Якщо я буду на Майдані, ми – переможемо!
День дійшов кінця. Сонце стомлено закотилось за обрій і за вікном швидко стемніло. Молода вродлива жінка, пораючись на кухні та вкладаючи донечку спати, не помітила, як настала ніч. В сусідніх будинках потроху згасло світло і лише місяць освітлював нічне подвір’я. В квартирі незвична тиша. Спогади забирають жінку в її таке ще донедавна звичне щасливе життя, де ввечері лунає дзвоник і вона біжить до дверей зустрічати коханого чоловіка з роботи. А потім вони вечеряють і по кілька годин спілкуються про все на світі: обговорюють минулий робочий день, останні новини в країні та поза її межами, діляться побажаннями щодо скорої відпустки, радіють новим відчуттям очікуваного батьківства, будують плани на майбутнє… Тоді Світлана Бондарева відчувала себе найщасливішою: вона кохала і була коханою, поряд із нею був справжній чоловік: надійний, розумний, люблячий.
Її щастя тривало до 18 лютого 2014 року, до того моменту, коли чоловік Сергій, перестав відповідати на її дзвінки…Вона в прямому ефірі бачила, що твориться на Майдані, але тоді всупереч усьому вона не допускала думки, що з Сергієм може трапитись щось погане. I тільки під ранок, коли він так і не повернувся додому, на серці стало важко від тяжких передчуттів. Тоді на сьомому місяці вагітності, вона в розпачі металася по кімнаті, не знаючи, що їй робити, з ким зв’язуватися, куди телефонувати? Востаннє Сергiй вийшов на зв’язок о 19.40. А потім було ходіння по мукам: рідні, друзі та колеги відчайдушно шукали його цілих двi доби. А він вже знаходився десь далеко: десь високо в Небесах…
Навколо Сергія завжди гуртувались люди, його любили не лише рідні, а всі, хто знав. Він був людиною честі, порядності й гідності. Тому й не дивно, що став активним учасником революції Гідності. Його громадянська позиція проявилась ще в 2004 році під час Помаранчевої революції.
Сергій загинув 18 лютого біля Будинку Профспілок від чотирьох кульових поранень під час штурму Майдану силовиками. Два пострiли були в груди, третій – у плече, четвертий – у шию… Шансів на життя не було. Сергiй не міг нічим захиститися: в нього не було ні бронежилета, ні каски. Та, навіть якби й були, хіба б захистили від смертоносних куль?
У той день на Майдан він, як і сотні інших мирних людей, вийшов тримати оборону, укріплювати барикади i не знав, що опиниться під смертельним вогнем військових. Ніщо не могло втримати його вдома, бо всередині жив нездоланний дух боротьби та прагнення свободи для своєї країни. Серце Світлани наповнилося ніжністю й теплими спогадами… Вона взяла до рук портрет чоловіка, він безтурботно й чарівно їй посміхався, а зелені очі ніби казали:
– Привіт, кохана! Будь мужньою, тримайся, бо я завжди буду поруч! Коли тобі важко, я прийду до тебе ніжним подихом вітру, променем сонця серед хмарного неба, співом пташки навесні… Я буду охороняти тебе й нашу дитинку. Я буду тобі невидимою підтримкою й розрадою. Пам’ятай: я завжди поруч!
