Він мав одну найголовнішу зброю – любов до України

Опубліковано в Спогади про Героїв | Позначено: ,

Він мав одну найголовнішу зброю – любов до України

Спогади про Віталія Васільцова

Наприкінці літа невеличкий охайний будиночок у Жорнівці потопав у пишній зелені. Двійко дівчаток гралося на подвір’ї. Молода жінка, на вигляд сама мов дитина, поралася неподалік, розвішуючи випрану білизну.
Закінчивши справу, стомлено присіла під сосною, що пишно розкинула свої гілочки прямо посеред двору. Подув вітер, і духмяний аромат наповнив легені жінки чистим лісовим повітрям. Глибоко вдихаючи пари молодих соснових шишок, Наталія поринула в роздуми про чоловіка, що загинув на столичному Майдані 18 лютого 2014 року. Вона пригадала, як ця сосна ще саджанцем переламалася навпіл, і Віталій реанімував тоді присохле деревце, виходив його, мов дитя: поливав, пестив, умовляв жити далі на радість родини. І сталось диво: сосна оклигала і стрімко почала набирати силу – росла і в широту, і в висоту. І ось тепер ця улюблена зелена красуня дарує радість їхнім донечкам – Іванці та Даринці, що так безтурботно гомонять на травичці.

Переводячи погляд від дерева до дерева, Наталка пригадувала кожну мить їх життя: коли чоловік розпочав закладати фундамент будинку, спланував, як вони обживатимуть помістя, як саджав дерева, робив прищепи на яблунях, клав плитку, робив креативну обрізку… На пам’ять про народження донечок посадив яблуньки. Працював швидко, вправно, ніби знав, що життя мало відведено, от і спішив усе встигнути. Спішив… Все ще не може звикнути говорити про чоловіка в минулому часі.
Непрохано, як завжди, рясним дощем по щоках покотилися сльози… Витершись рукавом, щоби не помітили дівчатка, молода жінка сумно посміхнулась. Пам’ять понесла її до витоків їхнього знайомства.

Односельці поважали Віталія, він вирізнявся серед інших чоловіків своєю завзятістю. Таких активних людей, що весь час намагалися втілювати нові креативні ідеї в життя, в селі не було. Він розпочав в одиночку, а потім приєднались і інші небайдужі люди. Віталій вирощував декоративні дерева та рослини, виводив нові сорти, займався ландшафтним дизайном, а головне – був одним з кращих фахівців цієї справи на теренах України.

Вони вперше побачились на Наталчиній роботі, коли Віталій звернувся до неї, щоб вона надрукувала йому документи. Потім приїхав знову з кіпою паперів. Обмінялися телефонами, пізніше почали зустрічатися. Дизайнер ландшафту і знавець квітів, він дивував її найкращими рослинними композиціями. Вікно в гуртожитку, де вона жила, завжди потопало в квітах. Вони були всюди: на підвіконні, на столі, на тумбочках і навіть на полу. Стояли і в вазах, і у трьохлітрових бутлях, і в пластикових зрізаних пляшках…
Коли переїхали з орендованої квартири на Борщагівці у цей будинок, Віталій дивував родину різноманітними квітами, деревами, кущиками, різновидами пташок, як декоративних, так і свійських. Творив навколо родини природній Рай. Які щасливі були всі, як радів Віталій, милуючись своїми дівчатками, скільки мрій було, скільки творчих задумів…
Не встиг втілити, не судилось… Не вберегла…

Жінка картає себе за слова, що сказала чоловікові в той зловісний день, коли він вкотре зібрався на Майдан. Щойно вона хотіла відлучити від грудей Даринку, треба було на два дні поїхати з дому, тому, коли Віталій вирішив знову їхати, сказала йому:
– Добре їдь, але в цей раз востаннє!
Як вона зараз шкодує, що сказала ці слова, адже Віталій дійсно поїхав востаннє. Напередодні ніби відчував щось лихе: сходив у церкву, причастився… Наталка пригадала, як восени по-особливому, подовгу, що було не схоже на чоловіка, він затримувався біля кожного деревця. Був засмученим, ніби прощався з ними, підсвідомо розуміючи, що навесні не зможе про них попіклуватися. Але це розуміння прийшло до неї пізніше, коли Віталія не стало.
Знову серце стиснули кліщі безпорадності та покотилася по обличчю сльоза.

