Тортури не змогли зламати його світогляду…

Опубліковано в Спогади про Героїв | Позначено: “Розстріляна гідність”, Юрій Дяковський

Ви коли-небудь бачили очі матері, у якої сина вбивали безліч разів?.. Ви взагалі можете уявити собі ці очі? Мабуть, ні…
Мені довелось бачити ці очі двічі.
Двічі вони обпекли мою, здавалось, назавжди загартовану Майданом душу. Таких скорботних і зболених очей я в своєму житті більше не зустрічала. Можливо, такі очі були хіба що в Божої Матері – Марії після страти її сина Ісуса. Це – очі-біль, очі-докір, очі-совість… Дивлячись в них, я відчула невимовно пекучу вселенську провину перед цією мініатюрною жінкою…

Минули місяці, промайнув і рік, але зболені, вистраждані безсонними ночами та вицвілі від сліз і горя очі пані Світлани, – не зможу забути ніколи.
Ніколи!!!
І дуже раджу хоч раз подивитись у них тим, кому й дотепер чуже і ненависне все українське. Поглянути на хвильку в цей розпачливий погляд тим, хто був і ще залишається засліпленим пропагандою російських ЗМІ. А ще тим, хто так і не зрозумів ні Майдану, ні неймовірної жертовності звичайних людей на ньому. Не зміг сприйняти героїчну загибель спочатку Небесної Сотні, а потім і інших тисяч найкращих синів України, що мужньо загинули на віроломній війні, яку навесні 2014 року розв’язала так звана «братня сусідка»… Це вона цинічно встромила гострого ножа в спину країни саме тоді, коли нашій державі було найважче…
– Та ж, хто тоді фашисти в Україні?- хочу запитати тих, хто найголосніше кричить про них і в самій державі й поза її межами. І що це за «руський мір», який зібрався захищати слов’ян, розділивши їх на «наших» і «не наших»?

Ні. Так не захищають! Так знищують!!! Знищують словом, кулями, снарядами, ракетами… Не один рік «братній народ» розстрілює іншу думку, мову, націю, історію… І навіть державу, що стала на шлях демократії, – прагне теж назавжди знищити, щоби присвоїти собі героїчну історію Київської Русі, крадучи в України її національне коріння, бо сама Росія його ніколи не мала. Сотні років віроломні сусіди намагалися нас винищити, переписати нашу історію, осквернити наших героїв, вбити у нас, українців, усе українське…
Марно. Народ ніколи не мовчав, повставав і мужньо боровся… Десятки тисяч патріотів минулого поклали свої квітучі життя задля збереження української нації.
Не вийшло в злодіїв у минулому, не вийде й сьогодні!
Ніколи не вийде, допоки в цій державі будуть народжуватися такі хлопці, як Юрій Дяковський, як інші герої Небесної Сотні та Небесної гвардії, що й дотепер мужньо захищають всіх нас від цинічного й жорстокого агресора.

Це вони – хлопчики-патріоти ціною своїх життів довели, що не дозволять глумитися над гідністю нації та знищувати її надбання. Тоді в 2013 році більшість із них, не витримавши злодіянь влади проти молоді, відразу ж відправилися до Києва на Майдан, бо не хотіли терпіти попрання прав і свобод, ігнорування надій і мрій громадян України.
Юрій, як і десятки тисяч порядних людей, з перших днів, полишивши навчання на Львівщині, приїхав на Майдан. Спочатку їздив вахтовим методом, а після подій на Грушевського – перебував постійно. Хлопець ніколи не тримав у руках зброї, ніде не проходив спеціальних навчань, бо по життю був глибоко віруючою людиною. Юрко був чесним і порядним та понад усе любив Україну. Закінчивши Стрийську гімназію імені Митрополита Шептицького, був надзвичайно духовною й патріотичною молодою людиною, мріяв отримати вищу освіту: стати психологом і приносити людям користь.

