Поспішайте творити добро!

Опубліковано в Спогади | Позначено: ,

Поспішайте творити добро!

Спогади про Василя Прохорського

Біля перехрестя сільських вулиць у центрі Дмитрівки, що на Чернігівщині, з минулого століття на алеї Слави стоїть меморіальний пам’ятник загиблим воїнам у другій світовій війні 1941-1945 років. Поряд притулилась свіжа могила з українським прапором, у якій знайшов останній свій прихисток Герой Небесної Сотні – Василь Прохорський, що загинув 18 лютого 2014 року під час мирних протестів у Києві на Майдані.

Кожного дня за будь-якої погоди тут завжди можна побачити жінку в чорній хустині. Це мати Василя – Світлана Миколаївна. Вона ще на початку весни почала ретельно прибирати територію: спочатку навколо пам’ятника і могили, потім крок за кроком далі. Прибрала в сквері поряд, де раніше збиралися любителі пива. Сліди їх посиденьок виднілись усюди. Літня жінка, мов навіжена, щоденно, не звертаючи ні на кого уваги, прибиралась навколо меморіалу, приводячи прилеглу територію в ідеальний порядок. Їй байдуже було що робити, якби тільки знаходитись поближче до Василька.. Це відбувалось не один день і навіть не місяць: жінка-мати незмінно розпочинала кожний ранок з прибирання. Їй хотілося хоч щось зробити для свого синочка. Пані Світлана, втративши свою кровинку, з пораненою навіки душею почала піклуватися про синову могилу та місце навколо неї. Коли вже не було що робити, бо порядок був ідеальним, стомлена матір поставила собі нову мету – засадити цю територію квітами. Придбала 1000 цибулин тюльпанів і почала їх висаджувати. Земля погано підкорялася: була твердою, мов камінь. Стоячи на колінах, фізично й морально знесилена жінка, робила кожну лунку з неймовірними зусиллями. По дорозі до магазину ходили люди, поглядали на повзаючу навколо меморіалу жінку і йшли собі далі. Одні вважали, що вона від горя збожеволіла, іншим, хто не знав про її біду, жінка здавалася напідпитку, треті дивувалися, що жінка занедбала власний город і пропадає цілими днями біля могили сина…

Мало кому приходило в голову просто підійти до жінки, поспівчувати їй, підтримати, а головне – допомогти… Нікому, крім однієї доброї душі в селі, що прийшла та допомогла досадити цибулини. Це була Валентина Васильченко, нині пенсіонерка, а в минулому медична сестра дитячого відділення лікарні. Вона, правда, вибачилася, що не зможе присідати, так як у неї хворі коліна, а підвозити тачку з землею допоможе. В процесі роботи пані Валентина, забувши про свої суглоби, вже повзала разом із матір’ю, саджаючи весняні квіти. І що найголовніше – коліна не боліли. «Вам Боженька допоміг за доброту й небайдужість», – сказала вдячна пані Світлана. «Я теж мати», – тільки й відповіла здавленим голосом жінка-помічниця.

Якось на дорозі зупинилася машина й до них підійшов незнайомий чоловік, привітався: «Слава Україні!».
– Героям слава!- відповіла пані Валентина, чим здивувала маму Василя.
Ніяковіючи, чоловік запитав, хто мама Героя?
– Я, – відразу заплакавши, відповіла пані Світлана.
– Візьміть, поминіть сина. Я розумію Ваше горе, я теж був на Майдані,- протягнувши 50 гривень, сказав незнайомець. Дякую вам за сина-Героя!..
Сів у автомобіль і поїхав, а вона ще довго, витираючи сльози, здивовано дивилася йому вслід. «Світ не без добрих людей», – подумала й відразу пішла в магазин, щоби купити поминання й роздати людям.

Коли мама Василя закінчила з тюльпанами, вона поставила іншу мету: створити на місці Меморіалу живий український стяг з жовто-синіх ірисів. І зі своєю доброю помічницею впоралася і з цим завданням. Далі були інші ідеї, включаючи пам’ятник, на який вона витратила всі кошти, отримані від держави. Придумуючи чергову роботу й виконуючи її, вона притуплювала біль втрати, відволікалась від страшних думок… Але це вдень, а вночі, наодинці, бідна мати не один раз пройшла всі кола пекла… І як вона їх пройшла, зрозуміти зможе хіба що інша мати, що втратила свою дитину.