В цей час із будинку вийшла Ніна Павлівна, мама Віталія, підійшла до внучечок, пригостила пиріжечками й задумливо, не помічаючи невістки під сосною, пішла до клумби. Зупинилася біля мальв. Ця сильна й оптимістична жінка-мати робить вигляд, що бадьориться, підтримуючи Наталку з донечками, а сама тихо плаче ночами. Ось і зараз пішла в мальви.
Хто знає звідки взялися вони на подвір’ї, мабуть птахи занесли насіння. Прижились і тепер цвітуть майже все літо. Мати присіла біля рослин. Темно-червоні квітки, як засохла кров на тілі сина, не дають забути їй пережите горе. Вона сама його забирала з моргу, сама витребувала всі необхідні документи, сама оббивала пороги, добиваючись справедливості. Тіло з вогнепальним пораненням не хотіли віддавати, документи оформили з помилкою: неправильно засвідчивши причину смерті. Жахає факт, що після судово-медичної експертизи в головному бюро на Оранжерейній, 9, рана, що мала діаметр 75мм дивним чином трансформувалася в різану «діру» 20 на 30мм, крім цього на спині «з’явився» вихідний отвір. А куля, що знаходиться в тілі в Олександрійській клінічній лікарні, «випарувалася» на Оранжерейній. Нема кулі – немає зброї – немає зброї – немає винного…. Крім цього на Оранжерейній два дні не могли або не хотіли віддавати тіло. У зв’язку з тим, що родичам загиблого, навіть після вимог, не було надано результатів експертизи, проаналізувати траєкторію руху кулі вже неможливо. Та хіба для неї зараз це важливо? Головне – нема її кровинки, вбили…

Тепер ці мальви, як пам’ять про сина, манять її щодня до себе. Біля них в минулому році в день народження донечки сфотографувався Віталій. Таким його і побачила вся Україна: усміхненого, щасливого, в українській вишиванці з мальвою в руках… Жінка тремтячими руками пестить мальву, гіркі сльози капають на квіти, що здавна вважались символом держави.
– Хлопчику мій, хлопчику, син-у-у-у!- здавлено заголосила мати.
– Дитинко моя. За що ж вони тебе вбили? Іроди!
– Заспокойтеся, мамо, підемо вип’єте ліки, не плачте, дівчатка дивляться,- піднявши знесилену пані Ніну, Наталка повела її на веранду.
– Добре, доню, – схаменувшись, сказала мати. – Вибач.

Прийнявши пігулки, пані Ніна знову поринула в спогади. Вона пригадала, як із малесеньким Віталіком вони з чоловіком поїхали на Далекий Схід працювати. Синочок щойно почав говорити, любив слухати казки, вірші. Вони були на російській мові і спілкувалися батьки там також російською. Рідну мову Віталій почув лише тоді, коли повернулися в Україну, на живописну Хмельниччину. Почув від бабусі, вона залюбки читала йому Тараса Шевченка, Лесю Українку, Платона Воронька:
– Через поле, через гай
– Ходить хлопчик Помагай…
… Допомога треба всім:
І дорослим, і малим.
Ти до нього поспішай,
Помагаю помагай! – виразно для вдумливого внука читала жінка.
– Бабусю, а хто такий хлопчик?- зацікавлено спитав онук.
– Хлопчик – це «мальчик», такий самий маленький, як ти,- відповіла бабуся.
– Я теж хочу бути хлопчиком, а не «мальчиком» і хочу всім допомагати, як він!- вигукнув Віталик.
– Добре. Ти і є хлопчик.
З тих самих пір Віталій душею відчував кожне українське слово, спілкувався рідною мовою і завжди всім допомагав:
Бачить хлопчик – садять сад,
Він поміг скінчити ряд.
Вмить приніс відро води і полив аж три ряди…
Ці віршовані рядки так вплинули на нього, що він завжди був там, де потрібна була допомога. Це стало сенсом його життя. Рідні так і називали його – хлопчик Помагай.