З самого дитинства Юрко був надзвичайно обдарованим і здібним учнем: вже в дев’ять років мав юнацький розряд по шахах. У старших класах став переможцем 16 предметних олімпіад… Він був гордістю батьків, учителів, друзів… Хлопець цікавився багатьма науками, але найбільшим його хобі стала фізіогноміка. Юрко теоретично вивчив усі аспекти цієї науки й часто дивував рідних і знайомих пізнаннями в цій сфері. Наприклад, уважно дивлячись якесь політичне шоу, беззаперечно заявляв:
– Цей політик бреше… Цей фантазує… А цей нарешті говорить правду, цей знову хитрує… – пригадує мама влучні вислови сина.
Пані Світлана звикла до детальних характеристик сина і ні на мить не сумнівалась у правильності його висновків. Вона знала, що якщо син за щось брався, то обов’язково доводив справу до кінця, адже з дитинства в досягненні мети був упертим і цілеспрямованим. Юрко ретельно готувався до омріяного фаху, адже добре розумівся на людях, і мав те, що, за його словами, потрібно психологу. Часто говорив мамі:
– Я вмію слухати і чути людей,- для цієї спеціалізації це – найголовніше.

Але стати психологом Юркові так і не судилося, прийшлось вступити до Івано-Франківського університету нафти і газу. Вчився хлопець, як завжди, добре, характеризувався також позитивно. Взагалі три сини Дяковських, за словами педагогів гімназії, були особливими, здібними й запам’яталися всім своєю «харизмою».
Оксана Кобрин, що навчалася з Юрієм в паралельних класах, цитуючи слова Андрія Шептицького: «Не потоком шумних і галасливих фраз,
а тихою, невтомною працею любіть Україну», провела паралелі з життєвим шляхом Юрка. Саме так, на її думку, любив Україну і Юра:
– Він ніколи не стояв осторонь і не розкидався пустими словами. Він не хвалився кожному другому, що може взяти до рук зброю, захищаючи державу, він не хвалився кількістю днів пробутих на Майдані, навіть не розповідав, що був поранений…

Навчаючись у гімназії імені Андрія Шептицького, Юра сповнив його слова. Він любив Україну настільки сильно, що мужньо зміг віддати за неї своє життя…
Хлопець, дійсно, жив яскраво і дивував усіх своїм світоглядом. Дотепер усі, хто його знав, пишаються знайомством із такою чудовою людиною, намагаються наслідувати його життєві принципи…
«Юра… Буду говорити про нього в теперішньому часі, не можу в минулому,- сумно розпочала спогад Соломія Бучацька. – Він той, хто завжди серйозний та його посмішка настільки не часто з’являється, що це аж історично, коли вона з’являється на його обличчі. Кажуть, що людина, яка знає життя та його розуміє, посміхається напрочуд мало. Юра, тим не менше компанійський. Він розумний не по книгам, а по розуму. Він шукає себе постійно. І мені завжди здавалось, що він глибоко в душі емоційно розривається. Вихований, галантний, цілісний, готовий допомогти. В ньому присутній чоловічий, Людський стержень. Юра – лідер по своїй природі. У нього вдається все, чого він дійсно хоче».

Те, що хлопець їздив до Києва і довгий час там перебував, нікого з друзів не дивувало. Це було закономірне життєве продовження його моральних поглядів і патріотичних почуттів. Востаннє Юрій вирушив до столиці на початку лютого, сказавши рідним, що їде влаштовуватися на роботу. На Майдані з 10 лютого був у київському осередку «Правого сектору»
Кривавого 18 лютого Юрій отримав поранення в руку гумовою кулею. Але вирішив, що лікуватися наразі не час, тому знову став у стрій Самооборони. Тієї ж ночі доля випробувала його ще раз – пожежею в Профспілках, де хлопець, рятуючи інших, отримав опіки кінцівок. Ще через день – 20 лютого на Інститутській отримав чергове серйозне поранення в шию. Куля пройшла в 1см від сонної артерії, і друзі-побратими, відправляючи хлопця до лікарні, сказали, що він певно в «сорочці народився». Там нашвидкуруч зеленими нитками йому зашили рану й невдоволена жінка-лікар сказала:
– Забирайте бандерлога, а то міліцію викличу! Набридли вже…

Побратими переправили Юрія до КМДА, де він продовжив лікування у медиків-волонтерів.
– Дивом залишився живим, – говорили побратими і раділи за хлопця, а він мужньо заліковував на Майдані рани, що повільно гоїлися. Тоді ніхто навіть уявити не міг, що скоро цей мужній хлопець попаде у справжнє пекло на Донбасі, пройшовши через найстрашніші за своєю жорстокістю тортури: набагато віроломніші, ніж ті, що есесівці використовували в катівнях гестапо… Те, що він їх гідно пройшов, свідчить про його силу духу, яку підтверджують архіви Майдану.
Збереглося відео, коли медична сестра Дарина Рудик із Одеси знімає Юрію шви в Мінагрополітики. Ганна Устинова, що була свідком цієї процедури, розповіла:
– Я була знайома з Юрком лише протягом однієї години. Він прийшов зняти шви до моєї знайомої. Під час процедури було видно, що хлопцеві дуже боляче, однак він не проронив ані звуку, ані зойку.