Цими довгими безкінечними ночами вона сотні разів прокручувала своє життя, пригадуючи, як вони з чоловіком десять років чекали дитиночку, а Бог її не посилав. Як цілодобово молилася йому, як задивлялася на інших діток і мріяла, уявляючи свою кровиночку… Коли, здавалось, не було вже ні надії, ні сподівань, Бог змилостивився й послав їм довгоочікуване дитя: милого синьоокого хлопчика з чарівною посмішкою – їх Василька… Батьки відчували себе дуже щасливими, щедро віддаючи синочкові накопичену роками любов… Щастя було бажаним і яскравим, але тимчасовим: щойно Василькові виповнилося півтора рочки, трагічно загинув тато – нащадок славного козацького роду Прохорських, вихідців з Прохорівської сотні Ніжинського полку. Важко передати словами моральний та фізичний стан пані Світлани, але вона мужньо перенесла горе втрати заради синочка. Виховувала його в любові й добрі в кращих традиціях батьківського роду. Коли прийшов час, відвела свого вихованого славного хлопчика до школи.

З тих пір Василь гідно поніс по життю героїчне прізвище свого роду і в школі, і в армії, і в правоохоронній системі, де починав працювати, і в охоронній фірмі, і на Майдані… Виріс добрим, чуйним, люблячим хлопцем. Був маминим «лікарем», порадником, гідним сином, чиє милосердне серце надавало їй сил жити. Коли Василь підріс, вона вийшла заміж удруге, родився знову синочок, який ледве ставши на ноги, втратив батька, а вона – другого чоловіка… І знову сама, виховуючи синів, через життєві труднощі вона вперто йшла вперед, віддаючи їм всю любов, ласку та материнське піклування. Зі старшим Васильком в неї був особливий духовний зв’язок. Він був її розумником, помічником і парусом, що вів по життю.

Василь розумів, як мамі важко, і тому ріс невибагливим, нічого не прохаючи, задовольняючись тим, що мав. Мати ніколи не забуде важкі часи, коли вона тяжко працюючи, не мала коштів навіть на випускний костюм для Василька, і він одягнув старомодний та більший на пару розмірів костюм дідуся, що кумедно звисав з нього. Пані Світлана найбільше боялася, що він не захоче одягати його й не піде на свято. А коли проникливий юнак одягнув, хвилювалася, щоби однокласники не висміяли. Василь, бачачи материнський розпач, зробив вигляд, що зовнішність його не обходить. Йдучи до школи через все село під руку з сином, вона собою прикривала його костюм, і всю дорогу душа матері ридала. А її Василько тримався так впевнено, що нікому і в голову не прийшло не то що сміятися, а навіть посміхнутися. І серце матері заспокоїлося, вона милувалася старшим сином, мріяла про щасливе майбутнє Василя…

По життю його милосердне серце також весь час переймалося її проблемами й болями. Бачачи, як важко матусі, як втомило її жалюгідне життя, Василь робив усе, щоби мама була здоровою та щасливою, повсякчас піклувався про неї. Він став для неї справжнім чоловіком, що ніколи не зрадить, підставить надійне плече, ніколи сам не образить й іншим не дозволить… Пані Світлана за ним відчувала себе, як за міцною стіною. Йшла по життю і всміхалася: пишалася, яких добрих синів виростила. Має тепер два міцні крила: не страшно з такою надійною підтримкою й тяжку хворобу здолати та старість зустріти. Василь, за словами Сергія, був йому не лише за брата, а інколи й за батька. І йому сьогодні дуже його не вистачає.

