Лицарем він був. Справжнім лицарем…

Опубліковано в Спогади про Героїв | Позначено: “Розстріляна гідність”, Ігор Костенко

Вулицею Дніпропетровська йде сумна дівчина, підтримуючи жінку в чорній хустині. Чорна хустина стала за останній рік атрибутом і символом пережитих страждань нашої неньки-України, трагічною візитівкою матерів держави, чиї сини поклали молоді голови за її гідне майбутнє.
Пані Оксана Костенко приїхала на схід навідати доньку Інну, студентку одного з вишів Дніпропетровська. Приїхала здалеку: зі славного Бучацького краю Тернопільської області. Від потоків машин та безперервного снування людей мільйонного міста в неї паморочиться голова, від патріотичних кольорів виникають змішані почуття радості й німого питання, що стукає в скроні:
– Чому зараз, а не тоді, коли так було потрібно? Можливо б і не сталось трагедії, якби думки на сході змінились раніше, якби підтримали?- від душевного болю, від перехопленого дихання в горлі змучена мама ледве не зомліла…
Донька ледве встигла підхопити за руку, щоб мама не впала. Присівши на лавці, вони, не змовляючись, поринули в ті нестерпно болючі зимові спогади, що назавжди забрали їх радість і спокій. Вони не дають їм ні жити, ні спати, адже цієї зими вони втратили найдорожче – улюбленого сина і брата, їх рідного Ігорка, їх надію на майбутнє. Він був для них цілим світом: і другом, і порадником, і захисником; був і за сина, і за батька, коли той працював за межами України. За його тендітною спиною справжнього чоловіка вони відчували себе, немов за кам’яною стіною.

Ігор Костенко – студент-географ 5 курсу Львівського університету імені Франка, український журналіст, активіст Майдану, редактор Вікіпедії… загинув 20 лютого під час протистояння в столиці на вулиці Інститутській, коли злочинна влада оголосила війну Гідності й Патріотизму та розпочала саме цинічне в історії криваве сафарі на цвіт української нації.
Мама, пані Оксана, пригадує, як ще шестирічним хлопчиком її Ігорок старанно виводив кожну букву, як охайно вів зошити, як чекав чергового випуску газети «Казковий вечір»…Від самого дитинства цікавився книгами, дуже любив читати. Коли трошки підріс, почав вивчати енциклопедії, і вони залюбки йому їх купували. Ігорок збирав цікаві матеріали і вкладав їх у теки по розділах: мистецтво, рослини, історія, тварини тощо. Вже з шостого класу організовував з друзями міні-екскурсії до ближнього лісу. Там він мав змогу відкривати ровесникам отримані з книжок цікаві знання про закони природи, про Червону Книгу, про Всесвіт, про героїчну боротьбу героїв за незалежність України… Усі їй тоді ще говорили, що син розумний не по літам. Вона й сама це усвідомлювала і намагалася разом із чоловіком весь час поповнювати нестримні читацькі запити Ігорка.

Найбільше син любив історію та географію. Він настільки добре їх знав, що у деяких питаннях дискутував із вчителями. За те, що не боявся сказати свою думку та висловлював її дотепно й толерантно, умiв слухати iнших, його всі щиро любили та поважали. А ще Ігорочок був надзвичайно віруючою людиною. Не пропустив жодної служби Божої, а в колегіумі вони проходили кожного ранку. У 2009 році він закінчив Бучацький колегіум імені святого Йосафата, що знаходився при монастирі, залишивши у випускному альбомі запис: «Вірю, що… колегіанти з патріотичним духом будуватимуть нову Україну… Будьмо українцями в душі і з Богом у серці!»

Вступив розумник на географічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Менеджмент організацій», був одним із найкращих студентів. Захоплювався спортом, зокрема футболом, був фанатом львівських «Карпат». Мама добре пам’ятає, як він любив свій університет, як чимдуж мчався до нього після вихідних чи канікул, як радів, що все в нього виходить, як пишався друзями-студентами…Тепер вона розуміє чому. Там було його середовище: розумне, інтелектуальне і патріотичне. Він міг там реалізувати себе на повну.

За словами рідних і знайомих, Ігор завжди був трудоголіком: навчався і працював журналістом інтернет-видання «Спортаналітика», був активним редактором Української Вікіпедії (дописував під ніком Ig2000). За два з половиною роки створив понад 280 статей, зробив понад 1600 редагувань, писав статті… Також брав активну участь у просуванні Вікіпедії в соціальних мережах, через які намагався залучити нових дописувачів. Виступив із ідеєю проведення Вікіфлешмоба. Ця ідея реалізувалась вже після його смерті – 27 квітня і пройшла під егідою пам’яті журналіста Ігоря Костенка – героя Небесної сотні.

Про його співпрацю з Вікіпедією в родині ніхто не знав, дізналися після смерті, коли його номінували на міжнародну премію. Ігорочок із дитинства був скритним, ніби соромився своїх інших, окрім книг, хобі. Мама пам’ятає, як він прикривав творчі доробки, як ховав малюнки, не дуже ділився незвичними фотографіями з хмарами чи зірками на небі, з затемненим сонцем чи пейзажем відзнятим через пелену дощу…Це були його маленькі таємниці. А придбання чергової нової книги, за якою він часто їздив до Івано-Франківська, ставало родинною подією: Ігор проводив короткий огляд, зачитував анотацію і закликав до колективного ознайомлення. Всі вони добре пам’ятають найбільшу книгу в його бібліотеці – «Історія Європи». І ніхто тоді не поставив під сумнів, що він її прочитає всю. І, дійсно, Ігор справився з нею, як із сотнями інших книг.

Джимбо Вейлз, засновник Wikipediї, коли дізнався про героя Небесної сотні Ігоря Костенка й ознайомився з його працями, признав, що він був глибоко вражений його життям, і тому вирішив нагородити молодого українця престижною нагородою за активний внесок кореспондента в популяризацію Wikipediї в соціальних мережах та громадянську позицію щодо ненасильницьких методів боротьби.
Джимбо Вейлз оголосив своє рішення про визнання Ігоря Костенка вікіпедистом року (посмертно) на міжнародній церемонії закриття «Вікіманії-2014» у Лондоні. Нагорода «Вікіпедист року» присуджується за найбільші досягнення редакторів і авторів онлайн видання. Ігор Костенко став першим українцем, який отримав цю престижну нагороду.

… Мама, звичайно, тішиться цією нагородою сина, але розуміє настільки б була повною радість, якби він отримав її власноруч. Пані Оксана подумки всміхнулась і уявила, як би вони відсвяткували цю подію родиною, як би…- і бризнули знову непрохані сльози, з якими вона намагається боротися:
– Скільки разів обіцяла собі стримуватися, не плакати, а підступні сльози ніби чекають слушного моменту й сиплються, немов горох, по обличчю. Вже декілька разів Ігорочок снився – і все у воді, а вона його переносить у сухеньке. А ще підтвердив, що чує мене,- промовила вголос жінка, заставивши стрепенутись доньку й вирвати її зі спогадів про брата.

Вона вже звикла, що тепер мама веде нескінчені монологи з сином, що відлетів у Вічність …
Те, що її синочок буває на Майдані, мати здогадувалася й раніше: рідше став приїздити на вихідні, або відповідав, що йде вулицею, коли по телефону чувся людський гамір… Десь за півтора тижні до трагічної події захворіла бабуся Ігорка, що проживає в Івано-Франківській області. Зателефонувавши синові, щоб він її провідав і купив ліки, пані Оксана й зрозуміла тоді, що він на Майдані в Києві. Як люблячий внук, який завжди тепло опікувався бабусею, він відразу ж поїхав до неї: підтримав, підлікував, побув поруч…(мама тепер думає, якби бабуся захворіла на тиждень пізніше, можливо б син залишився живим). 17 лютого Ігор привітав тата з Днем народження, а 18 ввечері поїхав до Києва. Патріотизм, який він проявляв із дитячих років, та сумління не дозволили йому залишитись із бабусею.