Їх хлопчик швидко зростав, жадібно наповнюючи все єство всім українським: книгами, культурою, народознавством. Любив слухати старожилів, запам’ятовував розповіді про минуле держави, поважав звичаї, любив природу рідного краю. Життя заставило його рано подорослішати, адже не очікувано для всіх від інфаркту помер батько. У 17-річному віці Віталій став для мами та 8-річного брата Олега головою родини. Важко було, але родина трималася купки й вперто йшла вперед. Коли Віталій пішов до армії, матері прийшлось самій піклуватись про молодшого сина.
Військова частина, де служив її Віталій, свого часу вважалася унікальною й престижною, адже там готували еліту «спецназу» для Збройних Сил України. Це була 9-та окрема бригада спеціального призначення, переформована з 1996 року в 50-й Навчальний центр спеціальної підготовки Головного управління розвідки Міністерства Оборони України.
Починаючи з часів української незалежності, розвідники загону брали участь у багатьох міжнародних навчаннях та миротворчих операціях у різних куточках світу, де завжди демонстрували високий рівень підготовки. На території Кіровоградської, Миколаївської, Черкаської областей сапери цього підрозділу знешкодили тисячі вибухонебезпечних предметів та врятували життя багатьом людям. Віталій виконував важливі державні завдання. Рядовий Васільцов служив на посадах радиста та стрільця. І хоча подробиць своєї служби нікому не розповідав, посилаючись на особливе призначення частини, проте відомо, що він брав участь в операції з підтримання миру і безпеки в Придністровському регіоні Республіки Молдова.

Вона завжди пишалася сином. Після армії він вступив до Уманського національного університету садівництва. При згадці про мічурінські проекти «сина-помагайчика», мати посміхнулася. Згадала, як влітку приїхав він на канікули додому й почав експериментувати: по межі городу висадив молоді клени з лісу. Сусіди не розуміли його задумів і дивувалися, для чого він це робить, адже яка з кленів користь? Але коли молодий студент поприщеплював безліч пагонів інших дерев до кленів, то всі дивувалися красі природи створеної творчістю талановитого флориста. Таких диво-дерев вони в своєму житті ще не бачили.
Так починався творчий шлях Віталія, мозок якого весь час працював над втіленням творчих ідей, тому мав безліч креативних здобутків.
Після закінчення університету влаштувався на роботу в Києві, де й зустрів невістку, свою Наталію.
Тоді ж почав навчання в аспірантурі. У 2004-2005 рр. організував власну справу як дизайнер-ландшафтник. На зароблені гроші купив ділянку землі у селі Жорнівка. Тут почав будувати маленький будиночок і розпочав на власній землі вирощувати дендрокультури.

Мати пригадала, як виховуючи двох синів, вона завжди мріяла з чоловіком про донечку. Тепер, завдяки Віталію, вона має трьох дівчаток: чудову невістку та двійко внучок. Тепер вони – її родина.
Скільки разів вони з Наталкою відмовляли Віталія від поїздок на Майдан. «Сину, побійся Бога», – говорила йому. На що він відповідав: «Якщо не я, то хто?». За кілька днів до своєї смерті – на свято Стрітення Господнього – пішов до церкви сповідатися.
– Невже відчував?- простогнала. Невже?..
– Мамо, йдіть відпочиньте, стає спекотно, й Даринку візьміть із собою, – лагідно промовила Наталка, щоб якось розрадити матір.
– Добре, доню. І ти відпочинь! Пораєшся з ранку до ночі…
– Зараз, випрасую речі, і з Іванкою приєднаємося до вас, – усміхнулась невістка, проводжаючи їх у будинок

Наталка зітхнула й прийнялася до роботи. За півтора роки вона звикла, що щоб не робили її руки, мозок завжди з Віталієм. Вона вже не пам’ятає, скільки разів їх життя в найменших деталях промайнуло в її думках. Ось і зараз чомусь пригадала дитинство: як залишилася з восьми років без мами, як тато сам виховував її. До його думок вона завжди прислухалася, поважала його рішення. Тому, коли батько, Микола Леонідович, уперше побачивши Віталія, захоплено вигукнув:
– Дивись, Наталко, він – справжній солдат! Такий ніколи не стоятиме за спиною інших!
Ці слова батька стали пророчими. Вона за їх коротке щасливе життя з Віталієм мала змогу не раз у цьому впевнитись.
Згодом вони одружилися, а вінчатися поїхали на запрошення знайомого священика до Пархомівки, де знаходиться відома церква з мозаїками Миколи Реріха. У липні 2007 р. у них народилася перша донька – Іванна.