– Любий, – тільки й прошепотіли губи, серце гаряче забилося любов’ю й по щоці потекла сльоза…
Вона раніше навіть не уявляла, скільки сліз може накопичуватися в людині. А тепер знає – багато, дуже багато. Переконалася на власному досвіді…
В цей час заплакала донечка. Світлана, витерши сльози, чимдуж кинулася до неї, ніжно пригорнула до серця, поцілувала в теплу голівку, вдихнула знайомий молочний аромат немовляти. Вдивляючись в малесеньке личко, знаходила в ньому такі рідні знайомі риси, і її серце наповнювалося все більшим теплом і спокоєм. Дитина врешті заспокоїлась, дихання вирівнялось, і, комусь посміхаючись уві сні, поринула в глибокий безтурботний сон немовляти. А Світлана знову повернулася до перерваних спогадів:
– Мабуть ніхто тоді не знав, що на них чекає 18 лютого, – жінка важко зітхнула, згадавши кількість загиблих на Майдані. Які страшні втрати. Хто, як не вона, знає ціну цього людського горя й невимовного болю втрати. Світлані тоді здавалося, що в неї земля пішла з-під ніг, що життя закінчене, що вона не витримає…Але у найважчі моменти вона відчувала порухи нового життя в своєму лоні, і звідкись знову повертались сили, щоби бодай якось пережити трагедію. Сьогодні вона впевнена, що вистояла завдяки донечці та невидимій присутності її Сергія, що продовжує оберігати її протягом усього часу. Вона прилягла поряд із донечкою, леліючи образ коханого чоловіка, і непомітно, посміхаючись теплим спогадам, заснула.
Думаю, що горе молодої жінки зрозуміле кожному, адже Світлана мала за чоловіка не просто прекрасну людину, а й надійний тил, тому цю страшну втрату ніхто й ніколи не зможе їй компенсувати. Про Сергія вона говорить із захопленням:
– Сергій був для мене водночас і прекрасним люблячим чоловіком, і вірним другом, і мудрим наставником, і надійним партнером, з яким можна було упевнено і спокійно крокувати по життю, долаючи усі перешкоди і радіючи кожному дню. Його світлий образ i щира усмішка завжди житимуть у моєму серці!
П’ять років тому доля поєднала їх в сонячній Одесі. Досить швидко молодята зрозуміли, що створені один для одного і одружились. Сергій був професіоналом-програмістом. Він ніколи не зупинявся на досягнутому, увесь час займався самоосвітою, вдосконалював свої професійні навички. Такі талановиті люди були бажаними в усіх поважних компаніях, і подружжя переїхало до Києва, де Сергiю запропонували перспективну роботу. Столиця завжди його вабила своїми масштабами, великими професійними можливостями і віковою тисячолітньою історією, якою просякнуті вулиці нашого величного міста. Працював у провідних IT-компаніях України: Luxoft і GlobalLogic. Будучи фахівцем в галузі інформаційних технологій, він реалізовував свої професійні здібності не лише в розробці програмного забезпечення, але і в управлінні проектами та командами. Сергій любив роботу понад усе. За останніх два роки зробив вагомий стрибок у професійному рості, об’єднав навколо себе команду однодумців. Багато працював сам і колегам не давав спуску. Цінував кожну хвилину життя, використовував її для самоосвіти та саморозвитку.
Притаманна йому легкість у спілкуванні та неймовірна життєрадісність забезпечили молодому програмісту широке коло друзів і знайомих як в Україні, так і по всьому світу. А вагомий професійний досвід, приніс Сергієві беззаперечний авторитет і неймовірну довіру колег. Він був відповідальною людиною, а у всіх справах, за які брався, він завжди прагнув досягнути максимального результату і йому це завжди вдавалось!
Його друг Павло пригадує: «Сергiй був дуже веселим, любив подорожi. I понад усе любив українську мову та культуру. Я якось запитав, хто йому це прищепив? А Сергiй сказав, що змалечку любив iсторичну літературу. Вiн захоплювався героями. Тому й загинув як герой»,- з сумом констатував товариш.