В родині знають, як він шанував український прапор, кожного року на День незалежності й на День прапора вивішував його на видне місце, зараз, правда, цим нікого не здивуєш, а тоді це була рідкість. Шанував українську мову, не любив, коли хтось так між іншим скаже російське слово, виправляв. Дискутував і аргументовано доводив, що російська мова походить від української, а не навпаки. Вчив сестру любити Україну, шанувати все українське. За часи навчання в колегіумі з другом Юрієм Муриним створили гурток ОУН-УПА, навіть посвідчення мали. Всі охочi могли приходити на їхні зустрічі. Вони проводили своєрідні лекції, готували інформацію про історичних постатей, про різні війни тощо. Ігор любив усе з українською символікою: одяг, зошити, щоденники… Дуже шанував гімн України. З предметних олімпіад із історії привозив грамоти й призові місця.

Ростили батьки двох діточок у любові, турботі й злагоді. Бабусі також допомагали виховувати внуків. Пам’ять мами весь час лине в їх дитячі роки: Ігор з Інною різні за характерами, але дуже дружні, особливо це проявилося, коли донька поїхала навчатися до Дніпропетровської Митної академії. Це місто для неї обрав Ігор, хоча вона пройшла на бюджет у два виші. З дитячих років він підтримував її, піклувався. Зараз Інна згадує кожну дрібницю, пов’язану з братом:
– Пригадуються різні свята, коли ми всі збирались разом, і я завжди хотіла сидіти поряд з Ігорем. А на Святвечір він завжди слідкував за тим, щоб обов’язково було 12 страв, заздалегідь склавши список, контролював це. Як ми разом кутю готували, мак терли… І обов’язково Ігор хотів, щоб були присутні всі елементи звичаю: часник по кутах столу, дідух, солома… Ще згадуються шкільні дитячі роки, коли разом йшли до школи, як Ігор подавав мені руку, коли треба було через кладку переходити, як приходив чи не кожної перерви до мого класу, питався чи все добре. Завжди був моїм захисником. Пам’ятаю, як у бабусі картоплю копали, він завжди робив усе жваво, старався зробити якнайбільше роботи, перехоплював відра у нас із мамою, щоб ми не носили важкого. Взимку ми разом ліпили снігову бабу, робили тунелі, катались на санках… А ще любили малювати фарбами, бувало, сядемо так разом на 2-3 години і малюємо собі, – дівчина замріяно посміхнулася, а потім заплакала. Пізніше, оговтавшись, лагідно продовжила:
– З раннього дитинства, скільки себе пам’ятаю, Ігор завжди проявляв себе, як справжній чоловік: у вчинках і думках. Був дуже турботливим, піклувався про нас із мамою. У всьому завжди допомагав. Був дуже терплячим, міг, наприклад, годинами робити хатку з сірників або книжечку 3см на 3см чи корабель з дерева… І все в нього виходило якнайкраще. Потім у малесеньку книжечку вписав свої віршики. Взагалі, Ігор був людиною з великої літери. Завжди. З усіма був чесним, не вмів брехати, не пригадую, щоби колись сказав неправду. Всім завжди допомагав: ділом, словом, мудрою порадою. І був добрим, дуже добрим. Шкодував усіх. А ще – дуже розумним, і мудрим не по роках. Багато читав, захоплювався автомобілями, кораблебудуванням, історією,географією, економікою, любив футбол і хокей. Ніколи нічого не боявся, був трохи впертим, якщо хотів чогось, робив усе задля досягнення мети. Ігор був надто справедливий. Мав велику силу волі і духу, чого бракує мені. Характерами ми дещо різні, не у всьому, але… Ігор мріяв про власну ГЕС, носив свій проект спеціалістам, і вже потроху мрія почала ставати реальністю, але… Ми разом мріяли про нашу дачу на Івано-Франківщині, як колись разом з сім’ями приїжджатимемо, будемо смажити шашлики і ловити рибу в Дністрі. Ми однакові у поглядах на майбутнє. І якщо робимо щось, то робимо це чесно. Брат вказав мені вірну дорогу. Мені ще досі не віриться, що тепер я повинна йти по життю без нього…