Наталка пригадала ту мить, коли вони оселилися в цьому селі під Києвом. Жорнівка їй відразу сподобалась. А Віталій облаштовував не лише своє обійстя, а й знаходив час на село. Власним коштом відновив на вулиці криницю загального користування, розчистив дорогу в селі, пообрізав старі дерева, подарував сільській раді вирощені власноруч дерева.
Багато з них нині висаджені в центрі сусіднього села Княжичі біля пам’ятника Невідомому солдату. Життєве кредо Віталія – не пустим словом бовкати, а корисною справою залишати по собі слід на землі. Любив усе українське. Ходив у вишиванці до церкви. Намагався відроджувати українські народнi традицiї
На Водохреще вирішив зробити важливе релігійне свято у Жорнівці, а не в сусідньому селі, як було раніше. Вiталiй за підтримки дружньої родини Заріцьких та інших активних жорнівчан улаштував у селі Йордань.

Вирізали Хрест на водоймі, вистелили доріжки, запросили священика… Воду Віталій набирав з трьох колодязів, з трьох водойм, заносив у дім сіно, робив власноруч Дідуха… Тоді приїхали в село одногрупники, викупались в освяченій водоймі, попили чаю й поїхали на Майдан, на Грушевського. Тоді сусіда Андрія поранили в носа, і Віталій картав себе, що допустив таке..
Наталка оглянула двір, вкотре замилувалася ділом рук свого чоловіка. Віталій, закінчивши Аграрний університет, стажувався за кордоном i був одним з найкращих професiоналiв у декоративному садовому мистецтві. З друзями планував створити в селi новий дендропарк, де б гуляли люди з дітками, збиралася молодь…
Односельці поважали Віталія, він вирізнявся серед інших чоловіків своєю завзятістю. Таких активних людей, що весь час намагалися втілювати нові креативні ідеї в життя, в селі не було. Він розпочав в одиночку, а потім приєднались і інші небайдужі люди. Віталій вирощував декоративні дерева та рослини, виводив нові сорти, займався ландшафтним дизайном, а головне – був одним з кращих фахівців цієї справи на теренах України.

Саджанці Віталія були якісними, рідкісними. Згодом до Віталія почали приїжджати клієнти, охочі придбати таку гарну й креативну продукцію. Розтрачуючи себе на інших, працюючи на об’єктах заможних людей, чоловік весь час був у творчому пошуку. Дивлячись на своїх дівчаток, радів долі, дякував Богові за родинне щастя. Коли народилася Даринка, вирішив добудувати хату. Заклав фундамент, щоб у донечок були окремі кімнати на майбутнє. Не встиг добудувати. Поспішав, але не встиг. Тепер вони живуть жіночим колективом у недобудованій споруді. Правда, після загибелі чоловіка добрі люди допомогли вигнати стіни. Зараз вона взяла на себе відповідальність за добудову і мріє втілити ідеї чоловіка й батька в життя.
– Вiн так любив людей! Допомагав усім, не був байдужим до проблем загальних, мріяв прикрасити село зеленню… – кажуть односельці про доброго й хазяйновитого ґазду.
Добрий друг, сусід і побратим по Майдану Андрій Перебийніс, який був у той злощасний день із ним в Києві, як і дружина, жалкує, що нічого не вдіяв, щоб запобігти трагедії. Він, як побратим, теж відчував взаємну відповідальність за смерть товариша. Вони добре порозумілися в Жорнівці. Андрій мав багато ідей, Віталій вмів їх втілити реально в життя. Друзі мріяли посадити дендропарк і зробити його культурним осередком не лише свого села, а й навколишніх населених пунктів.

– Я та мої батьки усе свідоме життя прожили в місті, – говорить товариш Андрій. – Тому ми – урбанізовані люди, які певним чином втратили зв’язок з культурою та традиціями наших предків. А Віталій поступово повертав нас до наших першоджерел. Разом ми відзначали християнські свята, він розтлумачував нам їхнє значення. Разом ходили до церкви… Завдяки своєму другові я краще почав розуміти, хто ми є в цьому світі.
Наталка охоче розповідала про чоловіка. Віталій у повсякденному житті завжди покладався лише на себе, ніколи не чекав допомоги з боку, вважаючи, що справжній чоловік не шукатиме причину, щоби не розпочинати справу.
Дружина каже, що не було справи, за яку б не брався чоловік. Все робив якісно і з задоволенням. Пригадує, як Віталій говорив:
– Нема такої праці, щоб не виконати її. Є лише бажання виконати її чи не виконати. Ті, хто хочуть щось зробити, обов’язково зроблять і набудуть необхідний досвід.
Жили дружно, поважали один одного, раділи діткам…