– Переді мною сидів юний 25-річний милий хлопець із поглядом справжнього чоловіка, бійця і захисника. Він підвівся, подякував, попрощався і вийшов із кабінету, а через 1,5 місяці я дізналася, що Юрій виявився саме тим третім закатованим мучеником, якого знайшли на березі річки Торець,- ледве вимовила дівчина.
Цей епізод надання допомоги Юркові дивом зберігся на відео, і тепер мужній образ незламного стрийського Героя навіки закарбувався в новітній історії України, в серцях мільйонів українців, яких так безмежно любив цей патріотичний юнак – ГЕРОЙ України.
Дарина розповідала, що Юрко завжди приходив на перев’язку пізно, коли закінчувалось знеболювальне. Одного разу, коли вона запропонувала йому попити чаю, він не відмовився:
– Добре, заварюй чай, а я зараз повернуся!
І побіг кудись. Як виявилося пізніше, Юрко побачив, що медсестра боса й купив їй тапці. Того дня він теж перев’язувався без знеболювального.

Про терплячість сина повідала й мама. Ще в дитинстві, коли йому лікували зубик, він не плакав, хоч було дуже боляче.
– Вибач, синочку, що не змогла допомогти тобі,- плачучи сказала пані Світлана.
– Нічого, мамусю, козаки не таке терпіли, – задоволений собою промовив маленький Юрчик.
…Поступово рана гоїлася. Це було навесні 2014 року. Весна, якої після кривавої зими так довго чекало все суспільство, принесла не менш драматичні події, що спочатку стрімко поширилися в Криму, а потім перенеслись і на інші південно-східні території України, зокрема й на Донбас.

Юрко, що з дитинства любив свою неньку-Батьківщину, дуже переймався несвідомістю людей, особливо молоді, що не мала активної позиції і дозволяла собі за гроші підтримувати антиукраїнські мітинги. Байдужість і необізнаність людей на сході водночас дратувала й дивувала патріотичного хлопця. Йому, віруючій, високоморальній людині, важко було зрозуміти, як узагалі може відбуватися з людьми таке невігластво. Тому відразу після зняття швів, навіть не дочекавшись повного загоєння рани, що продовжувала гноїтися, він на початку квітня вирішив із побратимами їхати на схід із просвітницькою місією, щоби щирим словом переконувати східну молодь боронити свою державу від сусідки-агресора. Спочатку друзі підтримували мало чисельну патріотичну молодь у східних містах, а потім вп’ятьох: із трьома побратимами з Майдану та з киянином Юрієм Поправкою за своєю ініціативою поїхали на Донбас, щоби розібратися з ситуацією на місці та отримати інформацію про сепаратистів.

16 квітня вночі вони прибули на кордон Донецької області, зупинилися в лісі під Слов’янськом. Хлопці, що вижили, пізніше пояснили братові Юрія – Олегові, що вони були беззбройними й не мали на меті вести якісь бойові дії. Думали зробити звичайну розвідку: зібрати інформацію про блокпости та сепаратистів, зрозуміти, чого насправді хочуть люди сходу та хто їх підбурює проти власної держави. У лісі вони розділилися. Ні плану, ні маршруту не мали, навіть не знали, як повертатимуться назад. Все було спонтанно і не продумано.
На сході вирахувати приїжджих зі столиці було не важко: впевнені хлопці зі сміливим поглядом вирізнялись з місцевої молоді і відразу впадали в око, тому їх швидко помітили, але відразу не заарештували, а пропустили між двох блокпостів. І там вже оточили.
Юрій попав у полон 17 квітня в другій половині дня, адже до 13.30. ще був на зв’язку з родиною.

Сьогодні всі пам’ятають, як тоді на сході, одурманені пропагандою, всі, починаючи з зими, боялися прибуття бандерівців та Правого сектору. Ледве загоєні рани та щира українська мова видавали Юрка, тому заперечити його приналежність до Майдану було неможливо. Знаючи характер, харизму та світогляд Юрія, думаю, що він і не заперечував своїх поглядів і переконань. Такі, як він, не плазують перед ворогами, вони сміливо й гідно доводять свою точку зору. Такі патріоти на ділі показують, що Україна для них понад усе! Тому «душу й тіло положити»… – це вже те закономірне, що витікає з першого переконання. Мабуть, тому цього маленького щуплого хлопчину: на вигляд фізично слабого, але такого сильного духом і незламного, так довго випробовували жорстокими тортурами.

