Людина мусить залишити по собі пам’ять

Опубліковано в Спогади | Позначено: ,

Людина мусить залишити по собі пам’ять

Спогади про Максима Шимка

Невелика кімната в класичній вінницькій квартирі. Потрапивши в неї, перестаєш відчувати час. Хочеться уявити господаря за предметами й обстановкою. Відразу впадає в око, що людина любила читати: багато книг, переважно історичного змісту, форзаци вказують на різні історичні епохи. Розставлені за часом, книги акуратно займають свої місця на полках. Три з них заслуговують особливої уваги, вони відразу кидаються в очі: «Міфи Скандинавії», «Історія козацтва» та «Історія костюмів». Видно, що з ними господар працював найчастіше, особливо з міфами.
Тепле світло з вікна тихо ллється в кімнату, висвітлює робоче місце: на сучасному комп’ютерному столі лежать кістяні «скандинавські» голки для плетіння, а на підвіконні зручно примостилась пластикова коробочка, наповнена кільцями для кольчуги. Здається, що господар зараз ввійде й продовжить творити металеве мережево, уявляючи двобої лицарів під звуки сталі, і схвальні вигуки глядачів, і войовниче биття серця… Привертає увагу саморобний лицарський шолом, схожий на ті, якими користувалися вікінги. На ньому видно сліди ударів – ум’ятини: мабуть, він з господарем пройшов бойове хрещення. Вже не виникає сумнівів, що людина захоплюється героїчною минувшиною, надаючи перевагу історії народів Скандинавії.
А ось інша частина кімнати присвячена новітній історії України: світлини з Майдану Незалежності, каска самооборонівця, жовто-блакитна стрічка та український прапор… зі слідами крові. Від родини дізнаюсь, що господар історичної кімнати-музею востаннє був тут 18 лютого 2014 року. Але найтрагічніше те, що ця кімната, і ця квартира вже ніколи його не дочекаються, бо вільний козак, член Клубу реконструкторів «Білий вовк» – Максим Шимко загинув 20 лютого від кулі снайпера, рятуючи поранених побратимів у Києві під час Революції Гідності.
Хоч сталося це більше півроку тому, але до сьогодні всі речі Максима знаходяться на своїх місцях, хіба що добавився прапор України, скроплений кров’ю патріота. Ні мама – Зоя Семенівна, ні тато – Микола Федорович не наважуються бодай переставити якісь речі сина. Тому й поєдналися в цій кімнаті минуле й сучасне та навіть майбутнє, всупереч будь-яким законам фізики. Минуле – це те, чим він жив: його хобі реконструктора та виготовлення лицарських обладунків і костюмів. Сучасне – атрибути Майдану, подарунки побратимів та сімейна, свята для батьків, реліквія – прапор, зі слідами крові, пролитої за кращу долю країни. А майбутнє – це сотні запланованих Максимом проектів, десятки обірваних мрій, безліч незавершених справ… Як, наприклад, недоплетена кольчуга чи не зроблені на замовлення лицарські щити й мечі…Адже кожного року на деякий час та чи інша місцевість в Україні перетворювалася в осередок минулої епохи: чи то часів Київської Русі, чи Середньовіччя, чи часів Скандинавських вікінгів… Максим, як бувалий реконструктор, не просто детально вивчав історію, а любив знаходитися в самому її центрі: серед предметів побуту вибраної епохи, людей, одягнених за законами того часу, ароматів і смаку їжі багатовікової давнини… Він мав багато однодумців у Клубі «Білий вовк», який об’єднав небайдужих, закоханих в історію молодих людей. Максим залучив до свого захоплення спочатку молодшого брата Павла, а потім і тата з мамою. Через деякий час вони всі стали однодумцями, хоч улюблені епохи у кожного були свої… Вінничанин Олексій Фетисов так висловився про захоплення лицарством:
– Лати надінеш, одразу розумієш, чим дихала епоха, та яка вона для чоловіка і воїна. Як він проявить себе в інших історичних умовах… Краще так вивчати історію, аніж дивитися фільми, – стверджує ветеран клубу «Білий вовк».
