Якщо не я, то хто?

Спогади про Сергія Синенка

Опубліковано в Спогади про Героїв | Позначено: ,

Якщо не я, то хто?

Осінь 2013 року була щедрою на природні катаклізми: незвично холодні й дощові перші два місяці. А потім з’явилися ранні приморозки… Всі вже чекали приходу зими, але листопад виявився напрочуд сонячним, теплим і багатообіцяючим…У столиці велися розмови «бути чи не бути асоціації з ЄС», на українських полях фермери збирали осінні врожаї, комунальники вели останні приготування до зимового сезону, студенти чекали на зміни, а інші люди просто раділи сонечку…
І лише одна людина в далекому Запоріжжі раділа особливо: і не теплому сонечку, і не збору врожаю чи чиїмось успіхам, а своєму батьківському щастю: щойно дружина Аня подарувала йому ще дві краплинки листопадового серця – двох чудових діточок-двійняток: Петю та Катю. Тепер він, Сергій Синенко, – батько чотирьох дітей, коханий чоловік, успішний підприємець, яким дуже пишається велика родина. Його щастю не було меж.

Сергій встигав скрізь: розривався між відповідальною роботою, пологовим будинком та родиною… Взагалі був напрочуд працелюбним: тато з дитинства навчив його любити й поважати будь-яку працю. Навіть на його власні потреби батьки давали можливість Сергію заробити самостійно. Виріс порядним, отримав вищу освіту, одружився, подарував батькам онуків, мав престижну роботу…
Сергій мабуть би і не помітив, як разом зі впалим осіннім листям добіг кінця листопад, якби… не події в Києві. Він радів студентській небайдужій молоді, що зібралася і не мовчить, що хоче іншого життя, в іншій оновленій державі. Всім серцем підтримав цей шляхетний громадянський рух студентства. Але сталося непоправне: ці найкращі суцвіття нації безжально та цинічно побили, розтоптавши по асфальту не тільки їх гідність, а й гідність всієї держави. Постраждали невинні діти, і він, як батько, як сотні тисяч небайдужих українців, вступив у нерівну, але справедливу боротьбу з владою, здатною на подібні злочини. Відчуття несправедливості вражало його з дитячих років. Він завжди ставав на захист несправедливо ображених. Таким його виховали батьки, а від бабусі-вчительки Валентини Іванівни Сергій назавжди запам’ятав моральні настанови: бути добрим до людей та «вчиняй з іншими так, як хотів би, щоб чинили з тобою».

Сергій мав патріотичне хобі: збирав старожитності, мріяв створити музей, адже народознавство його завжди цікавило. Сергій щиро любив свій славетний край, залюбки цікавився його історією, популяризував її серед мешканців, намагаючись викликати і в них національні патріотичні почуття. Тому що сам був патріотом.

Це Золоте правило етики Сергій проніс через все своє життя. Мама Наталія згадує, як ще десятирічним хлопчиком, Сергійко, побачивши в центрі міста бабусю, що чекала в переході на милостиню, дуже засмутився. Давши бабусі гроші, вона пояснила синові, чому стоїть ця бабуся. Сергійко, жаліючи її, розплакався:
– Мамо, мамочко, віддай їй весь гаманець, ти ж бачиш, у неї нічого немає…
Таким і ріс: доброзичливим, сердобольним, благодійним…Ставши директором із зовнішньоекономічних зв’язків ПП «Транссин» та магазину «Будівельник», допомагав всім нужденним. Добра, чуйна, порядна й любляча людина – це про нього.

Тому й не дивно, що борець за справедливість Сергій безстрашно став активним учасником авто майдану двох областей: Дніпропетровської та Запорізької. Читач навіть уявити собі не може, настільки на сході це було сміливим рішенням. Наскільки треба було любити свою країну, її символіку, свій славний козацький край, щоб так ризикувати. Сергій, як багатодітний батько, робив це заради майбутнього своїх діток. Це надавало йому сил. В нього був досвід руху Спротиву владі: в 2004 під час Помаранчевої революції та в 2010 – активна участь у податковому Майдані в м. Києві.
Сергій завжди приходив на допомогу тим, хто потребував. Тому й надавав фінансову допомогу Майданам як Запоріжжя, так і столиці. Майдан у Запоріжжі не був постійним, як у Києві, він був ситуативним. Патріотичні гідні люди періодично збиралися на протести Солідарності зі столицею, але кожного разу наражались на небезпеку: арешти, розбиті голови й автомобілі, серйозні тілесні ушкодження, погрози – все це стало звичним для злодіянь місцевої влади.

