Він знав «Кобзаря» напам’ять

Опубліковано в Спогади про Героїв | Позначено: ,

Він знав «Кобзаря» напам’ять

85-річна жінка закінчила готувати обід, стомлено присіла на стілець біля вікна й почала виглядати сина. Недавно він зателефонував, що заїде на хвилинку. Ось так завжди: заскочить швиденько, навезе гостинців, а поїсти ніколи. Але сьогодні вона його не відпустить, допоки не нагодує, адже приготувала його улюблені страви, тож точно не відмовиться. Він у неї роботяга: працює в ЖЕКу водієм на машині, що возить сміття, а в вільний час – таксує. По декілька місяців син не отримував заробітну плату, тому й почав підробляти, щоб прогодувати двох діток.

При згадці про внуків, обличчя старенької розпливлося в посмішці, засвітилось теплими промінчиками щастя. Арсеній і Єгор – продовжувачі роду Наумових. Вона пригадала, як більше двадцяти років тому залишилась сама: помер чоловік, тоді три сини стали для неї опорою, допомогли справитися з горем. Володя наймолодший, – її розумник: начитаний, все знаючий, он скільки подяк зберігається в папці – і зі школи, і зі Слов’янського технікуму, і з армії… Володимир служив у Німеччині. Одружився на однокласниці Віталіні, народилась донечка Юля. На жаль, сімейне життя в них не склалось, але шкільна дружба залишилася назавжди. Хоч вони і розлучились, але вона до цього часу любить і поважає свою першу невістку. Дякувати Богові, одружився вдруге. Живе з Інною добре, народилося двоє хлоп’яток, життя почало налагоджуватись. Та й в інших синів все слава Богу. Чомусь згадала, як приїхали в 1963 році на Донбас із Брянської області, як усією сім’єю будували будинок, як важко працювали: вона – дояркою, а чоловік – трактористом. Було, дійсно, важко, але виростили синів. Всі живуть на Донбасі, навідують її, допомагають…

Володимира всі поважали за чесність, справедливість, прекрасне почуття гумору, він був душею будь-якої компанії, навколо нього гуртувалися люди. Такі ж самі люди були на київському Майдані, тому Володимира з радістю прийняли в свої лави. А коли почули, як він читає Шевченка, і це в рік Шевченка, та дізналися, що й дні народження в них обох – 9 березня, то відразу назвали його Людиною Майдану.

За вікном почула сигнал, поглянула – її Володя приїхав. Їй з ним легко й просто – вміє добре пошуткувати, завжди підтримає і словом, і ділом.
– Привіт, Єгоровна! Як поживаєш?
– Привіт, синочку! Поїси? Приготувала спеціально для тебе.
– Ні, мамо, виклик, мушу їхати, заверни з собою. Дякую тобі, рідненька.
Вона провела його до воріт, засмучена, що так мало побув. А він лише сказав:
– Пока, мамуль!- посміхнувся, посигналив і поїхав.
Коли вона згадує це «пока, мамуль», відразу починає плакати. Адже тоді вона живим бачила сина востаннє. Ніхто із родини не знав, що Володимир поїхав до Дніпропетровська, щоби звідти поїхати до Києва. Він нікому нічого не сказав про своє рішення. Телефонував і говорив усім, що зараз в дорозі, з ним все добре, працює за викликами…

Про його смерть брати дізналися з Інтернету.
У ніч на 18 лютого Ольга Єгорівна не могла заснути, вона не знала, що її так бентежить, але спати не могла. Від втоми та збентеження жінка на світанку провалилася в сон: дивний, незрозумілий і тривожний сон…
В цей час, за сотні кілометрів, прокидався Київ. Ранок 18 лютого був таким же непримітним, як і попередні ранки в Києві. Місто оживало повільно. Лише стрімко кудись мчали таксі, неслись приватні автомобілі, важко повзли переповнені людьми великі автобуси… Люди, заглиблені в особисте, повільно, немов роботи, снували між мікрорайонами, добираючись до ближніх зупинок. А ті, кому вже вдалось сісти в міський транспорт, дрімотно колихались в унісон автобуса і байдуже дивилися в вікна, не проявляючи ніяких емоцій. Словом, все було, як завжди. Крім двох речей: на цей день була намічена мирна хода до Верховної Ради та подія, що вдруге після насильницької смерті Юрія Вербицького, встигла вранці сколихнути як киян, так і самооборонівців Майдану.

Рано-вранці на Трухановому острові знайшли тіло молодого чоловіка, в якого на шиї була жовта хусточка Самооборони Майдану. Ним виявився Володимир Наумов, який лише декілька днів тому приїхав до Києва з Донеччини й записався до лав Самооборони. Його звідти віроломно викрали чи виманили, потім задушили та викинули на березі Дніпра, імітуючи самогубство: мов сам стрибнув із пішохідного мосту. Ця версія міліції нікого не здивувала, адже «Вербицький з кістками, що стирчали крізь шкіру, за їх версією, також загинув від переохолодження». Очевидці стверджують, що Володимира затримали вночі “беркутiвцi” в районі урядового кварталу за носіння хустини з символікою Самооборони Майдану, коли він виходив із продуктового магазину… А далі можна лише здогадуватись, як чинили нелюди.

