Якщо не я, то хто? Якщо не тепер, то коли?

Опубліковано в Спогади | Позначено: ,

Якщо не я, то хто? Якщо не тепер, то коли?

Спогади про Івана Тарасюка

Найбільший у світі квітковий годинник на вулиці Інститутській навпроти Майдану було відкрито до 18-тої річниці Незалежності України. Кожного року, використовуючи близько 50 тисяч квітів, Київзеленбуд створював новий дизайн циферблату.
Востаннє, влітку 2013 року, дизайнери створили композицію з обрисом церков, пишною зеленню та дніпровськими хвилями. В ній символічно показали могутність і велич Київської держави. Ніхто тоді ще не знав, що взимку справжню велич нашої держави покажуть українські чоловіки й молоді хлопці, що пройшли бойове хрещення вогнем та поклали свої квітучі життя трагічним «візерунком», саме поряд із цим годинником, на вулиці Інститутській. Навічно закарбувавши його в новітній історії України.

Вони полягли 20 лютого. Перші загинули біля мосту Закоханих на Інститутській, але масові убивства почались під час штурму пагорбу біля квіткового годинника, коли майданівці проривались до Жовтневого палацу. Там полягли Ігор Костенко, Іван Бльок, Сергій Байдовський та ін. Там же, біля квіткового годинника, був смертельно поранений в шию хлопець, про якого нічого не було відомо, тому його доставили на Оранжерейну, як невпізнаного.

Завдяки дослідницькій роботі двох дівчат-волонтерів – Олени Чебелюк зі Львова та Юлії Яворської з Києва вдалося впізнати цього хлопчину по фото, і це документально підтвердив його приятель. Цим юнаком виявився двадцятиоднорічний Іван Тарасюк родом із Залісоччя Волинської області. Тепер батькам, які мали єдиного сина, доля залишила дві «адреси», пов’язані з їх кровинкою: місце загибелі свого Іванка, яке щорічно буде прикрашатися новим квітковим візерунком, і охайну могилу на сільському кладовищі, куди вони постійно здійснюють паломництво, приносячи синові чогось солоденького… А ще – вони тихо несуть туди своє горе й розпач, невиплакані сльози, невимовний біль, що пече весь час їх серця…

Їм нема за що дорікати синочка, він ніколи їх не обманював. Не обманув і на цей раз. Коли в Києві почалася справжня бійня, Іван вирішив, що, як колишній десантник і людина з медичними знаннями, просто мусить бути там, щоби стати волонтером медичної служби. Татові чесно сказав, що їде до Києва, що інакше не може, а ще попрохав не говорити мамі, щоб не хвилювалася.

У пана Миколи було погане передчуття, він дуже хвилювався за сина. Напередодні Іван розповів йому, як за два тижні до поїздки в Київ, у Луцьку до нього підійшла циганка і, взявши його за руку, сказала:
– Бережи себе, дитино, тебе вб’ють!- і пішла собі.
Ця страшна новина не виходила у батька з голови, він бачив по телевізору, що робиться на Майдані, і весь час телефонував синові.

Коли батько вранці 20 лютого попрохав його відійти в безпечне місце і хоч з півгодини перепочити, він заперечив, сказавши:
– Як я потім побратимам в очі буду дивитися? Зрозумій мене правильно, тату, я по-іншому не можу…

Передчуття були важкими, але син заспокоював. Іван у середу 19 лютого вдень та всю ніч не спав, чергував, дуже стомився. Коли батько вранці 20 лютого попрохав його відійти в безпечне місце і хоч з півгодини перепочити, він заперечив, сказавши:
– Як я потім побратимам в очі буду дивитися? Зрозумій мене правильно, тату, я по-іншому не можу. Не хвилюйся, в суботу буду вдома.
Потім ще зателефонував мамі й повідомив:
Мамочко, зі мною все добре, чекай в гості, буду вдома у суботу…
І, як і обіцяв, повернувся додому саме у суботу – в домовині…

Знову нікого не обманув. Таким виховали його: правдивим, спокійним, культурним і ввічливим. Він був моральним взірцем для оточуючих, при ньому ніколи не вживались образливі слова, в селі всі знали, що він не переносить мат, і тому змовкали, щойно бачили Івана. Ні, він нікому не робив зауважень, просто його чарівна посмішка, його моральні принципи слугували паролем чемності.