Особливо небезпечно стало у січні, коли міліція почала відкрито співпрацювати з «тітушками», та коли неймовірна жорстокість останніх почала вражати навіть силовиків. Мітингувальники тоді вимагали відставки губернатора Пеклушенка, але він і слухати не хотів, замість цього натравив на них міліцію та звезених звідусіль приплачених молодиків. Після штурму запорізького Майдану до лікарні потрапила 21 людина. Чотирьох із них госпіталізували з тяжкими травмами. За словами активістів, у потерпілих – травми голови від ударів кийками і пошкодження ніг після вибухів газових гранат, а також від ударів арматурою та палицями із вкрученими в них саморізами

26 січня назавжди ввійде в історію міста Запоріжжя, як «кривава неділя». В цей день Сергій захищав мирних людей від нападу й побиття «тітушками», надавав першу допомогу, доставляв власним автомобілем до лікарні поранених, просто переховував від арешту вцілілих активістів, допомагав визволяти їх із райвідділів міліції… Владні структури робили все, щоб залякати мешканців як самого міста, так і прилеглих до нього населених пунктів. Приблизно така ж ситуація була і в сусідньому Дніпропетровську. Тому активісти двох обласних центрів разом із Автомайданами об’єднали свої зусилля й узгоджено співпрацювали в спільній мирній боротьбі проти злочинної влади та її цинічного свавілля, не забуваючи про рух Спротиву в столиці: допомагали медикаментами, одягом, продуктами харчування… Пам’ятаю запорізького фермера, який 21 лютого під’їхав на джипі до Чернігівської палатки-їдальні, що навпроти Київради, з забитим під верх салоном продуктами харчування і попрохав написати список, що ще потрібно для Самооборони. Через три години він привіз все необхідне: антибіотики, кровоспинні та протизапальні ліки, ліхтарики, вологі серветки, плащі, бутильовану воду та багато ще того, чого не просили. «Знадобиться, – якось сором’язливо сказав чоловік». Подякувавши, запитала, як його звати, на що отримала характерну для тих днів відповідь:
– Яка різниця? Просто фермер із запорізького козацького краю. Хіба можна стояти осторонь, коли над країною нависла біда? – посміхнувся й поїхав.

Ось такі вони сучасні запорізькі нащадки козаків. Таким був і Сергій. Мав патріотичне хобі: збирав старожитності, мріяв створити музей, адже народознавство його завжди цікавило. На минувшині можна вивчати історію рідного краю, гідно виховувати діток, наприклад, показуючи старовинні корита, прядки, сокири.., можна розповідати про наш працелюбний український народ, про тяжкі умови його життя тощо. Сергій щиро любив свій славетний край, залюбки цікавився його історією, популяризував її серед мешканців, намагаючись викликати і в них національні патріотичні почуття. Тому що сам був патріотом, дуже любив Батьківщину, хотів чесно на неї працювати, не терпів корупцію у владі й боровся по-своєму, як міг, щоб змінити державу на краще. Інколи на питання знайомих: «У тебе ж діти. Воно тобі треба?», відповідав коротко: «Якщо не я, то хто?», а друзям-підприємцям говорив: «Якщо не ми, то хто?» Тому дуже активно допомагав фінансами Майдану в Києві та мобілізовував друзів, знайомих підприємців. Все зібране доставляли в Дніпропетровський аеропорт, а звідти доправляли до столиці. Можливо, той козак-анонім був саме із цієї когорти, яку створив Сергій. Хотілось би, щоб він відгукнувся.

У Запоріжжі багато було тих, хто не підтримував рух Спротиву, тому Сергій дуже ризикував і бізнесом, і безпекою сім’ї, і власним життям. Тим паче, що жив у власному будинку за містом, в селі Володимирівське. Він весь час знаходився в зоні ризику, але його це не зупиняло, адже людська честь і гідність завжди для нього були на першому місці.
Того вечора 13 лютого він стомлений повертався додому і вже уявляв, як візьме в руки тримісячних немовлят: Катрусю в ліву – поближче до серця, а Петрика в праву – адже і він, і Ваня, коли виростуть й продовжать його справу. Ваня вилізе на коліна, він у нього патріот, любить носити одяг із українською символікою. Старша донечка – Поля, приголубить його і тихо сяде біля колін, вона розділяє з ним захоплення ретро- музикою й залюбки слухає її з мобільного, він про це попіклувався.

Посміхнувся… Ось воно родинне щастя, коли багатоденна втома знімається одними лише їх поглядами… Як він вдячний своїй коханій Ганусі за сімейний затишок, за її терпіння та розуміння його запізнень додому, за діточок, яких вона щедро подарувала йому… Як він любить дивувати Аню, даруючи коханій не традиційні букети, а екзотичні орхідеї в горщиках. Скільки їх посміхається дружині з підвіконь, коли його немає вдома, не перелічити. Саме квіти відволікають її від буденних турбот, нагадуючи весь час про коханого. А ще модрина – єдине хвойне дерево, що в зиму скидає голки, він сам посадив для дружини на подвір’ї, адже вона так хотіла дивитись, як у квітні з’являються на ній тендітні смолисті голочки.
На цій думці знову посміхнувся та замислився, якого кольору орхідеї подарує їй у квітні на день народження, при цьому уявив її чарівну стомлену посмішку, – і тепла хвиля щастя пройняла його наскрізь. Лише погана дорога відволікала його від теплих думок про родину. Він уже відчував неповторний дух домашнього затишку й смачної їжі, ніби чув монотонне, таке рідне гудіння молодших та щебетання старших діток…