Після школи Василь відслужив строкову службу, повернувся додому й зрозумів, що в селі роботи не знайти. Тому відразу ж поїхав до столиці. Побачив набір до лав міліції й пішов туди служити. Паралельно вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом на спеціальність «Правознавство». Василеві, як чесній і порядній людині, було надзвичайно важко працювати у цій структурі, адже зарплатня копійчана, а «заробляти» нечесно хлопець не вмів. Крім того треба було платити за навчання, допомагати мамі, бабусі, молодшому братові. Тому Василь прийняв рішення змінити роботу, хоч і мав позитивні характеристики та міг стати перспективним правоохоронцем. Він зробив це заради головної жінки, що не тільки подарувала йому життя та завжди піклувалась про нього, а й вклала в нього щиру душу, повірила в його сили й виховала в найкращих духовних і патріотичних традиціях. Прийшов час віддати синівські борги: взяти під свій контроль втрачене мамине здоров’я, дати їй можливість відчути себе жінкою – нарешті зупинитись і перепочити, не думаючи більше про кожну збережену копійку… Тепер він про це попіклується. Закінчить навчання, буде багато працювати, і матуся ні в чому не зазнає нужди. Йому хотілось обійняти маму й ніколи не відпускати зі своїх обіймів, дякуючи за кожну хвилинку свого життя, за любов і ніжність, так щедро йому подаровані, за безсонні ночі, за мозолі на руках, за сльози в прекрасних очах, за материнську безкрайню ласку…

Старший Василько з пошаною і любов’ю завжди промовляв слово «Мамо», але за своє коротке життя так і не сказав слова «Тато». І сам не став татом, хоч дуже мріяв. Не встиг – його квітуче життя обірвалося на піку бажання створення повноцінної сім’ї: з дитячим щебетом, з домашнім затишком, зі щасливою посмішкою коханої та неперевершеним, як у мами, ароматом домашньої їжі…
Не судилося. Всі, хто знав Василя, говорять про нього найтепліші слова, згадують доброго, завжди усміхненого хлопця, як віруючу в Бога високоморальну молоду людину, що завжди дотримувалася посту, любила родину, людей і неньку-Україну.

Почуття справедливості для нього було провідним, тому завжди захищав слабших, ображених. Світла людина зі світлими думками і вчинками, – так характеризують Василя його однолітки з Дмитрівки. На Майдан також вийшов, тому що образили цвіт нації – молодь, яка хотіла кращого майбутнього для своєї держави. Не міг не вийти, інакше не був би тим Василем, якого всі знали: порядним, сміливим, гідним і справедливим. На Майдані не був самооборонівцем, а працював після роботи волонтером: купував і приносив ліки та інші необхідні речі захисникам, допомагав медикам виконувати їх професійний обов’язок… 18 лютого був на роботі останній день, вів себе, як завжди: професійно, щиро, весь час посміхався, але після дзвінка побратима з Майдану, став хвилюватись, весь час читав новини, був сам не свій… Микола Болобан, що працював з ним у той день пригадує, що Василь поїхав на Майдан ближче до вечора, виконавши роботу в охоронній сфері. Ввечері йому зателефонував начальник Руслан Молодик, який дізнавався, чи всі колеги добралися додому, чи все в них добре, адже транспорт не працював. Василь не відповів не тоді, ні на другий день вранці. На роботі також не з’явився. Трохи пізніше з його телефону відповів якийсь чоловік, повідомивши, що куртку, документи й телефон він знайшов біля Михайлівського собору і де хазяїн речей, він не знає.

З цього моменту всі почали шукати Васю, повідомили на Євромайдан SOS, розклеїли фото, об’їхали всі лікарні, телефонували в морги… Ніякої інформації не було. І лише в суботу 22 лютого після тривалих розшуків зниклого без вісті колеги, його тіло знайшли у морзі Центру судово-медичної експертизи МОЗ України (на вулиці Оранжерейній).
– Знайшов його друг Віктор,- розповів Руслан Беньо. Тіло Василя було синім, зуби вибиті, за довідкою – кульове поранення в потилицю … Ніхто не знає, як це сталось. Відомо лише, що він допомагав пораненим і медикам.
Через декілька місяців слідчий розповість матері страшну «правду» його смерті. Василя спочатку було жорстоко побито, а вже потім розстріляно: 5 куль і 6 поранень, в тому числі картеччю.

Дмитро Середенко, що разом iз Василем орендував квартиру, розповiв:
– Мама Василя вже не один рiк бореться з раком. Василь був для неї стимулом у боротьбi з хворобою. Вiн часто ходив на Майдан. Переважно пiсля роботи. Мирно стояв i допомагав активiстам – носив продукти, лiки. У день, коли ми востаннє бачилися, Василь чомусь одягнув куртку, в якiй нiколи не ходив на Майдан. А ще залишив один iз двох мобiльних телефонiв i сказав у разi потреби подзвонити його мамi. Було таке погане передчуття…
Час іде невпинно вперед, а злодіяння не розкриті, винні не покарані. Рідні загиблих по всій Україні терпляче чекають. Тим часом на місцях увіковічнюють пам’ять про гідних патріотів держави.

