Він малював казкове майбутнє України

Опубліковано в Спогади | Позначено: ,

Він малював казкове майбутнє України

Спогади про Валерія Брезденюка

Невеличка кімната на Вінничині. Світло приглушене. Тихо звучить класична музика.
У кімнаті двоє: вона сидить у кріслі, підібравши під себе ноги, й не відводить погляду від чоловіка середніх років, який зосереджено працює над підсвіченою тацею з водою… В усьому відчувається гармонія: в стосунках, у захопленнях, у думках… Відразу виникає асоціація з героями Булгакова – Майстром і Маргаритою. Він творить, вона – його Муза.
Це Валерій та Ярослава Брезденюки зі Жмеринки. Дружина заворожено дивиться на дивовижне сплетіння фарби, води та гармонії із серцем свого чоловіка. Малюнки з-під рук Майстра виходять неповторні, казкові й граційні. Це її Валерій, вправно крапля за краплею, створює на воді неймовірний кольоровий танок, який відображає його настрій, почуття і тим самим зберігає часточку душі майстра. Він, створюючи дивні живі картини на воді, малює для Себе, для Неї, для Світу… Творить унікальною технікою малювання – ебру, яку ще називають турецьким мармуруванням.
Валерій, як творча талановита особистість, модернізував цю техніку, наповнив її новим диханням і показав українському народові справжнє диво з міксу фарб, спеціальних пензлів-гребінців, клею, жовчі, шила… та звичайнісінької води. Деякі знаряддя для творчості виготовляв власними силами, залюбки ділився технікою малювання з бажаючими. Завжди малював у супроводі класичної музики, мабуть, щоби фарби працювали в унісон із його душею. Дружині говорив, що так фарби краще його слухаються. Останні три місяці замість класичної музики включав український гімн: малював і водночас співав.
– Був особливо піднесений в такі миті творчості, – згадує дружина Ярослава. Я любила спостерігати, коли він малював. Валерій, мов чарівник, рухав різноманітними пензлями по воді, і, немов диво, на ній з’являлися казкові світлини та дивні образи, чудесні птахи та фантастичні квіти, яких не існувало в природі.
Дійсно, ебру – це мистецтво, що відкриває найпотаємніші глибини людського «Я», допомагає відчути дихання Всесвіту, адже вода – тонка матерія, що поглинає енергійні потоки людини, вводить її в стан медитативного малювання. Звичайно, крім зовнішньої насолоди, ця техніка показувала Ярославі внутрішній стан Валерія, його почуття до неї. Саме через воду, в неї кольори, він встановлював контакт із реальністю й дозволяв цій воді стати дзеркалом його почуттів, його внутрішнього світу… Прийшов час, і цей дивовижний світ побачила вся країна: Валерій не пропускав жодного конкурсу, приймав участь в різноманітних проектах, шоу… Тому українці високо оцінили його унікальні малюнки на воді у шоу «Україна має таланти», у якому він зміг дійти до фіналу.
Творчі люди творчі у всьому: в стосунках на роботі, в родині, в спорті, на відпочинку, в своїх уподобаннях…
Валерій був публічно активною, інтелектуальною людиною, з неймовірною харизмою. Викликав цікавість у всіх, хто його знав.
Тендітна, пригнічена горем Ярослава, зі світлою печаллю в голосі згадує їх доленосну зустріч у комп’ютерному клубі Жмеринки: «Я звернулась до нього, щоб підключити Інтернет. Техніка працювала з перебоями, і мені доводилось звертатись до нього знову і знову. Спочатку на моїй сторінці в «друзях» з’явилася його світлина, а згодом ми поєдналися, адже зрозуміли, що жити не можемо один без одного».
Через Інтернет вони познайомилися, і саме в Інтернеті Ярослава впізнала його мертве тіло по черевиках і джинсах…
Дружина не знає, як тепер буде жити без нього, адже він обіцяв ніколи її не залишати. Валерій дуже любив Ярославу, її доньку Вероніку та своїх дорослих дітей Юлю і Сергія. Коли його поранили, то з лікарні о восьмій вечора Валерій ще зателефонував додому і заспокоїв дітей – сказав, що все гаразд. А коли через кілька годин до нього зателефонував син, то батько вже не брав слухавки. Близько першої години ночі лікарі повідомили, що Валерія Брезденюка нема серед живих. Великий талант художника Валерія Брезденюка був не тільки у його рідкісній техніці ебру.