Щоб увійти в якусь іншу історичну епоху, її треба зрозуміти, пропустити
через своє єство, відчути кожною клітиночкою. Максим це вмів і вчив це робити інших, то ж не дивно, що всі члени родини залюбки перейнялися його ідеями: батьки-пенсіонери слідом за братом долучилися до хобі сина. Вони разом шили історичні костюми, їздили з синами на лицарські ристалища, виготовляли зброю і поножі. Максим разом із товаришем ковалем Тарасом зробили навіть лафети для козацьких гармат. Їх тепер щороку привозять на звичаєвий козацький фестиваль «Живий вогонь».
– Ми й цього року у Меджибіж поїдемо в пам’ять про сина. От тільки що там робитиму без нього – не знаю, – каже Зоя Семенівна.
Практика завжди краще теорії. Максим сам собі виготовляв обладунки: умів виплітати кольчугу, шити сорочки й робити інші лицарські атрибути, добирав або творив власноруч фурнітуру для старовинного вбрання… Взагалі проявляв неабияку креативність у підготовці до чергового фестивалю.
Від самого народження Макс був людиною чутливою, справедливою, не переносив фальші. Тому не дивно, що такі люди, як він, опинилися на Майдані з перших днів. Крім Максима в революції Гідності приймали участь ще три лицарі-реконструктори, і всі вони загинули, рятуючи інших. Майданівські лицарі внесли в Спротив на Майдані елементи романтизму, креативність у одязі, проектували можливі елементи зіткнень, навчали самооборонівців захищатися, проявляли сміливість в умовах чесного чоловічого двобою.

Максим на Майдані залюбки ніс вахту в славному 4 Козацькому редуті біля Поштамту. Там було зібрано козацтво з різних куточків України, але найбільше були представлені Волинська, Вінницька, Львівська, Запорізька та, навіть, Донецька області. Він часто одягав свій зроблений власноруч шолом, чим вносив історичний колорит в наметове містечко.
– Макс у ньому всі перші дні проходив на Майдані, – коли там ще не стріляли, а воювали «дубінками», – розповідає Павло, молодший брат самооборонівця.
– Ось бачите, ум’ятина? Це звідти… Його знали там багато людей, не тільки в його 4-й козацькій сотні. Він дуже колоритно виглядав, – із бородою, примітним був. А коли він загинув, то в репортажі польського репортера упізнали його знайомі з усієї України! Лише на один із сімейних телефонів тоді за добу нам 260 дзвінків надійшло. Всі питали одне: невже це Макс?..
Максима Шимка і справді знало багато людей. Щороку він їздив на лицарський фестиваль до Меджибожа, мав безліч друзів. Дуже любив скандинавську міфологію, усе, пов’язане з лицарством і вікінгами. Навіть жартував: «Одружуся тільки на валькірії»!
Останній запис, який Максим зробив у соцмережі, характеризує його, як патріота, що захищає державу. Він розумів, що настав час визначитися всім українцям, тому й зробив заклик до небайдужих:
– За Україну!!! Всі, хто може, їдьте в Київ!!!
Він був доброю, чуйною, відкритою людиною, хорошим сином, мав багато
друзів. Крім того був гарним майстром по роботі з деревом і металом. За словами товариша Тараса, виготовлений ними власноруч щит зараз знаходиться в Музеї ковальства.
Для Максима громадянська позиція була на першому місці: він був учасником Помаранчевої революції, податкового та пенсійного Майданів. Завжди спостерігав на виборах за дотриманням Законодавства. Для нього такі слова, як честь, справедливість і гідність мали принципове моральне значення. Він був лицарем у душі, завжди готовим прийти на допомогу не тільки друзям, але навіть незнайомим людям. Мабуть, тому так добре вписався в загальнонаціональний справедливий протест проти безчинств і свавілля злочинної влади. Став добре відомим і поважним самооборонівцем, прийнятим до найповажнішої козацької сотні.
Взагалі, Четверта козацька сотня тримала на Майдані сувору дисципліну, жила за козацькими правилами, мала свій кодекс Честі. Саме вони першими зустрічали людей з боку Хрещатика, утворюючи живий коридор із мужніх і в той же час приємних чоловіків. Їх усі знали в обличчя, з ними віталися, і, дивлячись їм в очі, відчували себе захищеними. Навпроти відомий козак Михайло Гаврилюк готував для всіх бажаючих смачний карпатський чай з травами й сухофруктами. Одягнені в козацькі костюми чоловіки били в барабани – і ти справді починав відчувати себе в іншій епосі, серед славного українського козацтва. Люди чемно заходили в музей під відкритим небом, немов на Запорізьку СІЧ. А серйозні, мужні козаки, посміхаючись одними очима, їх зустрічали. Не дивно, що через 4 Козацький редут не прошмигнув жодний «тітушка», дебошир чи пиятик.