На початку золотавої осені, серед гамору школярів, наприкінці вересня, коли терпко ще пахли чорнобривці, а повітря вже наповнилось прощальним пташиним щебетом на Алеї Слави у Дмитрівці відбулося відкриття пам’ятника Василеві. В цей день Дмитрівка одягнулась у святкові шати, прикрасилась національними кульками, віночками та вишиванками, наповнилась людським гомоном, пролилась сльозами сотень жінок-матерів… В цей день громада села та гості поділились спогадами про героя Небесної сотні… До могили свого побратима приїхали колеги по роботі із Києва, побратими-майданівці з Бахмача, Ічні, Талалаївки… Навідались і керівники району, представники політичних партій…
– Коли сталася трагедія в Києві, і ми дізналися про загибель нашого Василя, – сумно розпочав директор школи Борис Киричко,- ми з вчителями почали переглядати шкільні світлини. Майже на всіх він щиро посміхався. Сяяв посмішкою. І так було завжди. Василь мав, як кажуть у народі «золотий характер», користувався повагою. Поважали за доброту, лагідну та веселу вдачу і саме головне – за готовність завжди прийти на допомогу…

Колеги по роботі з Києва – Руслан Беньо та Руслан Молодик також поділились спогадами про людські якості та професійність Василя, наскільки він був незамінним працівником:
– Завжди добрий, усміхнений Василь відразу змінювався, коли відчував крадія в магазині. Ставав настирливим, строгим та принциповим, мабуть, попередній досвід правоохоронця спрацьовував. Він дуже добре розбирався в законах. І коли був на об’єкті, всі були спокійними, – сказав Руслан.
– Ми ніколи не забудемо його вразливу душу, його добрий характер і вдачу. Ми пишаємося силою духу Василя, його принциповістю й сміливістю, які він проявив в такий непростий для країни час, – зі скорботою в голосі сказав Руслан Молодик.

Василь по життю завжди був альтруїстом: жертовно допомагав усім, хто потребував цього. Його однокласники розповіли, яким він був життєрадісним і щирим.

Василь по життю завжди був альтруїстом: жертовно допомагав усім, хто потребував цього. Його однокласники розповіли, яким він був життєрадісним і щирим. Як багато читав, тому завжди здавався більш дорослішим за них. Ключовим словом у їх розповідях було – доброта. Колега по роботі в Києві Микола Болобан розповів, як Василь допомагав усім колегам: « До нього в будь-яку мить можна було звернутися за підтримкою. Міг підмінити в свято, щоб ми побули з дітьми вдома. Мене замінив перед Новим роком. Взагалі його не треба було умовляти, він відразу відгукувався на будь-яке прохання»…
– Так, це правда, – підтвердив інший співробітник Сергій Шименко. А ще був надзвичайно ввічливим, веселим і патріотичним. Розмовляв лише українською. Вітався з усіма: «Слава Україні!» або «Доброго дня, панове!». Мав почуття гумору, любив пошуткувати, цікаво розповідав про історичні події, добре знався в географії… Ходив після роботи на Майдан, відносив куплені ліки.

За свідченням пані Світлани, у січні, коли «Беркут» почав наступати і стало небезпечно, Василь прийняв рішення: бути на барикадах постійно. Вона намагалася відмовити його, але він лише їй пообіцяв, щоб не хвилювалася.
На відкритті пам’ятника право перерізати синьо-жовту стрічку надали матері героя – Світлані Миколаївні, голові Бахмацької РДА свободівцю Михайлу Виноградову та голові Талалаївської РДА свободівцю Володимиру Брюховецькому.
Стрімко й велично в осіннє небо злетіли блакитні та жовті повітряні кульки, а підніжжя гранітної стели прикрасилось гірляндами з ялинкових гілок, траурними вінками, яскравими квітами, які звідусіль несли й несли односельці, школярі, друзі…
Коли все стихло, і поступово розійшлися по домівках заплакані люди, Світлана Миколаївна знову залишилась наодинці з сином і з тими, хто сім десятиліть тому звільнив цей рідний край. В голові набатом звучали рядки:
Мов Прометей, мов гордий Данко,
За Батьківщину й рідний край.
Себе віддавши без останку,
Ти крок ступив в Небесний рай.
Він у Небесному Раю, а вона тут, на грішній землі, виконала ще одне поставлене перед собою завдання, пов’язане з її сином – увіковічення пам’яті про нього, про революцію Гідності 2014 року та новітніх героїв України – справжніх патріотів, що, як і її Василько, «поклали душу й тіло…» заради гідного майбутнього українців.