Катування над ним змінювалися, ставали більш жорстокими, але Юрко мужньо тримався… Допити, побиття, тортури… І нові катування… Нелюди цинічно й повільно вбивали його різними способами, дивуючись силі волі юнака-патріота. Знущались, допоки не зрозуміли, що всі їх зусилля марні, що він не виконає жодної їх вимоги.
Нелюдам, що це робили, ніколи, навіть до кінця їх жалюгідного життя, не збагнути цього новітнього хлопчика-героя, його мужності, жертовності й гідності. Їм легше повірити в якісь наркотики, що позбавляють людину фізичного болю, перетворюючи звичайну молодь в кіборгів чи суперменів. Надивившись кіно та наслухавшись пропаганди про «руський мір», вони не здатні були усвідомити, що в цьому світі є люди з національною самосвідомістю і незбагненою любов’ю до рідної Батьківщини, яким чужого не треба, але й своєї, политої кров’ю тисяч патріотів, землі, вони віддавати не збираються. І будуть боротися до кінця. Їх не залякати, не підкупити, не зламати тортурами…

– Наш Юрко – не бойовик, він при середньому зрості важив до 70кг. Він – не боєць, не качок… Ніяких навчань під Ригою не проходив, як про це заявили сепаратисти в інтерв’ю ТБ Росії, – сказав брат Олег. – Так, наш Юрко обурювався з приводу ситуації в країні, але екстремістом ніколи не був. Він говорив, що нова влада не змінила ситуацію і не представляє інтереси тих, хто жертвував собою на Майдані. Дуже був упертий, завжди до кінця стояв на своєму. Юрко б не став співпрацювати з сепаратистами, він би кусався навіть з пов’язаними руками, але він би не здався… Як би пафосно це не звучало, але для нього Україна була понад усе, – розповів старший брат Олег.
Сьогодні навіть важко уявити, що відчувала родина Юрія, коли він перестав виходити на зв’язок. Ще важче уявити, як ті нелюди змогли застосувати до невеличкого хлопчини самі жорстокі тортури з різних історичних часів: його постійно катували, кололи тіло шомполом, різали шкіру, обливали бензином і запалювали, потім тушили і знову били… Коли зрозуміли, що хлопець незламний в переконаннях, і не хоче на камеру говорити те, що йому нав’язують, Юркові зняли скальп і, розрізавши живіт, скинули ще живого в річку Торез…

– Ми впізнали Юрка по одній із 5 фотографій, які вислав начальник обласного розшуку Донецька,- здавленим голосом ледве вимовив брат.
Тіла хлопців були настільки понівеченими, що рідна мати і брати Юрія змогли впізнати його лише за шрамом на шиї від кульового поранення, що він отримав на Майдані.
– Ми не могли забрати тіло Юрка, не знали як, навіть не уявляли до кого звертатись, куди їхати, в які кабінети стукати, – зі щемом повідав старший брат Юрія.
Разом з Юрієм в річці було знайдено ще два тіла: його товариша Юрія Поправки з Києва та місцевого депутата від «Батьківщини» – Володимира Рибака. Доправити зі Слов’янська до Києва тіло Юрія Поправки допомогла Марія Олійник, тіло Юрія Дяковського видати їй відмовили всі інстанції. Хлопця було віднесено сепаратистами до рангу самих небезпечних. Навіть мертвий, він загрожував жалюгідній моралі як чеченців-ополченців, так і кадрових російських військових.