Наталія посміхнулась, згадала, як Віталій за 800 доларів придбав двох павичів.
Вони тоді не могли намилуватися граціозністю та красою диво-птахів. Віталій заплатив за них бартером – віддавши найкращі саджанці. На жаль, павичі не сподобалися сусідам, дуже голосно кричали. Чоловік був людиною не конфліктною й тому продав їх до великого помістя. Згадуючи про цю кумедну історію, Наталія знову посміхнулась, налила курям, цесаркам і фазанам водички і пішла до садиби трішки перепочити.
Подвір’я в цей час ніби принишкло, затихли навіть кури й цесарки, щоб не заважати родині. У цій неймовірній тиші, в розтопленому сонцем повітрі, понад деревами й квітами літали метелики та монотонно дзижчали бджоли. І було в цій природній ідилії щось неймовірно дивне: свійські диковинні птахи бігали групками на одному місці, видзьобуючи з землі невидимі зерна, гордо ступали фазани… Можливо то хазяїн з’явився погодувати своїх підопічних курочок, яких він дуже любив і балував. Кури через деякий час розбіглись, шукаючи тінь, а мальви привітно затріпотіли. Чи то вітерець їх погойдував, чи хазяїн повернувся помилуватися давнім символом України.
Він ніби й не покидав свого двору, чатує в ньому й досі, береже рідне жіноцтво з Небес.
Такі, як він, завжди там, де потрібна допомога, прояв патріотизму, жертовність…

Віталій завжди дбав про людей: до відновленого колодязя приладнав кружечку, щоби перехожі могли попити свіженької холодної водиці. Як майстер декоративного садівництва постійно займався вирощуванням і розведенням декоративних культур. Проводив свої дослідження з кущами і деревцями. Серед фахівців користувався повагою, як вдалий окуліровник рослин. Планував з друзями відродити дендропарк в Жорнівці біля старого лісництва, поряд зі зведеною новою церквою. Від самого початку проживання у Жорнівці почав часто відвідувати богослужіння в церкві села Княжичі. Фактично став активним парафіянином, гуртував навколо себе молодих парафіян і односельців. Між іншим справами, посадив берізки навколо церкви у Княжичах, висадив дерева коло церкви у сусідніх Новосілках Макарівського району. У серпні 2012 року народилася друга донька Дарина. Ця подія ще більше активізувала життя Віталія як у родині, так і громаді. Водив Іванку до лісу, показував мурашники, розповідав про флору і фауну. Він був справжнім патріотом, що привчав дітей до українських традицій. Завжди старався спілкуватися літературною українською мовою навіть у тих випадках коли його друзі чи колеги не зовсім дбали про це.

На Майдан прийшов відразу після побиття студентів 30 листопада 2013 р.. Від початку грудня регулярно брав участь у акціях громадського спротиву на Майдані Незалежності, їздив разом із друзями, часто лишався чергувати вночі. Віталій також брав участь у зіткненнях з Беркутом, хоча, за словами близьких, не мав зброї, крім, якийсь час, будівельної каски. Тоді гумова куля влучила йому прямо в серце.
– Коли чоловік приніс її додому, я сказала: «А якби ж це справжня була?!» А він спокійно: «То було б все». Це було наче попередження, – згадує Наталя. – Він був дуже розумним і спортивним, в армії служив у спецназі, я вірила, що він зможе знайти вихід з будь якої ситуації. Звісно я боялася за нього, просила не лізти в саме пекло, але як я могла його стримувати, яке я мала на це право в такий час? Він говорив: «Хто, як не я?» – додає дружина.

Жити в наметовому містечку Віталій не мав змоги, треба було допомагати дружині з дівчатками. Тому до столиці навідувався 3-4 дні на тиждень. Коли події в Києві набрали обертів і перекинулись на вулицю Грушевського, ситуація щодня й щогодини почала загострюватися. В повітрі висіло напруження, що ось-ось вибухне, й ситуація вийде з-під контролю. Верховна Рада мала прийняти доленосне рішення. Але чи допоможе воно? Питань було більше, ніж відповідей. До середмістя стягувалися колони беркутівців, внутрішніх військ та організованих найманців «тітушок». Усі очікували розв’язки ситуації, натомість атмосфера лише розпалювалася. Доведені вже давно до відчаю люди не збиралися здаватися, тим паче покидати Майдан.