Іван з дитинства мріяв стати військовим, але не судилося, тому вступив до медичного коледжу «Монада» в Луцьку. Провчився перший курс і був призваний до армії. Навчальну військову підготовку пройшов у Чернігові, а служити відправили на схід – до Дніпропетровська. Коли офіцер, вишикувавши солдатів на плацу, попрохав назвати прізвище й місце народження, Іван з гордістю українською мовою відчеканив:
Іван Тарасюк із Волині!
Бандерівець? – помовчавши трохи, спитав командир.
– Так, бандерівець, не москаль! – не розгубившись, відповів новоспечений солдат, чим викликав сміх у строю.
І з тієї миті, не зважаючи, що в цій військовій частині основною мовою спілкування була російська, він принципово говорив лише українською. За словами батька Миколи Ігоревича, дуже дивувався та засмучувався, що не лише солдати, а й військові командири не знають мову держави, в якій несуть службу.

Після армії Іван відразу ж відновився в медичному коледжі. Став дорослішим і більш відповідальним. Як завжди, продовжував вести здоровий спосіб життя, був небайдужий до суспільно-політичних проблем, робив усе від нього залежне, щоб Україна була кращою, впізнаваною в світі, пишався своєю Батьківщиною. Взагалі, за словами друга Миколи, мав у житті три цінності: Україну, батьків та … футбол. Ця гра не просто його хобі, не просто частина його життя, а частина його самого. Про футбол Іван знав усе, міг часами про нього розповідати, при цьому його емоції ніби вибухали. Грав за Ківерцівський футбольний клуб «Олика».

Любив читати, особливо історичну літературу. Багато знав про історію не лише свого краю, а й держави, пишався славним минулим українського народу. Іван був патріотом у найкращому розумінні цього слова. Отже, не дивно, що він приймав участь у студентському русі на Волині, був активним представником Луцького майдану. А коли в Києві потребували допомоги, Іван з Василем Мойсеєм поїхали до столиці, й обоє склали там свої голови, прославивши рідну Волинь.

Микола Чернета, друг Івана, досі не може прийти до тями, що втратив товариша:
– Ми з ним дружили з дитинства. Жили по сусідству, разом росли і разом винаймали житло в Луцьку. Іван цікавився поточною політикою і палко мріяв про той час, коли наша держава стане по-справжньому щасливою. Планував поїхати на заробітки за кордон, аби побачити, як у Європі люди живуть. Мріяв про те, що Україна вступить до ЄС…

Ще один сусід Івана – Василь Скорупський сказав визначні слова, що характеризують Івана:
– Коли в одного старого повстанця запитали: «Чому повстанський прапор червоно-чорний?» Він відповів: «Чорний — це наша Земля, а червоний — це кров Героїв, пролита за її свободу». Саме тому українці вітаються: «Слава Україні!» — «Героям слава!» Одним із таких героїв тепер став наш Іванко. Мати Івана та інші матері, коли б знали, куди їдуть їхні діти, сказали б: «Не їдь, сину, можуть убити». А вони б відповіли: «Мамо, якщо не я, то хто? Якщо не тепер, то коли?» Мамо і батьку, ви виховали гідного сина України!.. Героя України, одного із Небесної сотні,- звертаючись до батьків, низько уклонившись, ледве стримуючи сльози, вимовив чоловік.

Роман Міщук, побратим Івана по Майдану, також згадує про нього з повагою та скорботою, залишивши для історії спогади про новітнього героя сучасності:
– Ваня був доволі мовчазний, але коли починав говорити, слова його були на вагу золота. Слухати було одне задоволення: про кращу долю України, про батьків, про рідне село і кохану дівчину… Іван був закоханий, планував одружитися. Мріяв мати кількох діток. Мені здається, що саме такі, як він, – мовчазні, але наполегливі й цілеспрямовані, могли змінити нашу країну, повернути її на правильний шлях.

