості революційних подій 2013-2014 років.
Передивляючись знімки, мама ніби проживає усі періоди життя сина. Крок за кроком вона встановила кожну прожиту сином мить страшного розстріляного дня…
Той трагічний день 20 лютого для Володимира був надто напруженим. Вранці він із Дарниці забрав медика Валю Вараву і відвіз її до шпиталю на Лютеранській. Сам залишився біля Михайлівського. За словами Валентини, Володі телефонувала мама й просила не йти на Майдан, він їй пообіцяв. Чатував на випадок, якщо появиться необхідність доправляти до лікарень і майданних госпіталів поранених. Ще допомагав ставити намет для зберігання ліків і харчів, які зносили небайдужі кияни. Заносив у Михайлівський ліки, бачив поранених і вбитих… Зателефонувавши знайомій Аллі, схвильовано повідомив: «Тут вбивають… Щойно принесли тіло зовсім ще хлопчика». Близько 14.00 зателефонував Марії й сказав, щоб вона їхала додому, але жінка відповіла, що їде до нього. Зустрівшись, Володя запропонував піти на Майдан прибиратися, було ніби тихо. Вони піднялися східцями до Жовтневого, де після розгрому беркутівцями, був справжній хаос: одні шукали свої речі, інші збирали потрощені предмети, підмітали й вимивали бруд… Людей було багато, як у мурашнику. В цей час зателефонував товариш і сказав, що йде до них. Володя з Марією вийшли, щоб його зустріти. Коли вони всі зустрілись, Володя саме розмовляв з мамою. Тієї миті й пролунав постріл. Дівчина-медик затампонувала йому рану й пораненого перенесли до готелю «Україна», де йому надали першу допомогу.

… Пані Надія пригадує той день у деталях: вона була в розпачі, бо знала з телевізора, як розвивались події у середмісті. «Побачивши, що на Майдані стріляють, я плакала й вмовляла сина повернутись додому, – говорить мама. – А він весь час відповідав мені:
– Мамо, я повинен бути тут. Я не можу вчинити по-іншому…
– Будь ласка, синочку!
– Вибач, все буде добре. Я тобі телефонуватиму…
Володимир ніколи її не обманював, не обманув і того дня, втримавши дане слово: телефонував кожні півгодини. «Син заспокоював мене, як міг. Був дуже засмученим, з болем розповів про молодих вбитих хлопчиків, яких допомагав виносити з Михайлівського собору…»
Так промайнув її день: у сльозах і тривозі. Десь біля п’ятої години був його останній дзвінок. «Не знаю, можливо, це було передбаченням, але я чомусь відразу сказала йому:
– Синочок, я, звичайно, пишаюся тобою…
– Так, мамо…
І саме в цю мить постріл розірвав найщирішу розмову двох найрідніших людей…

Так, на очах у дружини і на слуху в матері вбивця обірвав квітуче життя волонтера. Смерть Володимира від куль стала останньою в той трагічний для України день. Це було близько 17 години. З того часу пані Надія не знаходить спокою ні вдень, ні вночі. І той постріл, і останнє слово дитини звучать набатом в її голові, відлунюють в серці, забирають останні сили…
«Мамо»… Це слово маленький Вова колись вимовив першим. Говорив його ніжно й протяжно. «Мамо», – говорив, посміхаючись і пригортаючи її до грудей, «ма-мо» шептав їй солодко, коли щось прохав… «Мамо» – стало в його житті і останнім словом. Словом-посланням любові до матері.
Жінка ще щось чула тоді в трубці: хтось кричав, були інші звуки та голоси, але єдиного найріднішого голосу вона вже чути не могла, хоч і дослухалась, допоки не дізналася про страшну новину…
Сьогодні пані Надія має змогу побачити останні хвилини життя сина. Хтось знімав тоді на відео Жовтневий палац, і саме в той час пролунав постріл: «Когось щойно вбили. Прямо тут! Йому в голову вистрілив снайпер», – доноситься голос у кадрі.