– Виконувач обов’язків начальника міліції Слов’янська повідомив, що його також не пускають до моргу, – розповіла Марія Олійник. – Слов’янськ на сто відсотків був тоді в руках сепаратистів. Самопроголошений мер В’ячеслав Пономарьов пригрозив усім розстрілом за співпрацю з ворогами. Важко уявити, але тоді все-таки знайшли судмедексперта й добилися від нього довідки про смерть. Але шофер відмовився вивезти вбитого хлопця зі Слов’янська, а похоронна контора не продала ні костюму, ні труни. Міліціонери, що раніше доставили тіло Юрка Поправки до Києва, навідріз відмовились супроводжувати тіло львівського Юрка.
Спантеличена пані Марія попередила родину про небезпеку, яка чатує на них у разі, якщо вони з костюмом і труною вирішать приїхати власним авто за тілом Юрія.
Хто з матерів не проллє сліз над трагічною історією Юрка, уявивши невимовні страждання іншої жінки-матері, що пройшла всі кола пекла? Як це знати, що твоє дитя замордували, ще й над мертвим тілом глумляться, не віддаючи його навіть для поховання?.. Питанням повернення тіла Юрка займалося багато структур, в тому числі й Правий сектор. Тому родина чекала.
Чекала і молилася, як молилися і чекали всі на Львівщині.

Лише 5 травня після тривалих переговорів пізно ввечері тіло хлопця віддали представникам Донецької облдержадміністрації. На другий день – 6 травня, в День святого, мученика і воїна Юрія Побідоносця – тіло хлопця перевезли до Києва. І це дуже символічно, що саме в цей день. Адже Святий Юрій є однією з найвідоміших постатей в християнському світі. Святий Юрій був покровителем України (він зображений на прапорі та гербі Київщини та головної святині Галичини та Львова – Соборі Святого Юра).
Цього ж дня тіло Юрка переправили зі столиці на батьківщину – до Стрия.
– Наш Юра був мужнім воїном – воїном духу, воїном сили і воїном патріотичності! Не забуваймо його геройського вчинку! Молімося, щоби Бог дав силу батькам, рідним та друзям перенести цю невимовно важку трагедію…- так подруга хлопця Оксана провела паралель між святим Юрієм і мучеником Юрком Дяковським.

7 травня відбулась Панахида у «Народному домі», де десятки тисяч стриян попрощались зі своїм закатованим земляком, а 8 травня – відбувся велелюдний похорон.
У той весняний травневий день, коли природа так буяла розквітлою красою, а повітря наповнювалось п’янкими ароматами цвіту, старовинне місто Стрий вмить почорніло від горя, завмерло перед невимовним болем і скорботно накрилось жалобною чорною вуаллю… Люди на колінах, похиливши голови, прощалися з новітнім героєм-мучеником.
Це було всенародне особисте горе всіх родин як міста, так і всієї Львівщини.
– Юрій зазнав мученицької смерті, і, Богу дякувати, що хоча б вдалося поховати його у рідній землі. На похороні від земляків Юрія чула стільки добрих слів про нього. Священик згадував, яким він був скромним і чесним хлопцем, вчителі – що вчився на відмінно і мріяв навчатися в університеті… Я сумую разом з рідними і близькими цього патріота, який так рано і так трагічно пішов з життя», – зазначила голова Львівської адміністрації Ірина Сех після похоронної процесії.

Тисячі люду, стільки ж свічок, квітів, заплаканих облич і скорботних очей…
«Герої не вмирають!» – лунало над Стриєм, і кожним словом краяла серця люду майданна жалобна пісня «Пливе кача по Тисині…»
Сум, щем і невимовний біль від трагедії у Слов’янську нікого не залишили байдужими і навіки закарбувалися в серці кожної людини скорботними рядками Любові Пікас із Моршина:
Нарешті вдома! У місті Стрий
Рида дитина і дід старий,
Ридають рідні і Бог з ікон –
Юрко поринув у вічний сон…

У той день плакали всі. Ні, не плакали – ридма ридали.
Ридали ридма… Цей тавтологічний вислів вперше з’явився на Майдані під час прощань із загиблими Героями Небесної сотні. Хто відчував подібне горе, той зрозуміє зміст цих слів, тому що саме ними можна передати той глибинний щем і всю силу емоцій втрати та розпачу водночас. Юрка ховали саме так, скандуючи здавленими голосами: «Герої не вмирають!»
Так, герої не вмирають, бо живуть у пам’яті нащадків, у їх спогадах і осмисленнях подвигу того, хто жив і навчався зовсім поруч, а потім взяв і героїчно пішов у Вічність, залишивши по собі найсвітлішу пам’ять…

