Руки ангела

Дарувати життя – то не те, що життя відбирати,
Взяти вперше на руки і мовити світле “Привіт!”
Найсвятіше на світі, напевно, – дитина і мати,
Таємниця найбільша – прихід у міжзоряний світ.

Скільки їх, тих малят, що завдячують подихом першим
Цій людині простій, що така, ніби сонячний день!
Її праця не буде в переліку подвигів, звершень,
Але досі їй вдячні за щастя десятки людей.

Тільки б долю прихильну усім! Споконвіку відомо:
Народитися важко, а жити ще важче стократ.
Тож стояла вона, не зважала на вік і на втому,
Коли вкотре зібрав на Майдані людей листопад.

Та тривожна зима, що вже дихала в душу студено,
Ті сніги, що мерщій присипали криваві сліди.
І знамена, знамена, навкруг синьо-жовті знамена,
І безглуздий той штурм. І куди ж ви побігли? Куди?

Із будівлі вогонь! Зойк і галас. І скошено перших.
Відбирати життя дуже просто, як серця нема.
Тільки можна безсмертними стати, геройськи умерши,
Стати зіркою, променем там, де суцільна пітьма.

Помаранчевий вихор! І вибір незмінний – свобода,
І бажання, щоб правді ніхто не наставив пасток.
І Хмельницький беріг у музеях козацькі клейноди ,
Густо списував слави новий героїчний листок.

У ті дні назбирала всього, і новісінька шуба
Теж поїхала! Та ж благородна у них ціль!
Якщо хтось був жертовний – вона у квадраті чи в кубі,
Скорпіони такі – правдолюби і справжні борці!

Розчаровані… Що ж, це не значить, що руки вже склали,
Що вогонь той погас назавжди – іскра тліла іще.
Тож невдовзі вже тисячі знов на майданах стояли,
Й частувало їх небо то снігом рясним, то дощем.

Частували їх кулями. Що ж, коли нерви на грані,
І сумління чиєсь програє у нерівній борні.
Кожен вибір зробив: хтось активний борець на дивані,
Хтось під кулі утрапив, а хтось спопелів у вогні.

Для стількох вона стала і ангелом, і берегинею,
Пам’ятає вона імена, перший подих – зворушливу мить!
Може, їх не було серед тих, хто стріляв їм у спини,
Хто стріляв прямо в очі, не знаючи, як їм болить?

Теплий усміх не гасне. Він блимне у щемних загравах,
У весняному промені, в скельці, у шибці вікна.
Тільки білий халат – наче докір великій державі.
Заповіт у житті, одинадцята заповідь нам.

Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка