Найкраща доля – віддати життя за Україну!
Росія повинна відповісти за свій злочин!
Останній запис Дмитра
13 березня 2014 року. Звучить патріотична музика, тисячі зо дві людей переважно молодого віку рухаються вулицею Донецька до центральної площі Леніна. Кожен має на собі українську символіку, дехто навіть загорнутий в українські прапори. Настрій в усіх піднесений. Навкруги гамірно, весело й велично. Рухаючись вулицею, вони вигукують:
– Слава Україні!
– Героям слава!
Не всім перехожим це подобається, хтось із докором хитає головою, хтось, зібравшись докупи на тротуарі, говорить про фашистів і екстремістів, хтось вигукує: «Молодці, патріоти»! Деякі водії авто на перехресті вулиць підбадьорили активістів, натискаючи на сигнали… Але, на жаль, таких одиниці.
Молоді до цього байдуже: вони впевнені в правильності свого вибору, вони – за єдину неділиму соборну Україну. І ніхто, ніхто і ніколи не зможе змінити їх переконань, не затьмарить любов до української землі й української історії. Серед цієї молоді – ровесників незалежної України, впевнено крокує 22- річний Дмитро Чернявський. Він – постійний учасник патріотичних мітингів, як у Донецьку, так і в інших містах України. Молоді активісти піднесено співають гімн України, вони йдуть по своїй землі й хочуть мирно жити на цій землі в неподільній країні з європейським майбутнім для себе й своїх дітей.
Дмитра всі любили. Хлопець був надзвичайно добрим, порядним, розумним й сміливим. Він був людиною не тільки слова, а й дії. Про таких говорять: справжній чоловік, справжній друг, побратим… Любив і знав історію України. Не дивлячись на молодий вік, багато зробив для розбудови української соборної держави.
В цей же самий час з іншого боку площі зібралися проросійські мітингувальники, більшість із яких – політичні туристи, що напередодні приїхали до Донецька з Харкова та сусідньої держави. Їх завданням було – збурення населення, оголошення про створення підпорядкованій Росії ДНР. Всіх, хто не розділяє їх мети, вони називають фашистами. Ці люди з георгіївськими стрічками, серед яких також переважна більшість – молодь, ведуть себе не як гості, а як нахабні господарі. Вони не хочуть чути ніяких аргументів, крім одного: «Р а -с с -є я!». Вони так голосно й фанатично кричать це слово і з таким не місцевим акцентом, що відразу стає зрозумілим, звідки вони.
Наявність двох антагоністичних мітингів нічого доброго не обіцяє. Повітря наповнене напругою. Серед молоді пробігають провокатори з георгіївськими стрічками й називають їх фашистами, але молодь скандує у відповідь: «Донбас!» і не реагує. Люди миролюбно посміхаються прибульцям та співають «Вышел в степь донецкую парень молодой…».
Так починався той зловісний день. У повітрі дзвеніла напруженість, до якої добавилась і тривога. Адже не зважаючи на те, що антивоєнний мітинг за єдність України був набагато чисельнішим і вже закінчився, на нього все одно цинічно напали проросійські активісти. Вони жорстоко били арматурою й кийками по головах спантеличених мітингувальників, наносили колоті рани ножами, кидали камінням… Співробітники органів правопорядку та самооборона донецького майдану намагалися захистити відхід учасників акції, що дозволило більшості з них покинути площу Леніна. Після відступу основної групи прихильників цілісності України співробітники міліції сховали представників самооборони у свій автобус, але їх оточили прихильники єднання Донбасу з Росією, котрі попробивали колеса, порозбивали вікна та закидали машини петардами. На довершення – розприскали ще й сльозогінний газ. Спочатку міліція затримала декількох нападників, але проросійський натовп пішов у наступ на правоохоронців, і вони відпустили злочинців. За офіційною інформацію постраждало тоді більше 50 чоловік, троє в тяжкому стані були відправлені до нейрохірургічного відділення лікарні, а студент Дмитро Чернявський отримав травму голови та ножове поранення в спину. Він мужньо захищав мирних демонстрантів уже після завершення акції за збереження цілісності Української держави і помер у швидкій, не приходячи до тями.
Дмитро був членом Донецької міської організації Всеукраїнського об’єднання “Свобода” і був єдиною дитиною в сім’ї, надією й опорою батьків. Дмитро вступив до лав Донецької “Свободи” восени 2010 року. Вже за рік, 5 березня 2011 року, очолив прес-службу місцевого осередку, а з 2013 року був помічником-консультантом народного депутата України Михайла Блавацького та керівником прес-служби Донецької обласної організації ВО “Свобода”.
Того ж року він закінчив навчання на обліково-фінансовому факультеті Донецького національного університету й вступив до Львівського університету імені Франка.
Друзі з громадського об’єднання «Свобода» тепло згадують про Дмитра:
– Він прийшов до нас 18-річним хлопцем. До січня 2013 року виконував обов’язки прес-секретаря обласної організації. Завжди був активним партійцем, близько до серця сприймав події в Україні. Брав активну участь в мітингах за єдину Україну, – з сумом розповів Ігор Славгородський. – Я був на мітингу, але не бачив, як усе сталося. Нам його не вистачатиме. Вічна пам’ять побратимові!
Дмитра всі любили. Хлопець був надзвичайно добрим, порядним, розумним й сміливим. Він був людиною не тільки слова, а й дії. Про таких говорять: справжній чоловік, справжній друг, побратим… Він родом із Артемівська Донецької області. Після закінчення ДНУ продовжив навчання в магістратурі Львівського національного університету імені Франка. Дмитро любив і знав історію України. Не дивлячись на молодий вік, багато зробив для розбудови української соборної держави. Прес-служба Донецької обласної організації ВО “Свобода з приводу трагічної смерті Дмитра висловлює співчуття родині та усім близьким Дмитра:
– Дімі Чернявському нещодавно виповнилося 23 роки – у такому молодому віці він загинув у боротьбі з ворогами України. Тепер він продовжує свій шлях разом із Небесною сотнею. Його загибель – велика втрата для всіх нас. Схиляємо голови перед героїчним вчинком загиблого. Пам’ять про Дмитра вічно житиме в наших серцях.
Запевняємо, що справу, за яку наш побратим не пошкодував життя, ми продовжуватимемо і не зупинимося до цілковитої перемоги.
Вічна пам’ять! Слава герою!»
Про трагічні події на площі з обуренням відгукнувся донецький журналіст Денис Казанський:
– Сьогодні в Донецьку нацистські виродки вбили Діму Чернявського. Я добре його знав: це спокійний, розумний, трохи сором’язливий хлопець. Не радикальний, не войовничий, а навпаки – дуже доброзичливий. Того дня мама чекала Дмитра додому, а він не повернувся, тому що вбили, зарізали. Це був найманець або накручений провокаторами ідіот. Сьогодні на мирних беззбройних людей у моєму місті вперше за його історію напали терористи. Вони били і вбивали людей ні за що для того, щоб створити паніку й хаос. Щоб застрахати місто. А міліціонери просто стояли й дивились, як це відбувалось. Там були шакали Губарєва та ті з банд, хто призивав до насилля й розправ: Хряков, Бунтовський, Баришников, Ольхін, Пургін – всі вони відомі й не ховаються. Це саме вони розпалювали ненависть і підбурювали нацистів на мирних громадян України. Якщо їх не заарештувати й не відправити в Київ, то донецьку міліцію разом із Аваковим можна вважати посібниками терористів і зрадниками.
Як на мій погляд, заслуговує уваги правоохоронців запис координатора громадської організації «Спільна справа» Олександра Данилюка на своїй сторінці в Facebook:
– Громадські активісти кажуть, що міліція не шукала заїжджих провокаторів, які мали російське громадянство. Декілька сотень терористів з Росії, що скалічили та вбили людей, спокійно провели ніч в готелі «Родіна» в м. Горлівка. Професійна бездіяльність силового керівництва очевидна.
Коли збирала матеріал, були свідчення й про те, що міліція сама стала заручником ситуації. Насправді вони всю ніч збирали причетних до масового побоїща, затримали чотирьох, яких зафіксували камери відео спостереження, та опитали ще декілька сотень проросійських нападників, провели слідчі дії, склавши протоколи. Але чи є результати цих слідчих дій, – невідомо до сьогодні.