Ці хлопці були взірцем порядку. На моєму прапорі, де залишали записи представники всіх сотень, є автографи 4 Козацького редуту. Тоді один із старших козаків мені сказав:
– Світлано, прийдіть увечері, буде наш писар Анатолій, а ще краще – наш «Історик», він вміє це робити красиво й професійно. А ми зараз усі підпишемось, залишимо для історії свої автографи.
Тоді я не змогла прийти – допомагала всю ніч у Профспілках. Про що дуже жалкую, адже тільки зараз після спілкування з пані Зоєю та наданих нею матеріалів, я зрозуміла, що псевдо «Історик» належало саме Максиму – за його глибокі знання з історії, за вміння напам’ять читати скандинавські міфи та цитувати закони і грамоти минувшини…
Тоді всі козаки на прапорі підписались своїми «псевдо», а деякі зробили написи. Так, старійшина козацтва з Львівської області Йосип Мигаль написав їх гасло: «Якщо ми з Богом, то хто проти нас? Наші символи: віра, надія, любов» і підписався «Батько». Так його називали молодші козаки, тому, що поважали. А козак Булова написав сокровенне для кожного патріота:
– Воля України або смерть!
І, дивлячись в його очі та очі інших козаків, було зрозуміло: такі не кидають слів на вітер. Для них смерть за Україну – справа честі. Вони – справжні захисники
Вітчизни. І Максим це довів – ціною власного життя. Він часто говорив татові:
– Людина мусить залишити пам’ять на землі, я не буду помирати старим на
дивані, а загину в бою і мене на щиті принесуть…
Микола Федорович на ці слова скептично говорив:
– У наш мирний час, де ти знайдеш той бій, хіба що на лицарському фестивалі?
Максим лише посміхався і казав, що «не уявляє собі смерті в ліжку, що треба піти з життя так, щоб пам’ять по тобі залишилася».
– Сину, ти спочатку одружися, буде сім’я, будуть діти, то і буде по тобі пам’ять. Тоді не буде, коли про таке навіть думати,- з надією говорила мама.
– А він мені отак пальцем, перед очима махав і говорив:
– Ні, мамо, я не про таку пам’ять…
Пані Зоя заплакала й продовжила:
– Він у мене взагалі був справжнім лицарем. Для нього гроші нічого не вартували, казав, що не можна дружити з тими, «в кого долари в очах стрибають». Лицар і романтик, він зі своїм кодексом честі років на 400 запізнився народитися…
Впевнена, що для родини Шимків Майдан не закінчиться ніколи, бо задля перемоги Революції гідності вони пожертвували найдорожчим – сином і братом. Зараз вони і плачуть, і сумують, але й пишаються ним, героєм Небесної сотні. Важко їм сприйняти, що його немає, не можуть і досі повірити. Хоч твердо знають: «Якби залишився живим, то зараз удома б не сидів, а разом із друзями, козаками-побратимами з 4 Козацького редуту, обов’язково воював би на Сході України.
– А тепер він десь там, в іншому світі, воює, – каже Зоя Семенівна, мама Максима.
Батьки із болем згадують про синову загибель, але розуміють, що інакше він не міг. Увесь цей час переживає й брат Павло. Подумки він весь час тоді був на Майдані із Максимом:
– Якби не травмована нога, був би з братом поряд.
Можливо, саме ця травмована нога вберегла для родини другого сина – Павла. Він тепер живе спогадами: знову і знову згадує, як Макс поїхав на Майдан, як гинули під кулями беззахисні люди…
А тато – Микола Федорович говорить:
– Максим з друзями поранених з-під обстрілу витягували, ніхто не побоявся. Своїх у біді не кидали, бо на Майдані називали один одного побратимами… Влаштували на наших дітей «сафарі»… На лицарських турнірах такого не було, там кодекс честі. Якщо ти впав, тебе ніхто добивати не стане. Бо – лицарі. Таким і наш Макс був. А вони…- нелюди…- і замовк, ховаючи своє горе всередині, подалі від очей дружини.