І в цю мить, посеред найкращих спогадів і сподівань, найтепліших згадок і очікувань бажаних обіймів – несподівано з’явилася БІДА. Точніше, на дорозі з’явилися ті, хто цю біду уособлював…
Ці нелюди винесли йому страшний вирок, вистріливши в бензобак машини. Як за часів інквізиції, ці потвори стояли і цинічно спостерігали за вогняною стратою… Навіть фотографували, щоби був доказ для отримання кривавих грошей…
Це сталося між селами Іван Город і Червоний Яр. Зимове поле стало мовчазним свідком мученицької смерті багатодітного батька – 35-річного Сергія Синенка. Вранці його, спаленого живцем, знайшли у власному автомобілі, точніше в тому, що від нього залишилося…Рідні ще сподівалися, можливо, це не він, але ДНК-тест підтвердив, що це їх Сергій, їх надія і опора, їх майбутнє…

Гідно й чесно проживаючи у цьому непростому світі, пройшовши через вогняну страту, Сергій змив не свої, а чиїсь гріхи. Кому і що повинна була сказати ця страшна смерть? Чи розкрились сліпі очі в багатьох осліплених Інтером та РТ? Чи пробудилась бодай якась крапля совісті в місцевої влади та міліції? Скажете: риторичні питання. А я вірю, що муки Сергія дали прозріння суспільству, адже ця страшна новина сколихнула всю країну, у багатьох перевернула свідомість, але не зламала, а навпаки – загартувала. На Майдані в Києві була і хвилина мовчання, і молитва, і жалоба за невинно убієнним підприємцем Сергієм. Тоді я ще не знала, що буду писати про цю жахливу історію, що буду говорити з батьками Сергія, – а тому, як і всі на Майдані, безутішно плакала, дізнавшись про страшну трагедію та про чотирьох діток, що не дочекалися татка додому… Тоді на заклик Євгенія Ніщука «Слава Україні!», весь Майдан уперше відповів не героям, а «Герою слава!», і ця громоголоса, здавлена від сліз і спазмів у горлі відповідь багатотисячного Майдану, – була шаною молодому підприємцеві, нащадку славних запорізьких козаків, який прославив свій рідний край, гідно віддавши за нього найцінніше – своє життя.

Хто були ті негідники, – відомо, вони самі визнали злочин, яким пишалися, назвавшись кримською групою «Привиди Севастополя». Ще й відео злочину, щоб похизуватись, виставили в Інтернеті, про це 16 лютого було озвучено на Громадському ТБ.
Чим хизуватись, перед ким?! Їх сукупно взяті нікчемні життя не вартують навіть хвилини гідного життя Сергія. Дійсно не люди і навіть не «нелюди», а зомбовані аморальні привиди. Привиди, що з’явились у живому світі, й нема їм прощення і спокою, й ніколи не буде, навіть у Вічності. Чи не їх рук нерозкриті злочини з викрадення та зникнення майданівців? Час покаже. Час все розставить на свої місця… Крім одного – не поверне батькам сина, дружині – чоловіка, друзям – вірного товариша, а діткам – улюбленого татуся…А ще не поверне Україні патріотичного сина, що став символом мужності й героїзму, доброти й жертовності, прикладом вірного служіння своїй батьківщині, героєм Небесної сотні…

18 лютого приблизно в один і той же час у двох географічно різних місцях на карті України зібралися дві ходи: одна – похоронна у селі Володимирському під Запоріжжям, що, плачучи, йшла до місцевого кладовища, щоб віддати останню шану Сергієві Синенко – справжньому чоловікові, що боровся за гідне майбутнє українців і пішов у Вічність, як герой. А друга – багатотисячна мирна хода в Києві, що вийшла з Майдану до Верховної Ради, несучи державні прапори, співаючи гімн України… Вони йшли, щоб влада врешті решт їх побачила і почула… Але влада зустріла їх світло шумовими гранатами, гумовими кулями, водометами…Вони вкотре відчули на собі гостинні кийки силовиків, жорстоке свавілля кримінальних «тітушок» і найстрашніше – бойові кулі…
Коли ще йшов поминальний обід у родині Сергія, в Києві вже з’явилися перші жертви того лютневого дня.

Так почала формуватися Небесна сотня, в якій у першій колоні зайняв гідне місце Сергій Синенко, приєднавшись до жорстоко закатованих Юрія Вербицького, Тараса Слободяна, Олександра Бадери, задушених Віктора Хомяка та Володимира Наумова й убієнних вогнепальною зброєю Сергія Нігояна, Михайла Жизневського та прапороносця Романа Сеника. Вони стали першими – ГЕРОЯМИ, але не останніми, що в нерівному бою поклали свої квітучі життя за Україну.

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

RelatedPost

Помітили помилку в тексті? Будь ласка, повідомте про це! Просто виділіть фрагмент із помилкою та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Google+