Далі по життю йтимуть і його друзі, але ніколи не забудуть, яким він був:
– Ми з Ігорем познайомилися в колегіумі. Жили разом в одній кімнаті,- розповів друг загиблого Михайло Бойко. – Знаєте, Iгор поспішав жити, його все цікавило. Завжди спокійний, усміхнений, охайний, пильнував за порядком. Знав нескінченну кількість анекдотів і історій, в класі вважався справжнім авторитетом. Займався залюбки спортом, ми разом ходили до тренажерного залу. Але не фізична сила була для нього головною, а духовність, гідність, патріотизм. Він – приклад для більшості з нас.
Всі підтверджують: Ігор був хорошим товаришем, відкритою, життєрадісною, цілеспрямованою людиною. Мріяв про сім’ю, навіть, за словами Андрія Сеньківа, був закоханий в дівчину з географічного факультету (Ігор сам йому сказав про це в серпні 2013 року). Але обраниця так цього й не дізналася, не освідчився їй Ігор, чи-то не встиг, чи хотів зробити це пізніше, чи соромився – не знає ніхто. З Андрієм Ігор працював у видавництві «Спортаналітик», пізніше друзі вирішили зробити україномовне спортивне видання, залюбки працювали над проектом півроку. Але втілити їх мрію за життя Ігоря не судилося, проект було запущено вже після його смерті. На Майдан друзі-компаньони їздили по черзі. Андрій не зустрічав більше людей, які б так, як Ігор, любили все українське. Навіть, українського «Запорожця» він вважав нормальною машиною, мав думки, як його вдосконалити. Любив футбольні команди України, їздив на матчі, мріяв поїхати до Луганська на матч «Зоря» – «Карпати» та в Угорщину на «Формулу -1». Андрій дивувався енергії Ігоря. Він ніби спішив жити, весь час кудись біг, мав плани, вони в нього були розписані по хвилинах. Багато друзів дивувалися Косу (так називали його найближчі), часто запитували, де в нього моторчик, що дає стільки енергії та натхнення. Ігор часто дописував у Вікіпедію, друзі не розуміли, чому він безкоштовно витрачає стільки часу на переклади з російської. На що він відповідав:
– Я таким чином підтримую українську мову.

Ігор почав перекладати біографію Алекса Фергюсона, тренера футбольного Клубу «Манчестер Юнайтед». Він не встиг, але показав приклад, і я впевнена, що знайдеться український патріот, який закінчить розпочате Ігорем Костенко. Коли Ігор в понеділок 17 лютого зайшов до Андрія, вони говорили про деталі свого сайту, а потім Ігор багато розповідав про «втрачене покоління» європейців під час першої світової війни. На його думку, сто років тому загинули найрозумніші люди в Європі. Він говорив про це щиро і з сумом. А на другий день, 18 лютого, Ігор поїхав до революційного Києва. 20 лютого Андрій отримав 25 дзвінків, і всі вони сповіщали про загибель товариша. Андрій спантеличений до сьогодні, він і надалі продовжує справу, яку вони замислили з Ігорем, але йому його не вистачає. Він сумує за товаришем і пишається тим, що вони були знайомими:
– Ще рік тому я й гадки не мав, що доведеться говорити про Ігоря Костенка, як про Героя України. Хоробрість і патріотизм. Ці дві риси були найбільш притаманні Косу. Він любив Україну настільки, що віддав за неї життя. Любив, видно, більше за себе. Без пафосу й епічних реплік. Ділом, а не словом. Ось такий він був у всьому!