Декілька місяців безутішно плаче мама Дмитра – пані Людмила, глибоко ховає своє чоловіче горе батько Олександр. Я зустрілася з ними в Івано-Франківську, в готелі «Надія». Зболені й виснажені горем та безвідповідальністю винних, пані Людмила та пан Олександр ледве говорять. Але коли я запитала про дитячі роки Дмитра, почали розповідати наперебій. Навіть посмішки з’явилися на змарнілих і змучених обличчях. Вони раді були поспілкуватися та розповісти про щасливе сімейне минуле, про улюбленого синочка. Тяжко їм усвідомлювати горе, а ще тяжче, що навіть нема з ким поговорити про свою біду, адже на Донбасі не дуже багато охочих спілкуватись на цю тему. Ось і живе подружжя пів року в замкнутому колі своєї біди, до якої іншим байдуже. Мені хочеться донести до читача драматичну історію люблячої матері, що понад усе в житті боялася втратити свого сина.
…Мініатюрна жіночка з паличкою в руках ховається в натовпі анти владного мітингу в Донецьку. Вона непомітно пробирається поміж людей, допоки не побачить свого сина Дмитра. Побачивши, ховається за кимось і спостерігає здалеку, боячись попасти йому чи знайомим в поле зору. Вже півтора роки вона це робить, а потім швиденько пробирається на вихід, спішить додому, і ніби нічого й не сталось, зустрічає вдома сина смачним обідом. Чому вона це робить, не може пояснити. Інтуїтивне відчуття, внутрішнє хвилювання за сина весь час змушувало її споглядати за ним у натовпі. Коли з’явився цей страх вона вже й не пам’ятає. Можливо з 2004 року, коли її син-шестикласник повстав проти всього класу та вчительки, підтримуючи Помаранчеву революцію. Тоді йому об’явили бойкот, і мама вперше злякалася, щоби Діму не побили після школи. Вона почала таємно, ніби випадково, з’являтися поблизу школи, боячись, щоби, не дай, Боже, її ніхто не помітив: ні Дмитро, ні однокласники. Все життя тремтіла над ним.
Дмитро був вихованим, надзвичайно добрим, розумним. Здаючи ЗНО, він набрав із 200 балів – 200. На всю Україну таких результатів досягли всього п’ятеро випускників. З дитинства в ньому відчувалась вроджена інтелігентність, можливо з родинних коренів – греків. Він багато читав історичної літератури, пояснював батькам справжню правдиву історію українського народу, зокрема про УПА, симпатизував їх мужності й стійкості.
Дуже любив японську класику, особливо захоплювався поетичними мініатюрами – хоку, дивувався глибокому філософському змісту, закладеному в трьох рядках. Намагався й сам їх складати. З великою повагою відносився до людей, боячись когось образити. Ніколи не вживав «брудних слів», – так він їх називав. Пані Людмила, пригадує, що Діма в своєму житті плакав всього три рази:
– Вперше, коли дізнався, що не буде українського класу в школі. Вдруге, коли вона отримала інвалідність, і Дмитро вперше побачив її з паличкою. Він плакав від розпачу й жалості. А втретє, коли поїхав до Львова, звідки зателефонував і, плачучи, повідомив:
– Стою біля пам’ятника Степану Бандері. Він говорив: «Найкраща доля – віддати життя за Україну» Уявляєте? Це так велично!
Взагалі Дмитро поважав все українське, гуртував навколо себе людей-однодумців. За два роки зібрав їх зо дві сотні. В його щоденнику є такий запис: «Коли тобі буде дуже погано і коли відчуєш себе бидлом, згадай той день, коли вів за собою 200 людей і кричав:
– Слава нації! Смерть ворогам!
Дмитро добре вмів аргументовано переконувати опонентів. Він, не боячись, ішов у намети сепаратистів у Донецьку, відвідував Маріїнський парк у Києві, намагаючись пояснити людям реальні причини спротиву. Мама про це дізналася лише після смерті сина. Він взагалі намагався приховувати свою громадську роботу, щоб зайвий раз її не турбувати. Коли готувався антивоєнний мітинг за неподільну Україну, серце матері відчувало біду. Вона намагалася з ним поговорити, відмовити:
– Там щось може відбутися. Синочок, може ти не підеш?
– Піду! (він відвернувся й намагався усміхнутися). Потім добавив:
– Я піду! Інакше не можу. Ти сама мене таким виховала.