Віталій, як і всі, хто брав участь в акціях протесту на Майдані, знав своє коріння, був свідомим українцем. За свідченнями людей, він сам був ніби джерелом національних традицій. Тому, напевне, і захищав їх.
Андрій Перебийніс філософськи пояснює причину героїзму таких людей, як його товариш Віталій:
– Герої завжди йдуть попереду. Саме цим вони й відрізняються від решти людей. Більшість з нас, мабуть, не змогли б так вчинити. Згадуючи невеличкі екскурси в історію нашого народу, які для моєї родини влаштовував Віталій, скажу відверто: втративши його, я втратив частину себе. Зараз чимало розмов точиться навколо того, як у нашій державі принижують російську мову. Так ось, я з Віталієм завжди спілкувався російською. Він, спілкуючись зі мною, говорив виключно українською. Тож після його смерті я відчув у собі сильне бажання говорити українською мовою, його мовою, розумієте?! Це мова Героя, мова українського народу, наша мова! І тепер – моя також,- крізь сльози оголосив своє рішення побратим.
Він свято береже пам’ять про друга, сусіда, побратима і справжнього патріота рідного краю. Він розповість своїм дітям про гідну людину української держави, що віддала своє квітуче життя за майбутнє нації. Та і як забути? Адже напередодні смерті, на Стрітення 15 лютого, Віталій обмірковував з дружиною і священиком як обсадити кущами і деревами подвір’я нової церкви в Жорнівці. Вони виношували план дендропарку і…

18 лютого він поїхав на Майдан дуже рано, діти ще спали. День був складний: друзі розповіли дружині, що Віталій мало не потрапив до рук тітушок, згодом Беркут розбив скло в його машині і пробив колесо, але він все ж таки зміг прорватися до столиці.
– Я бачила по телевізору, що там робиться, намагалася не набридати йому дзвінками, – згадує дружина. – Зрештою подзвонила. Спитала:
– Там справді такий жах, як показують?»
Він відповів:
– Так, ще гірше!
Я ще спитала, чи він додому збирається. Сказав, що ні,- плачучи розповіла Наталка.

Пам’ять Андрія також повертає його весь час на Майдан. Там, в січні на Грушевського він і сам був поранений. Він пам’ятає, коли пізніше в рядах Самооборони разом із Віталієм захищали барикади, не може забути той буремний день – 18 лютого, коли сталась трагедія з його товаришем. Декілька днів Віталій не спав, але 18 замість відпочинку не міг полишити активістів. Як професійний солдат він добре розумів, що наблизились тривожні часи, що влада здатна на все, в тому числі й на зачистку Майдану.
В одному був упевнений, що вночі щось може статися трагічне, якщо серед білого дня влада вже пішла на прямий злочин проти беззбройних мирних людей. Є загиблі й безліч поранених. Увечері 18 лютого Віталій сидів на сходах Національної філармонії України й планував, як уберегти людей, адже у нього був армійський досвід, і він здогадувався, які можуть бути наслідки штурму. Вважав, що треба протриматися до ранку. Адже саме у нічний час влада неодноразово вдавалася до силового розгону мітингувальників.
Саме тоді з’явилася інформація, що з боку вулиці Великої Житомирської до Михайлівського Золотоверхого собору, де був розташований госпіталь, рухаються понад 200 найманців-тітушок, переодягнених у беркутівську форму. І хоча собор охороняла одна із сотень Майдану, Віталій разом з товаришами негайно вирушили туди, аби не дати їм можливості відрізати Михайлівську площу від Хрещатика.