– То страшні були кадри!- підхоплює мама. Ми не хочемо помсти, ми вимагаємо справедливості. Коли мене викликали у Київ до слідчого, щоб упізнавати сина на відео, просила: не показуйте кадри, де їх убивають, не можу дивитися. – Слідчий потім зізнався, що шестеро його колег, які мусили вивчати відео докази, звільнилися з роботи. Теж не могли витримати цього звірства…
– Максим, дійсно, герой – людина, яка віддала своє життя за Україну, – говорить його сусід Олександр. – Я знав його, ми виросли в одному районі, останніх років п’ять бачив, що він в козацтві, часто зустрічав його в одностроях. Чув, що батьки не хотіли відпускати його на Майдан, забрали всі документи, щоб він не їхав, але він все одно туди поїхав. Коли він загинув, у його кармані був лише квиток до Вінниці.
Друзі Максима написали на його сторінці у соцмережі: «Солодкого меду у Вальгалі!» (Вальгала – у скандинавській міфології – пристанище на небі для воїнів, що хоробро загинули в бою, іншими словами, – царство Небесне для обраних)
Ще Зоя Семенівна пригадала сон:
– Мені перед тим, як влітку ми збиралися на зустріч із Президентом, снився
Максим, хоча це буває нечасто. Сниться, що він у козацькій формі стоїть перед строєм хлопців у камуфляжах і щось їм каже. Я далеченько, не розберу що. Потім чую, – кричать: «Слава Україні!». Я відповідаю: «Героям Слава!» Оглянулась, а його вже немає…- розчаровано говорить мама героя.
Можливо, так він провів своїх козаків-побратимів із Майдану на Схід – в зону АТО, а сам, мов Ангел-охоронець, залишився чатувати на Майдані?
Максим на ньому був три місяці, але, як більшість із козацької сотні, тричі їздив додому на короткий перепочинок. Востаннє він приїхав, щоб відсвяткувати день народження тата – 17 лютого. Повертатися до Києва мусив 21 лютого. Але вирішив їхати раніше, якась сила ніби тягнула його до столиці, тому він у день народження Миколи Федоровича, не дочекавшись солодкого столу, та не з’ївши навіть шматочку улюбленого тістечка, вскочив і помчався назустріч і своїй загибелі, і славі, і тому щиту, на якому його несли… Сталося це 20 лютого на вулиці Інститутській. Куля влучила Максимові в шию й пройшла навиліт, коли він намагався врятувати пораненого.
Максима поховали у рідній Вінниці, як лицаря, за всіма козацькими традиціями: з почесною вартою і під звуки барабанів: у труну поклали шолом і меч, а щит опустили в могилу. За заслуги перед Українським козацтвом…Максимові Шимку було присвоєно звання «Старшого козака Українського Козацтва».
На його рідній школі №13 відкрили пам’ятну дошку. Вчитель історії Олександр Савчук поділився з присутніми гордістю за те, що інтерес Максима до історії рідного краю був закладений саме на його уроках:
– Він був хорошим учнем, світлою і дуже допитливою дитиною, цікавився філософією, історією. І коли я дізнався, що Максим займається в клубі історичної реконструкції, мені було надзвичайно приємно, що уроки історії на стільки вплинули на його життєвий вибір.
На цьому урочистому зібранні президент фонду «Здорова нація» Вадим Кудіяров також звернувся до присутніх:
– Ми маємо вшановувати своїх героїв, і я переконаний, що Герої Небесної Сотні так само увійдуть в історію, як герої Крут, герої Холодноярської республіки, інші. Максим Шимко став прикладом героїзму не тільки для міста й учнів цієї школи, а і всієї держави. Ми не маємо права десь зрадити, десь недопрацювати чи схибити, – переконаний почесний гість.
Світлана Васильєва посвятила поетичні рядки Максимові та його загиблим побратимам:
Погляньте, браття, – стало більше Янголів
Вони тепер усюди поміж нами:
В світанках, в гомоні зелених яворів
Стоять на варті вквітчані сльозами…
Погляньте, браття, – стало більше Янголів.
Господь в Небесну варту вибира найкращих:
Лиш тих, хто зрадити народ свій не зумів,
Лиш тих, з ким розлучатися найважче…
…Того дня йшов дощ. Із давніх часів повелося вважати це за добру прикмету. Плакали разом із родиною всі присутні: вчителі, учні, їх батьки, журналісти й гості заходу. І разом з ними, підсилюючи й без того сумний настрій, рясним дощем плакало небо над Вінницею. Люди не розходилися. Ще довго стояли в задумі приголомшені учні школи. І ось тремтячий дівочий голос почав співати «Ще не вмерла України…», і слідом, ніби тільки цього й чекали, сотні дитячих голосів підхопили слова Славеня-гімну…За ними – дорослі.