Мати обережно тремтячими руками поправила на вінках стрічки й присіла в задумі… Про що вона думала в цей час, які молитви читала чи може просто заніміла у мовчанні? Ніхто не знає, крім дерев на алеї Слави, що навесні, влітку та на початку осені все бачили й чули. Саме вони стали німими свідками її горя, її нескінчених розмов із сином, її сліз і невимовного розпачу:
На могилі твоїй вже засохла трава, журавлі у вирій відлітають.
І возносять гаптовані кров’ю слова: «Рабів до Раю не пускають!»
Сьогодні над селом ридає небо… Яким же завтра буде день без тебе?
Твої ж іще не народились діти, і сонечко тобі вже не засвітить…
А журавлі в ключі летять у вись, біля могили вся твоя родина.
Смертельній кулі я кричу: «Вернись!» й вклоняюся Герою України…

Вдихнувши на повні груди повітря, Світлана Миколаївна підвелася й направила погляд до неба, подивилась на хмари, що скорботною парасолькою нависли над нею і завмерли на мить від материнського болю, зачаїлись, щоби не скривдити, не стривожити, не відволікти від головного – найсвятішої на землі Молитви Матері за своє дитя.
– То навіщо, синочку, віддав ти життя своє? – питає мати, дивлячись у осіннє небо. І, помовчавши, добавляє: «Я знаю навіщо, вибач…»
Кожного дня молиться знесилена матір і за свого Василька і за інших синів України. Болить страшним щемом її материнське серце, чуючи невігласів, що «на Майдан нікого не посилали, що все було дарма, що нічого не змінилось чи варто було, тощо… Давить образа, перехоплює дихання від болю…
– Як це нічого не змінилось? Нема її Василька, нема сотні інших хлопців…

Права, зболена втратою й несправедливістю, Світлана Миколаївна. Не лише кращих представників суспільства, що віддали свої життя, немає більше з нами. Найголовніше й найтрагічніше, що разом із ними пішли в Небеса їх ненароджені діти… Значить, ми знову, як це було в різні трагічні часи української історії, знову втратили щойно відроджений генофонд нації. А чого вартує голосіння матерів по всій країні? Хіба й цього мало? Які ще жертви потрібні, щоби невігласи різних мастей в кінці кінців зрозуміли, що віддані кращі життя української молоді за всіх нас, в тому числі й за них? Їм мало загального всеукраїнського горя?.. Їм треба, щоб воно стояло у них на порозі? Не впевнена, що для таких навіть цього буде досить. Бог їм суддя, – як здавна казали. Нехай це залишиться на їх совісті. Дякувати Богові таких хоч ще і досить по всій Україні, але стає все менше і менше. І врешті решт правда й справедливість переможуть на нашій багатостраждальній землі.

– Отче наш! Сущий на Небесах… – вкотре молиться мати за всіх убієнних синів Вітчизни, просить для них Царства Небесного, а на землі пам’яті вічної…
Дивлячись у бірюзове небо зі зболеним серцем, з вицвілими від горя очима, звертається бідна мати до Вищого Божого Суду, бо ніде на землі не може відшукати правди, не може зрозуміти, за що вбили її Василька? І що ж це в світі діється, якщо вбивають лише за те, що ти небайдужий до долі своєї країни патріот, що не можеш спокійно дивитися, як творяться безчинства, коли в суспільстві панує несправедливість і корупція… Коли ти виходиш на мирні акції, щоб тебе почули, побачили і зрозуміли, а тебе по-звірячому за це вбивають чи роблять калікою?.. Де ж тоді шукати захисту?