Світлана пригадує, що Сергій дуже багато читав. Прокинеться вранці вихідного дня, а він уже за книгами, щось знову вивчає. Здавалось, його самовдосконаленню немає меж, але він усе встигав: вивчав і вдосконалював мови (англійську, польську, німецьку), захоплювався музикою, грав на гітарі та барабанах, займався різними видами спорту, любив кататися на велосипеді, роликах, сноуборді…
Навколо Сергія завжди гуртувались люди, його любили не лише рідні, а всі, хто знав. Він був людиною честі, порядності й гідності. Тому й не дивно, що став активним учасником революції Гідності. Його громадянська позиція проявилась ще в 2004 році під час Помаранчевої революції. Проживаючи на той час в Донецькій області, він приїхав у столицю як активіст демократичного руху. Думаю, всі розуміють, наскільки сміливим виглядав цей вчинок Сергія, і як розправлялись із подібними сміливцями на Донбасі. На Майдан 2013 – 2014 років він вийшов у листопаді, й був у серці гарячих подій в Києві, підтримуючи європейський вибір держави, відстоюючи краще майбутнє для своєї країни. За два дні до кінця листопаду, він захворів і не був, коли розігнали й побили студентів. Дружині тоді сказав: «Бачиш, я не пішов на Майдані й таке сталось. Якщо я буду на Майдані, – ми переможемо!»
Починаючи з листопада 2013 року, він завжди свідомо відвідував народні віче на Майдані. Він твердо вірив у силу української нації в її прагненні поміняти наше майбутнє на краще і до останнього свого подиху був разом зі своїм народом у його праведній боротьбі.
Він був сміливим патріотом, гідною людиною, ладною віддати своє життя за спокійне і впевнене майбутнє України. Ввечері, 18 лютого, перед штурмом Майдану йому зателефонував друг Павло, який останнім спілкувався з Сергієм. За його словами, Сергій, як завжди, був спокійним і в піднесеному настрої. Поспілкувалися коротко:
– Як справи у тебе?
– Не хвилюйся. Все добре. Ще трохи, і все зміниться. Перемога дуже близько!
Це були останні слова Сергія. Слова гідного чоловіка гідної держави. Він завжди був патріотом України! Такий же дух патріотизму він прищеплював і своїм друзям та знайомим. Сергій був прекрасним другом, товариським та оптимістичним, він завжди був душею будь-якої компанії, в яку потрапляв, викликаючи в оточуючих природне зацікавлення, неперевершений захват та щирі посмішки у відповідь. Він віддав своє квітуче життя за майбутнє держави, своєї сім’ї та ненародженої дитини (донька народилася навесні), яку йому не судилося потримати на руках. Він жертовно поліг у нерівній боротьбі за право жити і виховувати дітей у вільній державі, незалежній та процвітаючій.
Життя 32-річного Сергія Бондарева – прекрасний приклад того, якою повинна бути справжня людина майбутнього в європейській Україні. Він гідний бути взірцем для сучасної молоді, для стимулу їх професійного росту та для формування кращих моральних якостей новітнього українця. Сергій та його побратими загинули за кожного українця, де б він не жив. Вони були кращими, і лише такі люди здатні були вивести українську націю на новий духовний рівень історії. І вони гідно виконали цю святу місію.
… Тихенько й ліниво підкрадався до Києва світанок, сірий, непривітний, похмурий. Обриси будинків губилися в густому тумані. Деінде у вікнах засвітили світло, що марно намагалося розігнати морок вулиці. Київ поступово прокидався, і разом із ним із-за високої будівлі пробився перший промінь сонця, поблукав стіною заспаного будинку, позаглядав у вікна й зупинився на одному з них, замилувавшись красивою молодою жінкою, що годувала дитя.
Світлана сиділа в кріслі, підсвічена вранішнім промінням, яке бавилось на її обличчі. Вона вся світилась від щастя материнства, з ніжністю і любов’ю вдивлялась в личко донечки й бачила риси коханого, на якого так схожа їх дівчинка. А маля посміхнулось їй так щиро й привітно, що відігнало і втому, і тривожні спогади, і біль втрати…
Світлана посміхнулась донечці та сонечку за вікном й вкотре подякувала Сергієві за безцінний дар, який він їй залишив у пам’ять про себе, про їх кохання та їх коротке щасливе подружнє життя…