Тактично найманці мали перевагу, оскільки їх налічувалося значно більше. До того ж вони були укомплектовані міліцейськими щитами, кийками та іншими засобами, які тими днями активно застосовувалися проти людей. Оцінивши ситуацію, Віталій зібрав ініціативну групу. Задум полягав у тому, аби змусити тітушок відступити подалі від Михайлівської площі. Оскільки зброї активісти не мали, виконати це завдання вирішили, використовуючи ефект несподіванки. Зо два десятки відважних чоловіків швидко побігли в атаку на псевдоміліцейський кордон. У перших лавах був і Віталій.
Саме цей стрімкий беззбройний наступ і збив з пантелику кримінальних молодиків. Перелякавшись, вони змушені були відступити по Великій Житомирській аж до перехрестя з вулицею Володимирською.
Коли ж з боку кордону переодягнених у беркутівську уніформу найманців пролунала автоматна черга, Васільцов на мить зупинився: він, як колишній військовослужбовець спеціального підрозділу добре розумів, що йти голіруч проти вогнепальної зброї немає сенсу. За якусь мить пролунав ще один постріл – одиночний. Стріляли майже впритул із вікна будівлі поруч. Віталій на мить завмер і, мов підкошений, упав на асфальт. Це були останні хвилини його життя. Побратим Андрій Перебийніс, що був свідком, розповів:
– Повз мене прошелестіли кулі чергою з автомата Калашникова, Віталік почав розвертатися, і в цю мить був зроблений постріл з іншого виду зброї. Сьогодні вже відомо, завдяки відео, що смертельний постріл було зроблено з будівлі главку Міністерства Внутрішніх Справ поруч з Михайлівською площею. Він одразу втратив свідомість, хоч серце ще билося деякий час.

Першим, хто дізнався про смерть Віталія був молодший брат, потім мама і лише потім Наталка, якій Ніна Павлівна сказала по телефону:
– Віталія поранено. Готуйся, доню до найгіршого…
Так Україна втратила одного з найкращих своїх Синів, дружина – коханого чоловіка, мати – люблячого сина, а Іванка з однорічною Даринкою – улюбленого татуся…
Ще три дні триватимуть криваві події на Майдані, три дні голоситимуть жінки в різних куточках України, три дні держава заніміє в скорботі, щоб потім, ставши на коліна, віддавати останню шану загиблим і тім, хто помер пізніше від ран – новітнім героям, яких нарекли Небесною Сотнею. Вони мали лише одну зброю в арсеналі – неймовірну любов до своєї Батьківщини.

… У той лютневий день небо плакало тихим дощиком. Природа причаїлася… Жителі двох сіл – Жорнівки та Княжичів і безліч приїжджих з Київської області ховали Віталія на давньому цвинтарі села, в якому сім років він прожив із родиною. На процесію прийшло майже 2 тисячі люду. Від громади зі словами співчуття з глибоким сумом виступила голова Княжицької сільради Олена Шинкаренко:
– Односельці поважали Віталія за його добрі справи на благо місцевої громади. Він був справжнім професіоналом, до всього ставився відповідально. Віталій Васільцов любив землю і рослини, але найдужче – своїх дівчат, дружину Наталю і двох донечок, Іванку і Даринку. Молодшій, Дарині, півтора роки. Вона ще не усвідомлює, що тата немає, і шукає його усюди. Просить, щоб узяв її на ручки. Мама ще не знає, як пояснити старшій Iванцi, чому татко більше ніколи не буде веселитися з нею, не буде проводжати до школи, як робив це завжди. Колись люди розкажуть дівчаткам про їхнього татка…Ми зі свого боку зробимо все, щоб увіковічити пам’ять про цю патріотичну людину, – з болем закінчила промову жінка.
Жінки з дітьми плакали, ледь стримували сльози чоловіки…

Зібралося й високе релігійне представництво, щоб провести в останній шлях гідну людину, що поклала своє молоде життя «за други своя». Заупокійну службу очолив благочинний Києво-Святошинського району митрофорний протоієрей Василь Чупровський разом зі священиками Української Православної Церкви Київського Патріархату: настоятелем Хресто-Воздвиженської парафії с. Княжичі протоієрем Віталієм Шопулко, благочинним Макарівського району протоієрем Павлом Найденовим, настоятель храму Архістратига Михаїла с. Петрівське митрофорним протоієрем Михайлом Ткачом, настоятель храму на честь свята Покрови Пресвятої Богородиці с. Малютянка протоієреем Андрійом Ціко, настоятель храму Миколая Чудотворця с. Гатне протоієреєм Назарієм Капраном.
Люди ще довго згадували Віталія, його добрі справи та мрії чоловіка про те, як прикрасити навколишні села зеленню…
– В ніч 19 лютого, на Майдані найманці влади вбили нашого земляка, Васільцова Віталія, чудову молоду людину, вірного християнина, доброго господаря, людину яка вміла працювати, надихати інших, творити та будувати… Влада зробила сиротами двох маленьких діток 1 та 6 років, забравши у родини батька,чоловіка, годувальника та опору, – плачучи повідала громаді Олена Гришутіна, закликавши всіх земляків не залишатися байдужими…- Ми не маємо морального права, щоб родина залишилася наодинці зі своїм горем. Ми маємо підтримати одне одного – більше нікому…, – плачучи, закінчила жінка.

