Він усвідомлював важливість моменту
Політолог. Копірайтер. Онлайнщик. Фрілансеру, який більшість часу проводить онлайн, абсолютно не обов’язково належати до маси. Був сам по собі й на Майдані. Спілкувався з багатьма активістами, але не примикав до жодних структур. Вдома у Сергія Кемського залишився томик Маяковського з закладкою. 16-го лютого за мотивами вірша «Эй!» написав посвяту Майдану: «Під ранок повернешся ти до братів змученим і щасливим. На крок ти наблизив спільну мету вчинком своїм правдивим.»
Його останню публікацію від 19 грудня на «Українській правді» під заголовком «Чуєш, Майдане!», де Сергій вчергове повторював свої тези про об’єднання навколо принципів, а не людей, про самоорганізацію громад і про майбутню структуру Майдану, багато хто вже читав після смерті. Він до останнього вірив у ненасильницький спротив, і стверджував, що якщо на Майдані появиться зброя, то він піде геть.
В дитинстві друзі називали його Кема, а на Майдані товариші по палатці – Серхіо. На Майдані проводив по кілька днів, може тиждень. Тоді вертався на кілька днів в Коростень і створював там місцевий майдан. Своє місто називав “Житомирським Донецьком”. 26 січня був щасливий, що Коростень нарешті піднявся і створив загони самооборони, а міська рада під тиском місцевого майдану засудила дії влади.
Сергій не любив корупціонерів і вірив, що змісти і сенси можуть творити самі люди. На Майдані відразу примкнув до лівих, саме з ними і йшов в колоні вже 1-го грудня. Можна сказати, що не вірив в авторитети, тому Майдан як явище самоорганізації був йому близьким по духу, а Майдан як спробу виробити сильного лідера він не сприймав. У ніч з 5 на 6 лютого почав постійно ночувати у Врадіївському наметі, де неформально збиралися анархісти.
17 лютого, після короткого перебування вдома, повернувся на Майдан. В ніч з 18-го на 19-е лютого перебував у палатці. Тоді ж біля готелю «Козацький» його зачепило осколком від гранати. Останні фотографії Сергія у переддень смерті – на Хрещатику на фоні барикади, з пластиром на переніссі. Тоді ще був момент радіти, що осколок не зачепив ані нервів, ані ока.
Останнє, що сказав Сергію: «Ну що, пішли?» В сум’ятті на вулиці Інститутській, в районі мосту від “Глобусу” до Жовтневого палацу, я втратив його з виду… Він усвідомлював важливість моменту…
Вранці 20-го, після нічного чергування в палатці, зустрівся з однокурсником Володимиром Федотовим, і з дерев’яним щитом пішов на Інститутську. Володимир був, ймовірно, останнім, з ким спілкувався Сергій: «Розмовляли мало, бо все й так було зрозуміло. Звісно “стрьомно” було, що тут казати… “Озброївшись” дрючками, ми разом з іншими рушили в бік вулиці Інститутської. Останнє, що сказав Сергію: «Ну що, пішли?» В сум’ятті на вулиці Інститутській, в районі мосту від “Глобусу” до Жовтневого палацу, я втратив його з виду… Він усвідомлював важливість моменту…»
На думку адвоката родичів Небесної Cотні Павла Диканя, Сергій був убитий снайпером о 9:34 годині праворуч вгорі на вулиці Інститутській. Куля поцілила у сонну артерію. Сергія опізнали по зеленій касці, рюкзаку та яскравій рукавиці. Ще живого його занесли у «Жовтневий», а пізніше тіло перенесли у Михайлівський собор. Як і у випадку слідства щодо загибелі інших Героїв Небесної Сотні, розслідування щодо смерті Сергія поки не дало суттєвих результатів.
20 лютого, ближче до обіду, на центральну площу Леніна в Керчі вийшло декілька десятків осіб, щоб віддати шану Небесній Сотні. Лише поодинокі інформаційні повідомлення говорили, що серед загиблих є кримчанин. Тоді на траурне зібрання напали «тітушки». Через два тижні про Майдан в Криму якщо й говорили, то лише пошепки. Та й слідів Сергієвого дитинства залишилося небагато. Сім’я переїхала до Коростеня, коли він вже навчався у Львові.
Прощалися з Сергієм у Коростені 22-го лютого, поховали у родинному селі Великий Яблунець. А після похорону місцеві самооборонівці повалили пам’ятник Леніну…
Згадували Сергія Кемського: Людмила Поліщук, сестра; Тамара Кемська, мати;
Павло Дикань, адвокат; Леся Сорокопуд та Володимир Федотов, однокурсники;
Максим Русиник, друг дитинства і однокласник.
Зібрала і записала спогади – Ярина Боренько
За підтримки громадської ініціативи Євромайдан SOS