І пішов. Вона поралася на кухні, і час від часу йому телефонувала. Чула в слухавці шум і хвилювалася, просила йти додому… На що Дмитро відповів: «Не хвилюйся, мамо, прийду не скоро». Коли вона зателефонувала ще раз, хвилин через 15, його телефон вже не відповідав. Вона заспокоювала себе, що там шумно, він не чує. Бідна мама ходила з кутка в куток, намагалася щось робити, перебирала якісь речі… В цей час мимо їх вікон з сиреною промчала швидка. Машина проїхала, а звук тривоги залишився в її вухах, і дзвенів так, що мама не знаходила собі місця. Щось защеміло в материнському серці, але вона відігнала підступні думки. Як виявилось пізніше, її син був саме в цій машині. Не приходячи до тями, він помер, лікарі були безсилі.
Через деякий час у двері подзвонили. Це був карний розшук. Вони сказали, що Дмитра затримали разом із іншими хлопцями й треба скласти протокол, тому треба їхати у відділок. Там склали протокол, напоїли маму чаєм і сказали:
– Не турбуйтесь, вранці ми їх відпустимо.
Вона тоді навіть зраділа, що його затримали, що з ним нічого до ранку не скоїться. Пані Людмила розуміє, чому вони тоді не сказали їй правду, мабуть не хотіли причиняти біль, боялися стати свідками трагічної реакції горем убитої жінки-матері. Словом, віднеслись по-людськи.
Але відкласти біду до ранку не значить її відвести. Рано чи пізно біда стукається й непроханою входить у зачинені двері… Життя тоді відразу зупиняється, й починається відлік нового часу, наповненого жахом, порожнечею, безсонними ночами та очима, наповненими слізьми й німим питанням: «За що?»
Ніхто не може відповісти батькам на це питання. Вони мали прекрасного сина, виховували його, ростили… А коли виріс, і здавалось, що їх старість захищена, адже добру гідну людину виховали, як якийсь нелюд безжально встромив ножа в спину хлопця лише за те, що він хотів миру для своєї держави, та щоби ніхто не кромсав її на шматки. Україна єдина і неділима! Дмитро загинув саме із цим переконанням. На жаль, його смерть не всіх навчила, не всім відкрила очі на агресивні дії російських найманців та «українських» зрадників. Якби таких, як Дмитро, на Донбасі було більше, а інші мешканці не зраджували б країну й не відсиджувалися байдуже під телевізорами, споглядаючи як чужі політичні туристи хазяйнують на їх землі, то й не проливалась би сьогодні на сході кров, не руйнувалась би інфраструктура, не тікали б із насиджених місць люди, не гинули б і не ставали каліками кращі захисники України…
Несуть по життю своє горе батьки Дмитра. Вони не лише втратили сина, але й усе, що йому належало. Вони не в змозі потрапити в його квартиру на окупованій території, взяти на пам’ять Дімині особисті речі…
Як батьки будуть тепер зустрічати нову весну, як переживуть черговий березень – улюблений донедавна місяць? Адже саме п’ятий день березня 1992 року подарував їм довгоочікуваного синочка, котрий тішив їх 22 роки. І саме березень, точніше його тринадцятий день 2014 року відібрав у них його назавжди.
Плине час, змінюються пори року. Не змінюється лише пекучий біль і світла пам’ять про світлу людину.
Вже з другого дня на місце загибелі Дмитра гідні люди Донецька почали приносити квіти.
Впевнена, що в майбутньому, коли Донецьк відбудують, це місце стане Одкровенням і Покаянням для десятків тисяч обманутих пропагандою людей. Можливо тоді вони зможуть зрозуміти безмежне горе батьків, які втратили свого єдиного сина. Можливо, на це місце прийде і вчителька Дмитра. Можливо вона зрозуміє, як боляче зробила його мамі, коли замість підтримати бідну жінку, вона перейшла на інший бік вулиці.
Думаю, що люди подумки попрохають вибачення в Дмитра, що віддав своє квітуче життя за єдину Україну та разом із Іваном Пантелеевим і Володимиром Наумовим прославив рідний Донбас.
Дмитро жертовно віддав своє молоде життя, недокохавши, не створивши сім’ї, не доглянувши батьків, не залишивши по собі сина…
Але він виконав найвеличнішу місію – показав усім, як треба любити Батьківщину! Велика подяка батькам за гідного сина.
Дмитро сьогодні – Герой. Побратими прийняли його в Небесну сотню, що полинула в небо трьома тижнями раніше.