Сестра Інна все ще не може повірити, що Ігор не просто не телефонує, а його вже нема в цьому світі. Вона хвилюється за маму з татом, розуміє, як їм усім важко порізно переживати горе. Вона весь час про нього думає, аналізує і розуміє, кого втратила родина:
– Ігор був і завжди залишиться ідеальним. В ньому присутні всі якості справжнього чоловіка, які зустрінеш зараз дуже й дуже рідко. Він ніколи не боявся висловлювати свою думку, завжди її відстоював. Наводив беззаперечні факти. Подобалось у ньому все: його наполегливість, розум, сміливість, турботливість, незбагнений патріотизм… Я пам’ятаю, як ми все робили разом: картоплю копали, по гриби ходили та по сік березовий… Ігор не тільки свою березу замазував глиною, а й інші (щоб сік даром не капав).Тепер часто згадую, як телефонувала до нього, просила щось допомогти по навчанні, та й не тільки, і завжди допомагав. Бувало,отримаю інколи погану оцінку, дзвоню, і ніхто так не міг утішити,заспокоїти, як Ігор. І словом, і порадою… Його слова завжди були ліками для мене. І в шкільні роки допомагав завжди, але тоді так не цінувалось, як на відстані. В студентські роки доводилось зустрічатись рідко, на великі свята вдома і влітку, ще за можливості 1-2 рази між тим. Кожного дня, я телефонувала, ділилась усім, що наболіло… Ігор приїжджав до мене з другом на футбол. Зі сльозами на очах і з усмішкою згадую той день, як чудово ми його провели. Ми гуляли набережною Дніпропетровська, сходили на футбол, потім я поїхала на вокзал їх проводжати. Ігор сказав, щоб я не їхала, бо вже було пізно (як завжди піклувався). Планував ще приїхати, коли буде тепло, тоді був кінець жовтня…Але робота, навчання, Ігор завжди був зайнятий. Я знала, що під час розгону студентів Беркутом Ігор був у Києві. Пам’ятаю, зранку прочитавши новини, набрала номер і плачу, Ігор сказав, що з ним усе добре, не плач! Ніколи не любив, коли я плакала, бо дуже жалів. Коли зібралось після того повно людей на Майдані, голос Ігоря був піднесений, я просила, щоб додому їхав, а він сказав:
– Ти що, яке додому? Ми почали цю Революцію гідних людей, і будемо до кінця!
Востаннє ми бачились на Різдвяні свята 2013 року. Добре було вдома. Перед Різдвом разом з мамою втрьох ходили по магазинах, зробили братові подарунок. Потім Ігор зробив фото на права, які мав отримати 24 лютого.
Перед від’їздом у Львів, ввечері, ми довго говорили в моїй кімнаті про все: про події в Україні, про однокласників, і про плани на майбутнє. А ще я просила його більше не їхати в Київ, а він усміхався.
На другий день все було як зажди: втрьох проводжали його на вокзал, Ігор їхав у Львів, я поклала в сумку цукерки, а він віддав назад, щоб мені лишились, та я все ж їх заховала в сумку, знаючи, що Ігор любить солодке. А коли він сів у автобус, поцілувала, обняла, і чомусь було моторошне відчуття. Таким був останній раз…Остання телефонна розмова була 19 лютого ввечері, ті кілька днів я по пару раз на день телефонувала, щоб дізнатись, де він є, і просила не їхати в Київ, кажу: «Пообіцяй мені,що не поїдеш», не пообіцяв. А ввечері, черговий раз прочитавши новини, набрала, Ігор сказав,що у Львові на квартирі, але я чула інші голоси. Потім набрала ще раз через кілька хвилин, Ігор сказав: «Що ти так часто дзвониш? Я на вулиці, в Львові, не переживай». Все.