– Мій син був віруючою людиною, дуже милосердною, – говорить Світлана Миколаївна. Щонеділі ходив до церкви, притримувався всіх постів, Бога лагідно називав: «Боженько». Мав хобі – пізнання світу через подорожі. Після кожної поїздки годинами розповідав мені свої враження від історії краю, звідки приїхав. Через його очі та захоплені розповіді я сама знайомилася з різноманітними живописними куточками країни. Декілька разів Вася їздив до Криму, любив гірські краєвиди, залюбки їх фотографував. Коли приїхав звідти востаннє був трохи засмученим. Сказав, що Крим, як завжди, чудовий, але там не люблять української мови, реагують на неї зверхньо. Багато читав, добре знався на класичній музиці, дуже любив пісні групи «Океан Ельзи», записував думки до блокноту під різними заголовками: «Україна і Крим», «Сучасність і минулі часи», «Культура», «Дива природи» тощо. Він весь час поповнював свої знання у всіх сферах життя. Я дуже сумую й пишаюся ним. Він для мене був не лише сином, а й другом, моєю надією, опорою і стимулом у боротьбі з тяжким недугом. Після загибелі сина моє життя розділилося на «до» та «після». В житті «До…» я була щаслива: мала двох синів-красенів, ставних соколиків. Часто дивлячись їм услід, я раділа, що прожила життя недаремно. Після втрати сина життя зупинилося на тривалий час. Останнім часом, вітаючись, мій Вася говорив: «Слава Україні!». Ще й мене навчив, як правильно відповідати: «Героям слава!».
Так вітався й з молодшим братом Сергієм. З ним він спілкувався ввечері востаннє. Десь о 21.00 Вася сказав, що на Майдані поганий зв’язок, що справи серйозні і він допомагає пораненим, що не попаде додому, тому що транспорт не ходить, тому залишиться на Майдані. Сергій слухав брата на фоні дивних шумів: щось бахкало, стояв людський гамір і періодично щось підривалось. Було погано чути, але останні слова брата до сих пір відлунюються в голові Сергія: «Воля або смерть» і його улюблений слоган «Рабів до Раю не пускають!»… Цими ж словами починалась його сторінка «В Контакті». Востаннє Василь заходив на свою сторінку 18 лютого о 17.16. за декілька годин до загибелі.
Наступного дня брат і колеги по роботі телефонували йому. Гудки йшли, але слухавки ніхто не брав, — розповів Сергій. — Тільки о десятій трубку взяла якась дівчина. Вона сказала, що куртку брата знайшли. Там були документи, мобілка. Де сам Василь, ні вона, ні інші волонтери нічого не знали.
– Я ще подумала тоді, – додала Світлана Миколаївна, що він зараз десь у буцегарні, і мабуть без куртки, йому холодно. А він тоді уже захолов,- заплакала мама.
У Василя також була домовленість зі своєю дівчиною Танею зв’язуватися щогодини. Василь пробув на Майдані декілька годин і після 21.00 на зв’язок більше ні з нею не виходив.

Пройшов деякий час після поховання сина. Пані Світлана виписалася з лікарні і поїхала до Києва. Щоб зрозуміти вчинок Василя, вона поїхала туди, куди він спішив після роботи, туди, де за його словами згуртувалися найкращі люди країни, – на Майдан, щоб побачити все своїми очима, щоб подихати тим повітрям, походити там, де ходив її син… І вона зрозуміла, які патріотичні люди там були. Зболена власним горем жінка побачила інші обличчя загиблих: такі ж молоді, усміхнені й щирі, як і в її Васі. Вона уявила собі їх матерів, дружин, родини і… зрозуміла, що не одна вона в своїй біді, що по всій Україні пронісся крик розпачу матерів, по всій державі і вдень, і вночі чутно ридання рідних… Від цього плачу здригнулася вся природа і пролилася благодатним дощем…
– Я йшла по Майдану, вдивлялася в кожен квадратик бруківки, щоб зрозуміти Василя, зрозуміти, за що він боровся і загинув, – говорить Світлана Миколаївна. – Якийсь чоловік, схоже вуличний музикант, підійшовши до мене, дістав 102 гривні. Дві залишив собі, а сотню віддав мені. Зі словами скорботи й вдячності за сина.