Все це сталось на очах дружини Володимира, вони стояли поруч. Марія деякий час не могла навіть усвідомити того, свідком чому тоді стала. Вона бачила, як Володимир промовив щось і впав, немов підкошений. У чоловіка, крім фотоапарата, не було нічого. Він був не захищений, просто вийшов на мить із приміщення і став мішенню для нелюда…
– Боже, вбережи Володю!- благала Марія, весь час тримаючи коханого за руку. Молилася і благала: вбережи, Боже… В такому стані Валентина Варава застала Марію в готелі «Україна» і не відразу повірила її словам про Володю, допоки сама не побачила. Вона не раз із ним об’їжджала лікарні, шпиталі, перевозила поранених… А тепер він сам важко поранений і Валентина допомагала евакуювати товариша до Швидкої. Він дихав, і в неї, як і у Марії, була надія. До 20.50, коли його серце зупинилось…
Добігає третій рік від початку трагічних подій, все ще йдуть судові процеси проти декількох беркутівців. Мама весь час плаче: « Не знаю чи живу я, чи існую, адже не бачу ні сонця, ні дня, дихати не можу… одне лише бажання маю, щоб знайшли вбивць мого сина й інших загиблих».

Силовики, які віддавали накази стріляти, вже давно втекли з України. Одні заховалися в Москві, інші працевлаштувалися в окупованому Криму, тому судять рядових виконавців. Суддя Сергій Дячук дійшов висновку, що «ознак пострілу з близької відстані не було зафіксовано». Отже, стріляли здалеку з автомата Калашникова. Беркутівці, що опинилися на лаві підсудних, провини своєї не визнають. А їх адвокати, перетворюючись у цинічних «суддів», некоректними запитаннями заганяють потерпілу сторону в ступор. Пані Надія на суді з усіх сил трималася, відповідаючи на їх безглузді запитання: о котрій годині точно був дзвінок від сина чи чому він туди пішов, чи знає вона, що це було заборонено тощо. Їм байдуже, що перенесла посивіла за ці роки мати, не хвилюють її зболені виплакані очі, їм навіть байдуже, якою правдивою людиною був за життя її Володимир…

Він був справжнім чоловіком, завжди йшов по життю гідно, любив рідних, навколишній світ, людей… Ніколи нікого не перебивав, слухав уважно й допомагав чи давав пораду. Знав вихід з будь-якої складної ситуації, не падав духом, підтримував інших. Товариш Олег Бойко пригадав, як вони раніше вибирались на озера, як Володя все продумував, щоб відпочинок був гарним. Одного разу вони з дружинами в чергове відпочивали, розмістившись у двох палатках. Вночі розпочалась неочікувана гроза: «Вітер був такої сили, що зносив палатки, відривав великі гіляки, жбурляючи їх навколо місця відпочинку. Блискавки на мить відкривали майже апокаліпсичну картину страшної ночі», – ми з моєю дружиною спинами намагались втримати стіни палатки, виходити з неї навіть на думку не спадало. – А Володя швидко вискочив і, не зважаючи на зливу, почав кілками закріплювати палатки, щоб їх не знесло вітром. Тоді він спас нас усіх, – сумно підсумував Олег. – Так і по життю йшов, допомагаючи друзям, забуваючи інколи про себе».

Володимир дуже любив подорожувати. Разом із Марією об’їздив майже всю Україну: велосипедами, автомобілем, на байдарках… Перебуваючи в Німеччині на стажуванні, спостерігаючи за німцями, поставив собі за мету навчитися їздити на велосипеді. І не лише навчився, а й залучив до подорожей на свіжому повітрі Марію.
Починали з невеликих відстаней Київщиною, а потім маршрути розширили до інших областей. Виїжджали щоп’ятниці і поверталися вранці понеділка. Володимир відчував себе щасливим. «Він був часточкою природи, до нього весь час підтягувались усі тварини й птахи, давалися в руки, дивно дивилися йому в очі… В цьому завжди було щось магічне», – говорить про рідну людину Марія. – Куди б ми не поїхали, двох-трьох фраз Володимира було досить, щоб його вважали своїм.