Сьогодні вже достеменно відомо, що революція Гідності для Ігоря Костенка і його друзів розпочалася у листопаді на Євромайдані. Він був тієї страшної ночі біля Стели, коли Беркут вчинив над патріотичними дітьми криваву розправу. Про ті листопадові дні Ігоря розповіла Віра Пасішнюк:
– Я познайомилася з ним 30 листопада, у ніч розгону, бо мабуть, не познайомитися не могла…Нас познайомила геобочка, та сама геобочка. Точніше, не так…спочатку не та знаменита на початку Інститутської, – інша, адже після розгону не залишилося нічого, крім нескореного духу українців… Так-от, геобочка – бочка географів. Бочка, яка нас всіх об’єднала. Бо хтось когось знав, хтось комусь був другом, хтось був другом друга, та після тієї ночі розгону, після ночівель на Гончара 33 і «нашій київській квартирі» на Чапаєва кожен став таким «своїм». Навіки «своїм». Ігор став «своїм». Перше грудня. Після того першого мільйонного віче, рідні й друзі почали видзвонювати нам і питати, чи ми не на Банковій, бо там якісь провокації, та ми, звісно, заспокоюємо всіх, додаючи, що зараз на Михайлівській. Заспокоюємо всіх у той час, коли самі зовсім не спокійні…Бо на Михайлівській опинилися одні дівчата, а хлопці кудись зникли… Ось тоді ми – істеричні дівчата – самі почали телефонувати. Тоді у моїй телефонній книжці і з’явився номер Ігоря (Коса). Знаєте, що він тоді на те все відповів? «Які провокатори? Якби я був там…то теж був би тим самим “провокатором”. Хіба можна так далі жити?».
хотілось би ще розповісти про подію, пов’язану з «київською квартирою»…
Одного дня я сварилася з хлопцями, які з’їли майже всю їжу хазяїна, що нас прихистив (часом самих географів там було за 10 людей). Казала, що так негарно і було би добре піти у магазин і закупитися трохи. Всі якось проігнорували цю ідею. Всі, крім Ігорка… Він просто сказав: «А, ну справді. Давайте, я піду в магазин. Пиши список». Начебто нічого особливо в цій ситуації нема, а начебто, – в ній увесь Ігор. Не такий, який усі!..
Я б так хотіла повернути час назад, щоб врятувати всіх, тих людей, що загинули. Врятувати Ігоря… Та що найсумніше. Знаєте, якби в Нього був другий шанс, він би зробив усе так само. Змінив тільки б одне: попрощався б зі своїми батьками, сестричкою, рідними, і сказав усім те, що хотів сказати. Усе, що не встиг. Сказав би, як сильно він їх любить…

Родина Ігоря добре знає, як він їх любив, поважав, захищав… Вони завжди його розуміли й завжди ним пишалися, й, навіть зрозуміли його вчинок:
– Я своїм братом пишалась і до того страшного дня. Ігор завжди для мене був, є і буде ідеалом, Людиною, з якої треба брати приклад. Ігор зробити по-іншому напевно не зміг. Він не тікав від куль, а біг під них. Він надто любив Україну, не на словах, а серцем. Хоча краще було б не так. Важко жити, усвідомлюючи, що найдорожчої людини, яка любила, підтримувала тебе, вже нема поряд і ніколи не буде. Ігор – найдорожча мені людина, найрідніша, за яку я молилась і молюсь зараз, коли його вже немає поряд, але він завжди присутній в серці. Завжди. Ігор був і буде моїм старшим братом, який підтримує мене, допомагає захищає і любить просто так. І я відчуваю це. Відчуваю,що хтось з неба все бачить, все знає, інколи я розмовляю з ним. А ще відчуваю велику відповідальність, і маю найбільше бажання – не підвести. Мій брат – Людина з великої літери, ідеал справжнього чоловіка і мій взірець, з якого маю брати приклад. Не можу описати, як гірко від того, коли усвідомлюю, що насправді найближчої і найдорожчої людини вже нема поряд, нема можливості його обійняти, поговорити наяву… Зустрічаємось тільки у снах, і хочеться, щоб сон не закінчувався, бо опісля не хочеться прокидатись. І дуже вірю, що колись ми всією родиною знову зустрінемось…

…Тихо й сумно, розлучаючись навіки з деревами, в далекому східному місті, падає останнє осіннє листя. Ці жовтенькі краплинки листопадового серця наводять сум. Пані Оксана востаннє вдивляється в обличчя дніпропетровців. Бачить спокійні, трохи заклопотані обличчя, такі ж самі, як у Тернополі чи Франківську, і серце матері заспокоюється, вона з любов’ю поглядає на доньку. А місто тепло вкутує її в національні кольори, які так полюбляв її Ігорок, не даремно ж він обрав для навчання Інни саме цей східний, такий тепер рідний український обласний центр.
Ввечері потяг стрімко мчав пані Оксану на захід. Провідавши доньку, вона повезе додому посмішки, щирість, добро та запізніле національне усвідомлення цього славного міста на Дніпрі.

