Я давав присягу – бути завжди з народом
“Захищати людей – мій офіцерський обов’язок
Я давав присягу – бути завжди з народом.
Я її виконаю!”
Того зимового дня Беркут наступав звідусіль. Близько чотирьох тисяч людей: київської інтелігенції, офісних хлопців і дівчат, екс-чиновників і самооборонівців Майдану, що 18 лютого мирною ходою рухались до Верховної Ради, не знали, куди себе діти від «гостинних» міліцейських кийків та озвірілих озброєних «тітушок».
Спочатку силовики з Шовковичної мирну ходу загнали в Маріїнський парк до тітушок, потім – на сміттєзвалище біля Жовтневого. Людей дуже жорстоко били: жінок, чоловіків, хлопців – усіх, хто попадався під руку. Багато мітингувальників, побоюючись побиття, стрибали вниз, ламаючи кінцівки. Декільком сотням вдалося прорватися до Майдану через барикаду першої сотні під містком Закоханих. Прохід був завузький, тому люди почали видиратися на саму барикаду, де опинилися в особливій небезпеці: застрягли й не могли вибратися самотужки. На них падали інші. Намагаючись знайти хоч якусь шпарину, люди падали на інших жорстоко побитих, скалічених кийками і вм’ятих у барикаду людей – жінок, дівчат і людей похилого віку.
Били всіх, найбільше дісталося тим, хто біг останнім чи ще гірше – впав. Тоді наносилися особливо нищівні удари, декого забивали доти, поки бачили ознаки життя.
Десятки мертвих, сотні забитих… Останніх із тяжкими травмами доставляли до лікарень – лише одиниці вижили, іншим не пощастило: вони померли пізніше від травм, не сумісних із життям.
Серед таких був 83-річний захисник Майдану – Іван Наконечний – офіцер ВМС СРСР у відставці, найстарший представник Небесної Сотні. Він отримав важку травму під час зачистки «Беркутом» вулиці Інститутської. Півмісяця перебував у комі, і 7 березня відчайдушний офіцер помер, так і не прийшовши до тями.
Іван Максимович вперше з’явився на Майдані після силового розгону мирного Євромайдану в ніч проти 30 листопада. Будучи справжнім офіцером у душі, він не міг стояти осторонь образи, приниження і побиття молоді. Офіцерський обов’язок не дозволяв чесній порядній людині сидіти вдома.
Не знаю, до сьогодні не можу збагнути, в кого і як піднялася рука на сивоволосого усміхненого дідуся? В такому віці навіть від поштовху чи від сильних емоцій людина може вмерти (як, наприклад, Яків Зайко), а тут такі травми. Той, хто бив, не міг не знати, що наслідком буде – смерть. Що він чи вони здійснюють цинічне й жорстоке вбивство мирної людини і що за це треба буде рано чи пізно відповідати. Перед Божим судом так точно. За свідченнями племінника Євгена Чебана, що мав змогу ознайомитися з описом травм пана Івана, удари були нанесені по обличчю та по голові спереду: череп був проломлений металевим кийком так, що кістки стирчали з мозку. Важка гематома, субарахноїдальний крововилив, численні забиття… Лікарі провели дві важкі операції, потім реоперацію, організм офіцера боровся, навіть у комі, але рани були несумісні з життям…
За три місяці на Майдані я бачила різних людей: за віком, за соціальним положенням, за фахом… Більш за все мене дивували люди в інвалідних візках, що були досить активними і корисними, та люди похилого віку, часто зовсім старенькі і немічні, але такі щирі в своїх намірах… Саме вони формували масовку в денний час, коли молодь була на роботі. Стояли жертовно, мерзли, кутаючись у зношений одяг, але не здавались. Мабуть тому, що за свій вік стільки всього перенесли і не хотіли такого життя своїм онукам і правнукам.
Іван Максимович вперше з’явився на Майдані після силового розгону мирного Євромайдану в ніч проти 30 листопада. Будучи справжнім офіцером у душі, він не міг стояти осторонь образи, приниження і побиття молоді. Офіцерський обов’язок не дозволяв чесній порядній людині сидіти вдома, тому прийшов записатися до лав Самооборони. Звичайно ж, дивлячись на вік, його не записали, але досвідом настирного дідуся скористатись були не проти.
Чоловіки старшого віку горнулись до нього, як до батька, молодші пригадували своїх посивілих дідусів. Усі прислухались до мудрих порад щирої доброї людини, поважали й любили.
– Він жив Майданом. Ми його вмовляли поберегти себе, але він не зважав, розповіла родичка Галина.
Дядько завжди їй казав:
– Розумієш, люди працюють, зайняті, а в мене є така можливість там бути, допомогти порадою, почергувати чи щось піднести… Роботи там вдосталь.
Так і їздив щодня, допомагав побратимам, уважно слухав людей, дивувався й пишався гідною молоддю…
– Самооборонівці вважали дядька Івана «талісманом». Він чергував по 5-8 годин, їхав додому переночувати й знову повертався, – розповів племінник Євген.
Офіцерська честь військового ніколи не була заплямована, він колись давав присягу на вірність народові, і хоч це було ще за радянських часів, але Іван Максимович цього не забув. Він говорив племінникам: «Я повинен бути там, де люди потребують допомоги, я клятву давав. Не хвилюйтесь, хто підніме руку на таку стару людину?»