Він добре розумівся на людях, вмів погасити будь-яку конфліктну ситуацію… Останній рік мав дві мрії: перша – подорожувати світом, а друга з кінця 2013 року – вперше почав говорити про дитину. Перед цим його запросили бути Хрещеним в донечки друзів – Аполінаріі. Мабуть, це й стало поштовхом до другої мрії. Не судилося…
На роковини смерті Володимира друзі наперебій розповідали мені, якою порядною й доброю людиною був Володимир, як трепетно любив батьків, як тепло відносився до рідних і близьких йому людей. Найбільше запам’яталася розповідь Олега Журавля. Вони давно потоваришували, були однодумцями у всьому, розуміли одне одного з-пів слова. “Його порядність і відчуття обов’язку викликали в багатьох захоплення. Допомога людям була невід’ємною частиною його життя”, – з болем вимовив Олег.
Він пригадав, як гідно Володя пройшов обидва Майдани, як завжди був в епіцентрі важливих подій України. “Такі люди приходять на землю з особливою місією, і Бог завжди забирає найкращих. Забрав і мого друга”, – сумно сказав Журавель. Він втратив не просто товариша, а найближчу людину, яка мов брат, розуміла його і завжди підтримувала, підставляючи дружнє плече… Така щирість відносин сьогодні рідкісне явище. Олег втратив не лише товариша, він втратив всесвіт, і ніхто не замінить йому вирваного з його життя важливого пазла дружби. Адже такі люди, як Володимир приходять у світ з гуманітарною місією, а коли йдуть в Небеса, лише тоді ми починаємо розуміти їх вселенське значення для всього суспільства.
На одній з фотографій Володимир дзвонить у великий дзвін. Після загибелі сина пані Надія чує подібний набат постійно. Вона всоте вдивляється в фото і бачить, як син вслухаючись у дзвін, посміхається і, ніби розчиняючись у повітрі, лине в небо. А подзвін залишається. Він розриває їй голову, стугонить у скронях, виривається з неї криком розпачу…
Плине час, але щодня, заходячи у Фейсбук, читаю розпачливі слова мами Володимира та бачу все нові фото чи відео з ним. І чим більше вдивляюся у фото, тим більше розумію внутрішній світ її сина.

Багатогранна особистість… Скільки ним досліджено, вивчено, вбачено в навколишній природі! Комусь би цілого довгого життя не вистачило б на все! А він встиг: все побачити, все почути і кожною клітинкою полюбити оточуючий світ, друзів і рідних.
Інколи мені, навіть, здається, що він так поспішав усе встигнути, що швидко виконав план Бога в земному житті. Здійснив ту гуманітарну місію, яка на нього покладалася. А сьогодні мама за допомогою його фотознімків знайомить читачів із його життям. Це вже її місія. І лише одному Богові відомо, стільки земних життів змінено під впливом його життєпису чи фото… Як не прикро це визнавати, але навіть смерть гідної людини завжди має сенс для нових життів…
Розповіді рідних про загиблих героїв і їх гідне життя слугують сьогодні вихованню новітньої когорти гідних і патріотичних молодих людей в Україні. Багато знайомих військових зізнавались, що саме подвиг Небесної Сотні спонукав їх стати на захист своєї Батьківщини. Тому розповіді родин так цікаві для читача.
Пані Надія може говорити про Володимира годинами: «Володя завжди любив дарувати людям затишок, тепло, посмішку. Кожного дня намагався принести радість близьким і друзям, творив маленькі дива, аби вони були приємно вражені».