Дочекавшись, коли в вагоні всі втихомиряться, вона знову поринула в спогади. Пригадала, як тато зателефонував Ігоркові 18 лютого ввечері й запитав, ти бачив, що робиться в Києві? Отримав у відповідь: я знаю, я все бачив. Тоді вона схопила слухавку і майже прокричала, розуміючи, де він є:
– Ігорчику, там вбивають, там все серйозно, їдь додому!
– Добре, мамо! Я у Львові, – тільки й відповів.
Вона сподівалась, що послухає. Але 20 лютого, у далекому Петербурзі, коли задзвонив телефон Ігоря, вона запідозрила щось неладне, адже він ніколи не телефонував по обіді, тому майже крикнула:
– Ігорку, де ти є?
На що отримала відповідь незнайомого чоловіка, як пізніше дізналася,-священика:
– Він є, але вбитий. У Києві.
Голос ще щось говорив, але вона вже нічого не сприймала, хватило сил лише крикнути чоловікові:
– Нема нашого Ігорчика…

Він завжди її слухав… Але не в цей важливий для країни час. Або вперше в житті не послухав зовсім, або не встиг виконати обіцянку – теж вперше в житті. Вона так ніколи й не дізнається. Життя синочка обірвали дві кулі снайпера: одна – у голову, друга куля – в груди. Знайшли її кровиночку біля Жовтневого палацу на вулиці Інститутській…
Проїжджаючи якусь освітлену станцію, вона помітила краплі дощу на вікні. В такт потягу сумно дощила і її душа. Вона пам’ятає, як плакало саме небо, коли ховали Ігорчика, а він через мокре скло на світлині продовжував усім посміхатись… Зосередившись на усміхненому образі сина, пані Оксана й не помітила, як провалилась у сон. Там вона спілкується з ним наживо, торкається його, піклується.., потім прокидається втішеною від зустрічі…І так від одного сну до іншого…

Невблаганно плине час. Друзі не забувають про Ігоря, телефонують батькам, приїжджають на могилку…Громада села Зубреця за підтримки української діаспори в США планує встановити у селі пам’ятник Ігорю Костенку та іншому уродженцю села з Небесної сотні Василю Мойсею.
А поки що створили Тризуб, засаджений деревами на схилі горба, в пам’ять про Героїв Небесної сотні: Ігоря Костенка та Василя Мойсея. Тризуб, що дивиться в небо на Героїв України, що віддали свої квітучі молоді життя, полігши в нерівному праведному бою, поєднавши вкотре Вічність із когортою українських патріотів різних часів, які ціною власних життів творили справжню українську державу.
У Львівському університеті на честь Ігоря планують назвати одну з аудиторій,
а також перейменувати на честь Ігоря вулицю в с. Зубрець, на якій він жив.

… Байдужа осінь упевнено володарює в Тернопільському краї. Прокидається тихо село Зубрець, розташоване у межиріччі Зубринки та Баришки, що несуть свої води, обіймаючи поселення з 1773 року. Люди, привітно вітаючись, йдуть до церкви св. Архістратига Михаїла, що майже 200 років слугує духовним осередком краю:
Тут церква в липах стала на горбочок –
Опора для усіх людських сердець.
Землі Вкраїнської малесенький куточок –
Моє село, чарівний мій Зубрець…
А я Зубрець ніколи не покину,
Куди б мене життя не завело.
З країв далеких в думці я прилину
У край дитинства — у моє село, – так тепло, з великою шаною і любов’ю написала про свою рідну батьківщину місцева поетеса.
Так же трепетно любив своє село й Ігор Костенко. І назавжди повернувся сюди, на рідну батьківську землю…