У рідному селі ще з дитинства всі називали хлопця Іванком, дівчата – «красунчиком». Він був дуже працелюбним, у селі не можна інакше. Надія й опора для батьків, взірець здорового способу життя для молоді, носій моральних принципів для чоловіків, бажаний наречений для дівчат, неперевершений патріот України… Ідеальна, принципова молода людина сучасності. Де він з’являвся, всі мимоволі починали всміхатись, не могли не відповісти на його чудову щиру посмішку. Вона була його паролем до спілкування, до якого він завжди був готовий, говорив тихо, спокійно й упевнено.

Навіть, якщо хтось знав Іванка недовго, забути його вже не міг. Викладач медичного коледжу «Монада» – Юлія Степанова залишила для історії чудові слова про Героя Небесної сотні – Івана Тарасюка:
– Я знала його лише півроку. Він був моїм студентом. Був гамірним, але дуже розумним. Патріот до кінчиків нігтів. Дуже любив свою країну. Не прогулював занять. Лише два рази не прийшов: 28 січня, в свій день народження та 20 лютого, коли його вбили… В цей трагічний четвер йому телефонувала староста групи, у слухавку якийсь чоловік сказав, що телефон належить хлопцю, вбитому на Майдані. У вівторок прийшла на заняття, а група вся плаче. Я вела пари, а сльози градом котилися. Взяла журнал – там його прізвище, відомість – для нього місце залишене. Роздаю контрольні роботи для аналізу, і в руках лишається його робота… Мені весь час здається, що я бачу його обличчя в коридорах коледжу…

Тихе сільське кладовище, на якому знайшов останній прихисток син України – Іван Тарасюк… Високо в небі співає жайвір, у траві стрекочуть цикади, гудуть бджоли… Дві постаті чоловіка й жінки зупинилися біля свіжої могили, поклали поминання й тихо ведуть нескінчену розмову з сином… Пані Ірина весь час плаче, ніяк не може змиритися зі втратою, шкодує, що не надивилася тоді на сина-красунчика, коли ховали. Доля безжально забрала їхнього Іванка… Вона погано пам’ятає ту суботу, коли знесилена, здерев’яніла від горя, лише ніжно гладила його обличчя, брови, нікого й нічого не бачила й не чула. Чоловік весь час намагається заспокоїти дружину, оберігає її від зайвих стресів, ось і сьогодні поговорив зі мною сам, адже пані Ірина розплакалась.

Пан Микола сказав, що завжди мав духовний зв’язок із сином, і після загибелі він тричі йому снився, двічі говорив:
– У мене все є, мені тут добре.
Мабуть, таким чином він хотів їх заспокоїти, особливо маму.
«Вдруге приснився Іванко разом із пораненими обгорілими майданівцями, яких винесли з Профспілок. Вони лежали сухі, мов огарки, тільки дивилися, а потім попросили солодкої водички… Сказали, що все інше є.
– А втретє приснилось, що ми всі троє, родиною, йдемо довгим темним коридором, – на цих словах тато заплакав. – Коли попереду з’явилося світло, Іванко сказав нам з мамою: «Вам далі не можна, а я пішов…»
– Так і пішов наш Іванко далі по коридору, сам… у СВІТЛО,- ледве вимовив пан Микола.

Батько лише зовні тримається, щоб не хвилювати зайвий раз дружину, а всередині… – ніхто не знає, який там біль і розпач… І нема їм із дружиною розради, скільки би не плинув час. Ростили сина для себе, а він пожертвував своїм життям заради всіх батьків і дітей України… Подружжя досі живе минулими спогадами, тому що їх красунчика Іванка, а разом із ним і їх майбутнє, безжально вбили в Києві, біля квіткового годинника…

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

Споріднені та схожі сторінки:

Людина мусить залишити по собі пам’ять... Спогади про Максима Шимка Невелика кімната в класичній вінницькій квартирі. Потрапивши в неї, перестаєш відчувати час. Хочеться уявити господаря за п...
Вірменин із українським серцем... Спогади про Георгія Арутюняна Колись доля привела грузинського юнака Міхеіла Саакашвілі до Києва, де він здобув освіту, вивчив мову та полюбив україн...
Він малював казкове майбутнє України... Спогади про Валерія Брезденюка Невеличка кімната на Вінничині. Світло приглушене. Тихо звучить класична музика. У кімнаті двоє: вона сидить у крісл...
Google+