Люди розійшлися, а дощик ще довго мжичив, оплакуючи доброго газду, чудового батька, вірного чоловіка, люблячого сина…
Сіре кладовище ніби вклонилося новітньому героєві, чия могила виділялася різнокольоровими барвами квітів і мерехтіла українським стягом. Вона була такою ж яскравою, як і життя Віталія.
Прийде весна й могилу прикрасять свіжі квіти, які полюбляв Віталій. Мама з Наталкою попіклуються про розмаїття зелені, без якої чоловік не мислив життя.
І розквітне на могилі мальва, як символ найдорожчого – любові до рідної землі, до народу. Віталій і мальва стали невід’ємними символами новітньої відродженої України, про яку він так мріяв, яку хотів подарувати своїм дівчаткам. Здавна мальви для українців були прекрасними оберегами духовної спадщини. Ці давні квіти – вірні, надійні берегині наших будинків, нашого роду. Такі самі росли на його рідній Хмельниччині, просіялися тут, на клумбах у Жорнівці, щоби нагадувати: там земля мила, де мати родила!
Віталій ніколи не забував цього, а ще він вірив у народні повір’я. А вони стверджують, що добрі душі наших предків люблять спочивати саме на мальві та охороняють нас у житті. Віталій, поливаючи мальви, завжди звертався до них з такими словами:
«Благослови, берегине мальво,
День новий зустрічати,
Радості діждати,
Всіх і вся любити
І ніколи не грішити».

А пурпурові квіти ніжно тягнулися до нього, привітно шелестіли листячком, кивали голівками-дзвіночками…
…Плине час. Стрімко набирає висоту розкішна сосна на подвір’ї Васільцових, наповнюючи п’янким ароматом повітря.
І з червня по жовтень. цвітуть мальви. Проходять люди – милуються, згадуючи щиру й добру людину…
Люблять біля мальв гратися Іванка з Даринкою, по-дитячому гомонять щось з рослиною, прикрашають своє волоссячко пурпуровими квітками…
Майже щодня біля клумби в задумі сидить мама, розмовляє з сином, згадує його дитинство…
Копошаться під ними кури, фазани, цесарки… Коли немає нікого поряд, Наталія теж обіймає стрункі стебла, пестить квіточки, уявляючи поряд з ними свого чоловіка, що ніколи не любив фотографуватися, а тоді вмовили на день народження донечки. І залишилась пам’ять на все життя з берегинею-мальвою. Таким його побачила вся країна, таким і запам’ятали…
У школі фото Іванки висить на дошці пошани. Більше всього вона хотіла, щоб татко побачив її, але він дивиться на них лише з фото.
Ростуть донечки без тата, але Наталія вірить, що Віталій ніколи не залишить її з дівчатками.
Буде завжди поруч Янголом-охоронцем: приголубить, підкаже, вбереже від негараздів… Таким він був за життя, таким і залишиться назавжди. Вона свято в це вірить. І віра ця тримає їх разом, допомагає справитися з непоправною втратою.

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

Споріднені сторінки:

Васільцов Віталій Валерійович Короткий життєпис Васільцов Віталій був уродженцем с. Гаврилівці Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької області. Мешкав у с. Жорнівка Києво-Святоши...
Я давав присягу – бути завжди з народом... Спогади про Івана Наконечного "Захищати людей – мій офіцерський обов’язок Я давав присягу – бути завжди з народом. Я її виконаю!" Того зимового...
Якщо я буду на Майдані, ми – переможемо!... Спогади про Сергія Бондарева День дійшов кінця. Сонце стомлено закотилось за обрій і за вікном швидко стемніло. Молода вродлива жінка, пораючись на к...
Світлий лицар Небесного Братства Спогади про Владислава Зубенка Двадцять перше століття ознаменувалося відродженням минувшини, серед якої визначне місце належить реконструкціям істор...
Лицарем він був. Справжнім лицарем… Спогади про Ігоря Костенка Вулицею Дніпропетровська йде сумна дівчина, підтримуючи жінку в чорній хустині. Чорна хустина стала за останній рік атрибу...

Помітили помилку в тексті? Будь ласка, повідомте про це! Просто виділіть фрагмент із помилкою та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Google+