P.S. Наприкінці грудня 2014 року я знову зустрілася з пані Оксаною Костенко в духовній академії Святого Духа міста Львова. Там протягом трьох днів отець Ігор Бойко гостинно приймав і лікував душевні рани родини Небесної Сотні. Мама Ігоря знала, як син любив це славне місто і зі змішаними почуттями трепету, радості та поваги погодилась на оглядову екскурсію Львовом. Свої відчуття вона написала на папері й передала мені: «Мій син так любив це славне місто – символ України, але я чомусь довго не наважувалася в нього приїхати. Сьогодні ідучи вуличками, я боялася стукати каблуками, ніби ступала по святій землі. Ці вулиці були дуже дорогі серцю мого Ігорчика. Мені зараз важко й боляче усвідомлювати, що мій син більше не ходить цією бруківкою, не відвідує різні заклади… Мені болить, що він уже не зможе радіти цій красі, якою милувався кожної пори року. Я хотіла босою походити цими вулицями, щоб відчути його сліди, тінь, подих, енергетику… Добрі люди допомогли мені віднайти квартиру, що він знімав. Я відшукала те віконечко й… не могла відірватися поглядом, серцем, єством… Єдине, що зробила – це помацала ручку вхідних дверей під’їзду. І все… Раніше мені інколи здавалося, що він не помер, а знаходиться, як завжди, у Львові. Тепер усвідомила: нема більше мого сина в цьому прекрасному місті, яке він так любив… Яке тепер полюбила і я»…

P.S. І ще одна деталь, про яку не можу не повідати.
Доля познайомила мене з чудовою дівчиною на ім’я ВІРА. Я багато таких зустрічала на Майдані, захоплювалась ними. Але сьогодні вони розсіялись по всій Україні і думки й почуття їх також. ВІРА знала Ігоря або Коса, як його називали друзі. Я вже цитувала її в нарисі, але хочу, щоб читач познайомився ще з одним епізодом, про який повідала дівчина. Це сталось на нічному Майдані в морозному грудні 2013 року:
– Розкажу вам свою передісторію… нашу передісторію, яка ніяк не дає мені спокою… Майдан. Початок грудня. Цифровий годинник на Профспілках показує о пів на 5 ранку. П’ятеро студентів географічного факультету ЛНУ ім. Франка стоять біля сцени, гріються, підтанцьовуючи. Я стою крайня і розумію, що до нас хтось іде, але не можу розібрати хто, бо якесь незрозуміле світло сліпить очі. Постать наближається і тут стає видно, що то сам пан Яценюк, у супроводі оператора, який усе фільмує… Підходить до нас і починає запитувати, чи все у нас добре і хто відповідає за нас, дівчат. Потім бачить, що серед нас є хлопець і тоді вже до нього: “То ви відповідаєте за них, так?” А ми, сміючись, ствердно киваємо головами, додаючи, що у нас найкращі захисники!.. Арсеній Яценюк бажає нам щасливо залишатись, тисне всім руку і йде, разом зі своїм оператором…
У нас всіх, на мить, звісно, виникло, оте “що це було?”, але якось відразу і забулось. Забулося, і не згадалося б, якби… Якби не 20 лютого і ота ваша, панеяценюк, заява- “кулявлоб”.
У мене сьогодні тільки одне питання до вас:
– Ви пам’ятаєте того хлопця, якому тиснули руку того холодного грудневого ранку? Не пам’ятаєте? А передивіться-но відео, так-так, те відео, що знімали для вас і тоді зрозумієте, що тиснули руку нашому ГЕРОЮ! Нашому ІГОРКУ Костенку (КОСУ)!.. Згадайте! Хай ЙОГО образ, як і образи кожного з Небесної Сотні, буде завжди перед вашими очима (та, власне, не тільки вашими)… Щоб не забували заради ЧОГО, вони поклали свою “душу і тіло”. Не заради кого, а заради чого!
Отож, куля дісталася чомусь не тому (не тим), хто про неї говорив…
Іронія долі? Так. Це клята іронія долі.

Яким був Ігор Костенко? Лицарем він був! Лицарем. Безстрашним лицарем… І, не побоюсь цього слова, – справжнім патріотом. Не на словах, як дехто, “а в діях і звершеннях”. Він просто діяв. Діяв без зайвих слів. І “в атаки здіймався першим”.
А ще його очі… У нього такі світлі очі, які мені здавалися чомусь завжди сумними, не зважаючи на його одвічну застиглу посмішку. Але може, вони не були сумні, вони були просто глибокі? Слава тобі, Кос! Навіки слава!

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”