Він так вірив у перемогу!

Спогади про Ігоря Сердюка

Опубліковано в Спогади про Героїв | Позначено: ,

Він так вірив у перемогу!

Тільки перемога і боротьба до кінця!

Звичайний лютневий день. Перехрестя вулиці Інститутської та Кріпосного провулку… Перемир’я порушено, люди відтіснені до станції метро «Арсенальна». Активісти Майдану швидко починають будувати захисну барикаду. Кожен розуміє, що від неї залежить життя сотень людей, що попали в пастку, яку їм цинічно приготувала влада.

9-та сотня була дуже стомлена: вони всю ніч охороняли підземні переходи та виходи з метро, побоюючись, що підземкою до Майдану можуть доправити силовиків. Ігор разом із усіма носив мішки з піском. Самооборонці були, як ніколи, беззахисні: у них не було ні палок, ні захисних дерев’яних щитів, ні касок… Адже було оголошене перемир’я, і ніхто не очікував збройного нападу, що стався поблизу Маріїнського парку. Зі слів очевидців колона людей попала у місце поміж тітушками і беркутівцями. Кілька беркутівців почали «бикувати», провокуючи демонстрантів погрожуванням розправою за допомогою саперних лопаток і зброї. Депутатів, що підійшли із наміром заспокоїти провокаторів, тітушки, ховаючись за спинами міліції, закидали спочатку камінням, а потім у мирних людей полетіли шумові гранати. Після цього, скориставшись панікою, загони «беркутівців і тітушок» миттєво напали на заблокованих людей.

Барикада була не укріплена й недобудована, але чоловіки намагалися стримати оборону, щоб дати можливість жінкам і людям похилого віку знайти безпечніше місце.
Сили були нерівними. Ігор комусь передав прапор сотні та заходився допомагати оборонятись. Коли він підняв черговий мішок із піском, його розстріляли… Майже впритул вистрілили в обличчя… Куля ввійшла в перенісся і вийшла з потилиці за лівим вухом. Свідком цієї трагедії став Назар Михайлюк – сотник 9 сотні, до якої і належав Ігор, який виконував у цій сотні важливу місію: був прапороносцем. Це найпочесніше патріотичне звання в сотні, і Ігор його залюбки виконував, дуже пишався довірою побратимів.

Він мав дивовижний талант зводити навкруг себе у коло знайомих таких різних людей, які б у своєму звичному житті навряд чи колись би звернули увагу один на одного. У компаніях і спільнотах, що формувались навколо Ігоря Сердюка з тих чи інших інтересів, усіх неймовірно не схожих між собою людей поєднувало дещо надзвичайно важливе – нікому нічого ні від кого не було потрібно, і, разом з тим, всім було дуже весело, затишно і цікаво.

Коли Ірина, дружина Ігоря, вкотре зателефонувала йому, слухавку взяла медична сестра швидкої допомоги, що везла тіло героя. Саме те татуювання Чегевари, про яке розповів Андрій Тирса, допомогло швидко ідентифікувати його тіло. Телефон і маленьку фотокамеру, якою Ігор фотографував Майдан, забрала міліція і до цього часу не повернула. Мабуть, ведуть ще слідство.
Ігор приїхав до Києва ще 30 листопада, як тільки вранці дізнався про побиття студентів. Після першого грудня став членом загону Самооборони. Сергій Полюхович, куратор Євромайдану від Кременчука, з теплотою в голосі розповів про революційні будні Ігоря: «Він входив до 9-ї сотні, де були люди з Кременчука, Львова та Вінниці. Відважний, відданий, чесний, порядний. Лише кілька разів на день-два виривався додому, щоб побачитися з дружиною та донькою – і знову повертався до справ».

До сумнозвісних подій, як розповіли друзі, він був у Кременчуці, досить відомою людиною з-за своєї активної життєвої позиції. Ще в далекому 1992 році посмів підняти державний прапор на забороненому антивладному заході. У мирному житті Ігор був приватним підприємцем. Він любив подорожувати, залюбки займався підводним плаванням та спортивним дайвінгом. Взагалі був любителем активного відпочинку. Серед захоплень – хард-рок, скульптурне мистецтво, мотоцикли та …собаки, особливо такси.
Юрій Андрейко, сусід Ігоря, розповів, що дуже поважав Ігоря та з задоволенням поділився спогадами про нього: «Я знав Ігоря 10 років. Він був людиною талановитою, любив працювати у скульптурній майстерні. Займався підприємницькою діяльністю – ремонтував квартири. Любив мотоцикли і дайвінг. Попри те, що у спільноті драйверів йому дали прізвисько «Сердитий», у житті був людиною доброю, дружньою, приємною у спілкуванні. Більше б таких людей, країна стала би іншою».