Юрій загинув у жахливих муках болю, загинув за Україну, адже в ній виріс, за неї боровся до останнього, віддавши молоде життя…
Серце розривається, але гордиться Героєм!!! Вся Україна схиляється йому до ніг, до ніг його батьків, які виховали такого мужнього хлопця.
– Юрку, ти любив справедливість, вона буде панувати. Господь Бог всіх справедливо розсудить! Україна в нас одна, це Богом дана нам земля, скільки мук вже було пройдено нашим народом, скільки влад вже керували нею, але вона є…і вона буде, ніхто не зможе забрати її в нас, ніхто не зможе знищити її, коли будуть такі люди, як ти! Так, я горджуся своїм народом, цей народ нездоланий, горджусь Юрієм, горджусь тим, що я – УКРАЇНКА !Твоя смерть, смерть Небесної сотні та інших невинно вбитих не буде даремна, ми не можемо так знехтувати цим, адже наш обов’язок любити цю землю, всім серцем, усією душею, всіма силами боронити її і ніколи не зраджувати, так як це робив Юрій і інші Герої України. Я впевнена, що зараз ти споглядаєш на нас всіх із Небес і молишся за свій край та за свій народ, – написала Софія Маковська.

Розпачливі та щирі слова друзів у той день вражали у саме серце. Під час поховання Назар Курдюк поділився горем втрати:
– Біль розриває душу, дробить її на шматки. Жодне раціональне зерно і холодна логіка не здатні достукатись до розхристаного серця.
Тіло віддали землі, а душа….. Можливо, вона сумує разом з нами, можливо, не розуміє нашого розпачу, можливо….Одні обірвані речення, як обірване Юркове життя…
– Я ніколи не була знайома з Юрієм, але його смерть – це жах для всієї України, ледве вимовила Олена Онуфрів. Дуже співчуваю всім рідним і близьким, бо я, будучи навіть незнайомою з ним, не могла стримати сліз впродовж цілого похорону. І не можу отямитись. Я всім серцем горджусь, що в Україні є такі люди, як Юрій… Тепер по-справжньому розумію цінність того, що навчаюсь у школі, де навчався справжній герой… Тепер кожен має для себе обов’язок: пам’ятати, шанувати і молитись за нашого героя. Вічна йому пам’ять!

Пам’ять…Саме вона в силах повернути в ті часи, коли рідні нам люди були так близько і були живими. Саме вона прокручує в голові приємні моменти з минулого. Лише вона дозволяє нам постояти поруч, поговорити, обійняти, поцілувати і просто насолодитись присутністю з людьми, яких уже немає серед нас.
Тому серед друзів Юрко завжди буде живим, усміхненим і щирим, яким був завжди.
– В моїй пам’яті щодня виринають якісь моменти, де ми поруч з Юрою. Ми розмовляємо, жартуємо, сміємося. Я бачу його глибокі очі, впевнені рухи, чудову щиру посмішку. Я чую його красивий голос. Пам’ять повертає мене в той день, коли ми бачились востаннє. Юра як завжди був стриманий. Без зайвого розповідав про плани на майбутнє і цікавився моїм життям. Радів, що я щаслива. Кожного дня, йдучи на роботу, проходжу повз те місце нашої останньої зустрічі і завдяки пам’яті бачу нас з Юрою. Якби ж тоді знати, – написала в соціальних мережах Оксана Кобрин.
Трепетні рядки дівочих спогадів розкривають невимовний біль втрати:
Білі вишні відцвітають у саду,
Вітер цвіт той з дерева зриває.
Біля тебе на коліна припаду,
Ангеле безкрилий, відлітаєш?..

Юрко неодноразово з’являвся у снах подрузі Оксані, і для неї це були чи не найщасливіші миті, адже в них Юрко був таким живим, радісним і, як завжди, щирим.
Саме Оксана Кобрин запропонувала разом з друзями провести акцію «Свічечка для Юрія Дяковського». Так вони вирішили зібрати кошти на пам’ятник гідній людині – молодому патріоту, мученику, новітньому герою України. Друзі провели сотні акцій, зустрілися з десятками небайдужих, заручились підтримкою рідних… Інколи їм здавалося, що нічого в них не вийде. Але знову і знову вони об’єднувалися, закликали, надихали, творили… І пам’ятали, весь час пам’ятали заради кого вони це роблять …
Від сьогодні і назавжди буде горіти свіча пам’яті – свіча Юрія Дяковського, що прожив коротке, але таке славне життя. Він майже нічого не встиг: не докохав, не одружився і генетично не дав державі славних синів, навіть не встиг зробити всього того, про що мріяв, їдучи на Майдан…

Хіба міг він тоді уявити, що вже ніколи не побачить батьків, братів і коханої? Юрко був упевнений в правоті й справедливості своїх дій, і, звичайно, не хотів засмучувати ні рідних, ні близьких йому людей. Інакше він не міг учинити, тому, що таким прийшов у цей світ і так був вихований батьками й вчителями.
Дивися, мамо, день який ясний,
А ти рідненька, так нестримно плачеш…
Напевно, знову, в тім моя вина,
Але, матусю, ти мені пробачиш…
Так у поетичному посланні синовими словами звернулась до мами Іванка Лесюк.