Тоді вона відчула гордість за виховання Василя. Вони з чоловіком вистраждали довгоочікуване дитятко, вона його виховала, віддаючи всю себе по краплині… Думала, що виховувала для себе, а виявилось – для всієї України, і тепер її Василька знає кожний патріот і дякує їй. Болісно посміхнулась, чи не вперше за останні місяці. Залишок свого життя вона проживе заради Василя, всі свої дії і вчинки присвятить його пам’яті. Світлана Миколаївна тоді твердо вирішила, що жити варто для Сергія, Василя і для інших людей… Вона буде творити добро, як би це робив її Василько і вже ніколи не впустить у серце ті жахливі думки про самогубство, що вселялися в її розбиту горем душу. Назавжди заховає ту коробочку з синовими краватками, що донедавна провокаційно манили її до літньої кухні… І хто знає, чим би все закінчилося, якби не її синочок. Це він захистив її з неба то дзвінком телефону, то криком сусідки, то словами молодшого сина… Їй прикро тепер навіть згадувати, наскільки можливим був трагічний сценарій її життя.
Час іде, змінюються пори року. Востаннє я бачилася з пані Світланою наприкінці грудня у Львові, в духовній академії імені Святого Духа на зустрічі з родинами Небесної Сотні. Здається, час трохи підлікував її душевні рани. «Треба йти по життю далі. Я роблю лише перші кроки, падаю і піднімаюсь, знову падаю, але піднімаюсь впевненіше і йду вперед», – говорить пані Світлана.

Її материнська сповідь крає серце, але водночас визиває неймовірну гордість. На таких, як вона, тримається цей світ. Я стала свідком дивовижної історії відродження життя жінки-матері з руїни, з попелу, з невимовного болю, що все спалив… Але вона встояла і, відродившись, повернулася до життя.
Після упорядкування меморіалу й відкриття пам’ятника синові, вона взялася за себе: пофарбувала сиве волосся, зробила зачіску, купила креми для змарнілого обличчя… На якомусь етапі, можливо це було 4 серпня, коли вона вперше в житті відзначила свій день народження на могилі сина без його подарунка і квітів, мати зрозуміла, що Василькові, який за життя так трепетно піклувався про її здоров’я, приємно буде тут, на грішній землі, бачити її гарною. Нехай із сумною посмішкою, але без сліз, що майже рік непрохано текли з материнських очей.
Сьогодні Світлана Миколаївна ще знесилена, але я впевнена, що внутрішній стержень, притаманний цій сильній жінці, допоможе їй здолати перешкоди до її мети. І разом з молодшим сином Сергієм вони гідно підуть по життю далі, несучи світлу пам’ять про рідну людину – славного нащадка козацького роду Прохорських.

У лютому, на роковини смерті Василя, біля меморіалу в Дмитрівці пані Світлана запалить 104 замовлені поминальні лампадки за кожного загиблого героя Небесної сотні – славних новітніх Героїв України, серед яких і її Василько.
А навесні тисяча тюльпанів ніжними кольоровими обіймами пригорне останній прихисток її сина, приверне увагу перехожих, привітає їх величними голівками, що, немов солдатики, приймуть почесну варту біля героїв різних поколінь, що віддали найдорожче, що мали, – життя в ім’я гідного майбутнього людей на цій Богом даній землі. А трохи пізніше гідно захитають голівками і блакитно-жовті іриси, що символізують прапор незалежної держави, окроплений жертвенною кров’ю новітніх героїв України. І посміхнеться мати Героя дивлячись на цю весняну красу, на це полум’яне стрімке життя, відроджене з сухих цибулин…
Ось так і її Василько колись відродиться, і можливо скоро дитятко молодшого сина Сергія погляне на неї голубими очима зі своєю неповторною посмішкою, і вона впізнає її. І буде няньчити внука, знову віддаючи себе краплина за краплиною і не тямлячись від щастя… А значить треба жити, берегти себе і чекати…

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

Споріднені та схожі сторінки:

Людина мусить залишити по собі пам’ять... Спогади про Максима Шимка Невелика кімната в класичній вінницькій квартирі. Потрапивши в неї, перестаєш відчувати час. Хочеться уявити господаря за п...
Вірменин із українським серцем... Спогади про Георгія Арутюняна Колись доля привела грузинського юнака Міхеіла Саакашвілі до Києва, де він здобув освіту, вивчив мову та полюбив україн...
Він малював казкове майбутнє України... Спогади про Валерія Брезденюка Невеличка кімната на Вінничині. Світло приглушене. Тихо звучить класична музика. У кімнаті двоє: вона сидить у крісл...
Google+