Веселий і доброзичливий він, ніби магнітом, притягував до себе людей. Де б Володимир не був, з ним завжди були фотоапарат і відеокамера. Він боявся пропустити щось важливе: від найдрібнішої деталі чи комахи на квітці з росою або липкого пуп’янку на гілці до важливих подій суспільного життя.
Оточуючий світ для нього був цілим всесвітом. Він дивувався, коли хтось не розумів його знімку чи залишався байдужим до побаченого. Ніколи не вживав нелітературних чи грубих слів. Коли його щось обурювало, єдині слова які вживав були: «Я вра-же-ний!». І стільки змісту було в них, що всі все розуміли. За життя багато фотознімків Володимир викладав в мережі, чим приємно дивував справжніх майстрів фото дизайну. Зараз його знімки виставляє в Фейсбуці мама, групуючи фото сина в тематичні цикли.
Останні альбоми присвячені Революції Гідності. Його цікавили обличчя людей, які були в гущі революційних подій. Ці портрети незнайомців вже стали новітньою історією України, люди на них щирі, патріотичні й піднесені. Є фотознімок, на якому беркутівець цілиться з рушниці в об’єктив його камери. Зробивши знімок, Володимир встиг заховатися за колоною. Можливо, то було попередженням, але чоловіка це не злякало. Він продовжував знімати для історії.

І тепер всі охочі мають можливість детально познайомитися з його творчістю. Там є чому повчитись адже філософія Володимира багатогранна.
Переглядаючи його фотографії, і справді замислюєшся над сенсом життя, розумієш, як ми маємо любити рідну землю, оточуючий світ і близьких людей… Володимир прагнув з усіма поділитися своїм баченням і сприйняттям навколишнього світу. Він умів його розуміти душею і прагнув, щоби всі відчували природу саме так.
А час все плине, залишаючи людську пам’ять. Вона береже миті життя людей, які стали Героями Небесної Сотні. Їх пам’ять увіковічують, відкриваючи меморіальні дошки, називаючи вулиці і школи їх іменами, облаштовуючи музейні кімнати…

… 2 липня 2015 р. за ініціативи рідних та близьких, небайдужих сусідів, за сприянням Голови Соціального центру «Перспектива-Оболонь» Володимира Старовойта, на будинку, в якому проживав Володимир, урочисто відкрили меморіальну дошку. Вшанувати пам’ять Володимира прийшло чимало жителів району. Захід відкрився виконанням Гімну України. Люди теплими словами згадали героя, поділилися своїми спогадами про його мужність, добро, повагу, патріотизм… У Володимира було стільки життя й оптимізму, що до сьогодні ніхто не хоче вірити в його загибель. Саме тому рідні відмовилися від траурного оформлення меморіальної дошки. Вона, як і квітуче життя чоловіка, насичена кольоровою гамою. І Володимир зображений усміхненим на фоні мальовничої природи – таким, яким його всі запам’ятали за життя…
Коли залунав реквієм «Пливе кача по Тисині…», люди заплакали. Вслід за ними заплакало й небо… Пролилося рясним дощем, омиваючи запилені зелені листочки, змочуючи живильною вологою спраглу землю… Священнослужитель Вишгородського храму Святого Володимира отець Богдан нагадав присутнім заповідь Христову: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Євангеліє від Івана 15:13)

Увіковічили пам’ять про життєрадісну, оптимістичну, веселу людину і в рідній школі Володимира: відкрили меморіальну дошку і музейну експозицію з виставкою його фото та відео робіт.
Фото, фото, фото… Не важливо стільки їх… Головне, що їх для неї залишив син. З ними веде посивіла зболена мати свої нескінчені розмови…
Час іде, залишається пам’ять і фото, на яких син живий і тепло посміхається їй…

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

RelatedPost

Помітили помилку в тексті? Будь ласка, повідомте про це! Просто виділіть фрагмент із помилкою та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Google+