Юрко гідно прийняв мученицьку смерть від рук нелюдів у Слов’янську. Героїчно й славно пішов із життя, і, звичайно ж, батьки плачуть, як не можуть змиритися зі втратою ні рідні, ні друзі, ні вчителі…
«Я кулю ворожу собою зупину, якби не загинув співочий мій край…» – ці слова пояснюють всі патріотичні вчинки Юрка. Гідну мученицьку смерть також.
Ми знаємо з Біблії, що одна така смерть здатна очистити від гріхів десятки тисяч безбожників… І Юрій це зробив. Зробив для України і українців…

Сьогодні Слов’янськ жовто-блакитний зовні, а що у містян на душі, – ще важко сказати. Прийшов час їм збирати каміння: думати, порівнювати, аналізувати… Час висновків ще попереду. І тоді, впевнена, що завдяки мужності й самопожертві тендітного хлопця зі Львівщини, відкриються очі й серця в багатьох одурманених брехливою пропагандою людей сходу. Вони осмислять його вчинок, зрозуміють по-новому поняття: «Схід і захід – разом». Багато чого ще зрозуміють, і мабуть назвуть його іменем вулицю, і прийде колись час – покаються за мовчазну співучасть у злочині чи за те, що запросили цей злочин у своє місто. Якщо це зроблять не вони, то їх нащадки обов’язково повернуть правдиву історію держави, а не переписану диктаторами та спотворену їх цинічною брехнею… Історія потребує незалежного справедливого підходу. Адже рано чи пізно якоїсь весни приїдуть у Слов’янськ батьки Юрія і подивляться в очі пересічним громадянам міста. Подивляться ЙОГО очима…
І настане мить ІСТИНИ. Для всіх разом і для кожного окремо…

Думаю, що така зустріч необхідна. Не зараз, коли ще так болить.
Можливо, пізніше. Але я дуже хочу, щоб у ці зболені батьківські очі подивились усі: і винні, і безвинні, і байдужі…
І лише тоді місто очиститься не лише зовні, а й внутрішньо. І почне жити новим осмисленим життям у новій, заново для них відкритій державі.
І щоб там не було в минулому, а в майбутньому горітиме свічечка Юрія Дяковського в храмах, у домівках, у серці кожного… Він і ті патріоти, хто віддали свої молоді життя на сході пізніше, оберігатимуть з Небес це славне місто – Слов’янськ. Кожного мешканця: і тих, хто їх підтримував, і тих, хто не зрозумів у свій час, і тих, хто люто ненавидів…

А у рідному Стрию відкрито дві меморіальні дошки в пам’ять про Героя-мученика: одна на старшій гімназії, а друга на молодшій, де навчався Юрко.
Повз них щодня проходять сотні гімназистів. Цей меморіал служить їм чудовим і беззаперечним прикладом жертовності й патріотизму.
Оксана вчителює, розповідаючи діткам про подвиг бувшого гімназиста.
Друзі відзначають кожен пам’ятний день, пов’язаний із Юрком: і день поранення, і полону, і смерті, і поховання, і його перший день народження без НЬОГО:
– Юрчику, сьогодні в тебе день народження. Та запалювати свічки ми сьогодні будемо не на святковому іменинному торті, а на цвинтарі біля твоєї могили. Що побажати? Бажаємо нехай збудуться твої мрії – мрії за якими ти поїхав на Майдан, мрії які завели тебе на Схід, мрії про вільну, квітучу та незалежну Україну. Ми постараємось зробити все від нас залежне. Ми пишаємось тобою, твоїми вчинками, твоєю гідністю… Ти завжди будеш жити у наших серцях!- так словами подруги Оксани Корбан обіцяють друзі й живуть далі своїм життям.
Час від часу поглядаючи на небо, шукають там яскраву зірочку і вірять, що то мерехтить вогниками їх Юрко – як завжди, такий рідний, такий щирий і такий надійний…

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”