Як виявилось, підняли! Підняли ті, хто також давав клятву на вірність народові України! В них не затремтіла рука, не спрацювало сумління, не проявилась жалість… Багато тих «не» можна перелікувати тепер, але вже запізно. Нема серед нас тепер щирої, порядної людини, що спокійно могла б дожити віку, пораючись біля бджіл, опікуючи племінників і онуків…
– Дядько Іван пам’ятав з дитинства німецьку окупацію, пізніше служив на військовому кораблі, не раз дивився у вічі смерті, але уявити, що його зможуть побити українські військові не міг. Тому, мабуть, і прийняв удари, дивлячись вбивцям у обличчя,- з болем повідав онук Євген.
За словами Євгена, дядько не раз розповідав, що під час окупації німці добре відносились до дітей, тому їх четверо й вижило. Навіть фашисти добре відносились, розуміли, що то є діти. А українські військові не зрозуміли, що то є сивий безпомічний дідусь і підняли руку…
Найстарший серед Небесної сотні, Іван Максимович багато пережив трагічних подій у житті. Він застав голодомор, втратив сестричку, але разом з чотирма дітьми переніс війну, пізніше пішов до армії. Три роки прослужив моряком на військовому кораблі в Севастополі.
Тоді й вирішив стати професійним військовим: закінчив морське училище, отримав звання лейтенанта.
Служити довелось у Ленінграді (Санкт-Петербурзі). Там він зустрів своє кохання – дівчину, що пережила блокаду. Одружився.
Народились дітки: два сина. Військова служба потребувала довготривалої відсутності, а родині потрібна була допомога. Іван Максимович прийняв непросте рішення – піти зі служби заради дітей. Влаштувався інженером, виховував синів…
Все йшло добре, допоки в 1980 році не захворіла мати під Києвом. Кинувши все, повернувся доглядати паралізовану матір та старенького хворого батька. Це був другий визначальний вибір у його долі. Як і колись, він обрав тих, кому допомога була потрібніша. Ніколи про це не пошкодував.
Після смерті матері, не міг залишити батька одного, переїхав із ним до Києва. Зрозумівши, що чоловік інакше не може, приїхала до української столиці й дружина. Жили, як і більшість родин того часу, перебиваючись від зарплати до зарплати.
Вийшовши на пенсію, Іван Максимович продовжив родинне захоплення з діда-прадіда – почав займатися бджільництвом. Він захоплювався розумними працелюбними комахами, залюбки їх розводив, поповнював свою пасіку молодими сім’ями, дарував «відводки» іншим бажаючим розводити бджіл, надавав консультації початківцям… Це було його захоплення, його душевний спочинок. В пасіці він проводив увесь вільний час.
Біда, як завжди, підкралася непомітно. За два роки до Революції Гідності він втратив дружину й сина. Це дуже підкосило його здоров’я. Він став менш рухливим, задумливим, подовгу мовчки сидів у пасіці, ділився з бджілками своєю непомірною втратою. І хоч намагався перед родичами триматися, всі бачили, як йому важко. Слова співчуття вислуховував з сумною посмішкою, але напружені м’язи обличчя видавали його внутрішній біль.
Майдан тоді допоміг йому переламати особистий біль, розвіяв смуток, дав надію на те, що він потрібен, що треба жити далі й творити добро, як він робив це завжди. Смерті не боявся. Взагалі він нічого не боявся. Перебуваючи довгий час на Майдані, переживши події на Грушевського, досвідчений офіцер розумів, чим може закінчитися протистояння гідних людей з владою. Тому був готовий до найстрашнішого.
– У той день він поклав до кишені листочки, на яких заздалегідь написав своє ім’я, прізвище, всі паспортні дані та номер племінниці. Так, він був мудрий і знав, на що йшов, готувався до найгіршого, – розповіла пані Валентина, родичка загиблого.
Сьомого березня 2014 року, коли німі свідки вбивства – дерева на Інститутській – налились весняними соками, а бруківка й перша барикада ще являли сліди крові активістів, серце Героя зупинилось…
Прощання з найстаршим із Небесної сотні традиційно відбулось на Майдані. Тисячі людей стали на коліна перед сивим офіцером – символом стійкості й мужності та справжнього українського патріота. Тисячі людей плакали на Майдані, сотні тисяч плакали по всій країні перед телевізорами. Сотники Майдану в пам’ять про свого «Мудрого талісмана», справжнього офіцера Івана Наконечного передали племінникам кошти для поховання. Провести в останній путь гідну людину приїхали знайомі, родичі, в тому числі й з Росії. Не було лише однієї, можливо, найбажанішої для пана Івана людини – його єдиного сина, що проживає в Санкт-Петербурзі. Коли йому повідомили про смерть батька, він сказав:
– У Києві багато бандерівців, мені страшно туди їхати! Ховайте без мене!
Скажіть, який мозок може це усвідомити? Як узагалі могло таке трапитися, що брудна кремлівська пропаганда так цинічно розірвала родинні стосунки?
Ні. Пропаганда тут ні до чого. Ніхто й ніколи, і тим паче ніякий страх не зупинив би люблячого сина, щоб провести батька у Вічність. Гідного й поважного батька! Добру й милосердну людину. Мабуть, причина в іншому.
Значить, не проросли у душі сина зерна щедрої батьківської доброти, а якщо й проросли, то засохли пізніше від байдужості й неповаги до іншого народу. А страх? Що ж, він характерний для зубожілих душ, що давно зачерствіли до проявів людського горя, й не мають чи ніколи не мали співчуття до ближнього.