Він був романтиком, гідною людиною, люблячим батьком, громадянином, патріотом у найвищому розумінні цього слова… Всі люди, хто знав Валерія, говорять про нього з повагою та захопленням. Особливо його любили діти, які багато часу проводили в комп’ютерному клубі у центрі міста Жмеринки. Спочатку вони запитували:
– Де дядько Валерій? Чому його так давно нема? Ми сумуємо за ним…
Пізніше вони дізналися, що його нема і ніколи вже не буде. У цієї молоді є тепер на кого рівнятися, як правильно жити і як бути справжнім патріотом своєї держави.
Катерина Бондар, плачучи згадує: «Я знала його десять років. Коли менi виповнилось 14, помер тато, і Валерій став для мене батьком. Він ніколи не кричав – усе вирішував розумом, а не емоціями».
Родина не хотіла відпускати його до Києва, але ніхто не зміг його переконати залишитись удома. Валерій поїхав на Майдан, бо не міг терпіти хабарництва i знущання з народу. Він вважав, що якби всі люди дослухалися одне до одного, поважали одне одного, дбали не лише про свої кишені, то держава була б іншою. Він був великим мрійником. Але найбільше мріяв про щасливу Україну, про перемогу славного Майдану, про щастя українців. Хотів поїхати до Туреччини, поспілкуватись із митцями ебру, поділитись своїми досягненнями, а ще намалювати багато дивних картин…
Напередодні загибелі він сказав Ярославі: «Зі мною все може статися, і якщо влучить куля, поклади мені в труну два знамена…»
Дві мрії його вже здійснились: перша – Майдан переміг, і друга – разом із ним в небеса відправились два прапори: жовто-блакитний України та червоно-чорний військовий. Це було його останнє прохання до дружини, і вона виконала волю майстра.
Рідний брат Валерія Олег 12 років прожив у Санкт-Петербурзі, там одружився на росіянці Ользі, у них народилося двоє хлопчиків. Але після трагічної смерті брата відмовився від громадянства РФ, переїхав до України й поселився разом із родиною у рідній Жмеринці. Його діти: дев’ятирічний Олександр та шестирічний Ілля вже ходять до української школи та садочка. А ще вчать українську мову і пишаються своїм дядьком Валерієм та своїми батьками за їх патріотичний вчинок.
Донька Валерія – Юля завжди любила спостерігати за мистецтвом тата, пробувала й сама творити: «Це лише на перший погляд здається, що нічого складного не має… Поки мені давнє турецьке мистецтво не підвладне».
Впевнена, що вона спробує ще, і ще… І тоді в неї все вийде – тато допоможе. І намалює вона небо і тих дивовижних птахів, а ще – квіти, чудові квіти для тата…
Олена Купшане зі Жмеринки написала проникливі рядки-посвяту своєму талановитому землякові:
…Тільки думкою вкотре все лину
До своїх найрідніших, коханих.
Ви простіть, що останню картину
Кров’ю я написав на майдані…
Я у Вічність нечутно ступаю.
Я вас всіх поминаю сьогодні.
Там на мене чекає, чекає
Та – Небесного Призову – Сотня.
У колекції Валерія більше 300 полотен. Він мріяв про виставку, про створення мультиплікації на воді, про нові майстер-класи…
Ще вранці 18 лютого 2014 року Україна мала неповторний талант, який би ще не раз у майбутньому прославив нашу державу …
А сьогодні Валерій Брезденюк – один із героїв Небесної Сотні, що й надалі з Небес малює наше вистраждане, окроплене кров’ю загиблих, щасливе майбутнє.

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

Споріднені та схожі сторінки:

Людина мусить залишити по собі пам’ять... Спогади про Максима Шимка Невелика кімната в класичній вінницькій квартирі. Потрапивши в неї, перестаєш відчувати час. Хочеться уявити господаря за п...
Вірменин із українським серцем... Спогади про Георгія Арутюняна Колись доля привела грузинського юнака Міхеіла Саакашвілі до Києва, де він здобув освіту, вивчив мову та полюбив україн...
Тортури не змогли зламати його світогляду... Спогади про Юрія Дяковського Ви коли-небудь бачили очі матері, у якої сина вбивали безліч разів?.. Ви взагалі можете уявити собі ці очі? Мабуть, ні...
Google+