Наумов Володимир Григорович народився в селі Шевченко Добропільського р-ну Донецької області в той самий день, що й колись народився Тарас Шевченко – 9 березня. Тому з дитячих років любив його твори і напам’ять знав усього «Кобзаря». Доброю пам’яттю Володимир дивував усіх із самого дитинства. Йому досить було раз – другий прочитати текст, і він вже знав його напам’ять. Маючи такий талант, він був «ходячою енциклопедією», чим дуже вражав оточуючих. Дружина Інна згадує, що побачивши вперше Володимира, не звернула на нього ніякої уваги: чоловік як чоловік, хіба що з довгим волоссям. Але коли він заговорив, вразила дикція і неперевершені знання з усіх сфер життя. За її словами, вона раніше таких не зустрічала, він читав вірші тих поетів, про яких більшість і не чули. А як чудово декламував Шевченка – улюбленого свого поета! Не дивно, що серце жінки відреагувало позитивно.

Це було в садах Кубані на заробітках. Повернувшись, вони почали жити разом, згодом один за одним з’явилися хлопчики. Проживали у місті Родинське Донецької області, де Володимир працював водієм. Він дуже любив свою роботу, любив місто і тому намагався зробити його чистішим. Інколи збирався на роботу в вихідні, на що дружина говорила:
– Заробітну плату не нараховують, воно тобі треба? Діти хочуть погратися з тобою, я скучила. Давай куди-небудь виберемось…
– Виберемось обов’язково. З дітьми пограюсь після роботи, але якщо я не вийду, хто збере сміття? Я не хочу, щоб мої діти бачили місто брудним, для мене це справа честі…
Звичайно, після цих слів Інні вже нічого було сказати, і вона не заперечувала чоловікові. Їй не було за що йому дорікати.

Він дуже любив дітей, а вони не могли дочекатися, коли татко повернеться з роботи.
Всі, з ким я спілкувалася, говорять про порядність Володимира, доброчинність, освіченість, милосердя, веселість, щедрість… Вчителька Анна Іванівна розповіла про прекрасне виховання в сім’ї Володимира, про роль батьків у становленні його особистості.
Володимира всі поважали за чесність, справедливість, прекрасне почуття гумору, він був душею будь-якої компанії, навколо нього гуртувалися люди. Такі ж самі люди були на київському Майдані, тому Володимира з радістю прийняли в свої лави. А коли почули, як він читає Шевченка, і це в рік Шевченка, та дізналися, що й дні народження в них обох – 9 березня, то відразу назвали його Людиною Майдану. Саме це, мабуть, комусь дуже не сподобалося, і з ним вирішили жорстоко розквитатися.

9 березня 2014 року Володимирові мало виповнитися 44 роки. У нього залишилися 85-річна мама, дружина, 2 сини: 4-річний Арсеній і 8-річний Єгор та доросла донька Юля від першого шлюбу.
Старший брат Сергій разом із дружиною Володимира приїхали в Київ на впізнання тіла. Це співпало з самим піком трагічних подій на Майдані. Їм ніхто нічого не пояснював, не до них тоді було міліції. Тому поховали його тихо, були самі близькі друзі, однокласники, класний керівник Анна Іванівна.
З Києва ніхто не приїхав, – зрозуміло чому, адже події навколо Майдану розвивалися стрімко, трагічно й жорстоко… Дивує те, що ніякої участі в похованні не прийняв ЖЕК, у якому працював Володимир. Одні нелюди віроломно вбили, інші – проігнорували трагічну смерть порядної, гідної людини, яка так любила місто, сім’ю, рідних…
Повільно плине час… Сидить біля вікна сива мати, дивиться на дорогу, чекає, що під’їде її Володимир і скаже: «Привіт, Єгоровна, як поживаєш, мамуль?» Прислухається до машин на вулиці, здригається на кожен почутий сигнал. А ще чує далекі звуки канонади та страшну стрілянину, що періодично долинає аж до її хати.

Серце жінки здригається, але вона не боїться за себе, серце матері стискається від можливого наближення горя, що може зачепити її синів та внуків.
Їй чого вже боятись: вона пережила два голодомори, колгоспи, радгоспи, світову війну, смерть чоловіка… Але смерть сина Володимира вразила її найбільше. Пече тепер серце довгими безсонними ночами… Ниє вранці і знову щемить вдень…
Здається, їй ніколи не вирватися з цього болючого кола. А тут ще й нова війна підступає все ближче й ближче, а з нею йдуть і нові випробування, і нові виклики, і нові смерті…

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

RelatedPost

Помітили помилку в тексті? Будь ласка, повідомте про це! Просто виділіть фрагмент із помилкою та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Google+