Кременчук вшанував Ігоря і одну з вулиць назвали його ім’ям. На ній знаходиться військовий комісаріат. Як сказав Сергій Полюхович: «Це дуже символічно й знаково, що на цій вулиці знаходиться військомат, адже молоді люди повинні брати приклад із героя, який добровільно, з голими руками, стояв проти озброєних силовиків, захищаючи гідність цілої держави». Дійсно, місто повинно пишатися своїм громадянином, про якого так добре згадують друзі й побратими, життя якого з великим захопленням детально описують:
– Близько з Ігорем Сердюком ми познайомились у 1990 році, – пише Андрій Тирса. – Нас звела, як це назвуть пізніше, «неформатна» музика, відраза до радянської брехні, загибель Віктора Цоя, його пісня «Перемен требуют наши сердца», фільми Соловйова, і… захоплення життям. А ще презирство до будь-якої влади та її нестримно дурнуватих законів…

Коли Україна вирішила обрати незалежність, Ігор став активним діячем у боротьбі за те, щоб прапором нової держави став жовто-блакитний стяг, а гербом Тризуб. Він навіть випиляв собі зі шматка бронзи герб України і зробив з того собі символ для носіння на одязі. З тих же часів його зацікавили і книжки про справжню історію нашої держави: «Історія Запорізьких козаків», «Історія України-Руси», тощо. Цікавився народознавством. Тоді ж вичитав про своє прізвище – Сердюк. «Сердюками» називали піхотні полки, що були особистою охоронною гвардією гетьмана. У житті Ігор Сердюк не хворів на довіру і повагу до влади. Він вважав її представників брехунами і, часто-густо, покидьками. Взагалі був людиною прямою, чесною, відкритою і дуже компанійською. Мав дивовижний талант зводити навкруг себе у коло знайомих таких різних людей, які б у своєму звичному житті навряд чи колись би звернули увагу один на одного. У компаніях і спільнотах, що формувались навколо Ігоря Сердюка з тих чи інших інтересів, усіх неймовірно не схожих між собою людей поєднувало дещо надзвичайно важливе – нікому нічого ні від кого не було потрібно, і, разом з тим, всім було дуже весело, затишно і цікаво, коли компанія збиралась. Відбувалося таке іноді десь на пікніку, а часто просто вдома у Ігоря та його жінки Ірини.

Коли він відкрив для себе пірнання, це надало йому і нових вражень, і нових друзів, і нових місць для здивувань. Він любив той новий підводний світ, що відкрився перед його очима. Завжди з захопленням розповідав про різні дива і чудернацькі краєвиди нововідкритих водних просторів. Разом із друзями-пірнальниками неодноразово брав участь у змаганнях по всій Україні, займав призові місця й цим розширював коло нових друзів і знайомих.
До своєї природної зацікавленості історією України, Ігор мав також інтерес і велику повагу до історії кубинської революції. Він мріяв попасти колись на острів Свободи, полежати на пляжі Варадеро, попірнати в тамтешніх водах…
Ігор прочитав книжки «Щоденник мотоцикліста» і «Партизанська війна» Ернесто Чегевари. І вони його до того пройняли, що це відзначилося татуюванням портрету Че на грудях.
Соратники по сотні теж відзначають Ігоря, як людину дуже чесну, відповідальну, наполегливу і виважену, що крім своїх основних обов`язків, ще опікувався й психологічною допомогою новим бійцям самооборони.

Двадцятирічна донька Ігоря – Ірина, пишається своїм татком, але сильно сумує за ним. Разом із мамою, також Іриною, підтримуючи одна одну, вони гідно несуть своє горе, допомагаючи здолати непоправну біду стареньким батькам Ігоря – Миколі Петровичу та Олександрі Пилипівні. Хіба можна розрадити вбите горем подружжя? Ні. Нікому таке не під силу. Але від усієї держави щира пошана батькам за гідного сина – справжнього патріота України – Ігоря Сердюка – героя Небесної Сотні.
На Ігоревій касці, які носили всі майданівці, був доленосний напис: «Тільки перемога!» Він так у неї вірив, так плекав надію на зміни в державі, що ця будівельна каска та протигаз, як атрибути зимового протистояння, відправились із ним у Вічність. А ще прапор, наш рідний український прапор, якого він майже не випускав із рук, разом із Ігорем приєднався до мирних Воїнів Світла – героїв Небесної сотні.

P.S.
Історія завжди ставить усе на свої місця. Інколи відразу, інколи пізніше. Одне фото, вражаючи в саме серце своїм трагізмом, зберегло для українців страшну реальність подій 18 лютого 2014 року. Довго суспільство не знало, кому належало тіло патріота з цієї фотографії.
Відповідь на це питання нещодавно дав український журналіст Юрій Бутусов:
– Другий рік я не міг забути це трагічне зображення й дуже боявся, що ім’я цього мужнього патріота який віддав життя за свободу України, так і залишиться невідомим.
Після детального дослідження фото та відео матеріалів стало відомим ім’я цього безстрашного Героя. Це доброволець 9 сотні Самооборони Майдану – Ігор Сердюк. Тоді в Маріїнському парку, коли в беззбройних людей стріляли бандити, коли декількох демонстрантів забили до смерті, а сотні отримали страшні поранення, Ігор та інші його побратими не злякались і почали будувати нову барикаду на перехресті Інститутської та Кріпосного провулку

Будували швидко, не зважаючи на велику кількість військових, бандитів-тітушок, виття сирен «швидких», пострілів…
Коли почалася атака, Ігор з побратимами стали на шляху бандитів. Йому вистрілили в перенісся з обрізу впритул…
Але Герої не вмирають!
Ігор Сердюк назавжди залишиться в пам’яті нащадків, як символ незламності, мужності й героїзму.

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

Помітили помилку в тексті? Будь ласка, повідомте про це! Просто виділіть фрагмент із помилкою та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Google+