Приклавши замерзлі рученята до грудей, вони не просто співали, а ніби приносили клятву на вірність Батьківщині. Ось воно – майбутнє нації. Їм тепер є з кого вчитись, кого обирати кумиром…
Кожен наступний рядок звучав впевненіше, а дитячі очі випромінювали патріотизм і подяку. Доспівавши, низько вклонились батькам Максима та послухали їх напутні слова:
– Діти, ми вас благаємо, будьте високими в свої почуттях, любіть Україну, так, як любив її наш син! І ніколи нікому не дайте зрадити її. Будьте щасливими, тому що наша дитина хотіла, щоб всі в Україні жили добре, – зі сльозами на очах Зоя та Микола Шимко звернулись до школярів.
А дощ продовжував вибивати мінорну мелодію, шануючи цю землю, й школу, й тих, хто дав життя цьому славному синові України – Срібному лицарю історичних баталій, добрій шанованій молодій людині, що гідно захистила права й свободи людей під час Революції гідності.
Максим має ще одне пам’ятне місце в Києві. На вулиці Інститутській, біля дерева на бруківці, стоїть маленький пам’ятник від побратимів славного 4 Козацького редуту. На ньому є всі атрибути воїна-козака – щит із тризубом, каска, козацька шабля, жовто-блакитні кольори та дві металеві троянди. А Максим зі світлини всім посміхається, ніби говорячи:
– Я ж говорив, що помру не на дивані, а в бою. І завжди всіх нас будуть пам’ятати…
Так, пам’ять нічим не викорінити, не стерти, не заговорити… Навіть розібравши Майдан. Четвертий Козацький редут ще довго буде оговтуватися від неочікуваного нападу в серпні: без куль, більш психологічного й морального, але від цього – не менш цинічного…
Біля пам’ятника Максиму завжди зупиняються люди, запалюють свічки, помолившись, покладають свіжі квіти… Вони запам’ятовують кожне обличчя на світлинах, подумки дякують їх батьків, що виховали таких славних синів України, і, не стидаючись сліз, приголомшено йдуть далі.
Інститутська – це вже не вулиця, це – Меморіальне кладовище новітніх героїв України, їхньої Слави і їх Вознесіння. Воно не має могил, але тут присутні Душі Небесної Сотні, а ще, як і на Майдані, в усьому відчувається присутність Бога. Не лише в каплиці чи біля пам’ятного Хреста. Бог присутній тут скрізь, де впала хоч одна краплина крові гідних захисників Майдану – побратимів, що не пожаліли життя свого заради спасіння інших. Це вони явили всьому світові неймовірну мужність і небачену самопожертву, тим самим пробудили приспану десятиліттями совість мільйонів людей…
Тут ніхто не говорить голосно, тут нічого не запитують, тут все видно по очах: скорботу і невимовний біль, повагу і вдячність, провину і спокуту…
Це місце – ОДКРОВЕННЯ, тому сюди не зупиняється паломництво. Тому що лише тут розуміють мовчання…
P.S. Плине час… З’являються вірші, присвячені Максиму. Невеличкі поетичні штрихи до розкриття його креативної особистості:
Максиме, брате, правда ж, мене чуєш?
Я вірю, з неба бачиш ти усе.
Мій добрий друже, бачиш, я сумую.
Родина ношу втрати цю несе.
Прийди до мене маревом туманним
Запалимо цигарку, як колись
Ти наш герой, сміливий нездоланний
Ніколи злу й свавіллю не коривсь
Ти бачиш, Максе, як без тебе важко
Як тато, мати, брат, всі сльози ллють.
Як сумно нам без тебе, сиза пташко
Півроку ти не тут, а дні все йдуть.
Так хочу знов з тобою говорити
І розповіді слухати твої
Ти матері дай сили вік прожити
Печаль зніми, що в батька на чолі
Anastasia Deathstar

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

Споріднені та схожі сторінки:

Нерозказана історія про Майдан 20.02.2014 і «Блаки... Це історія 22-річної дівчини Аліни Вяткіної - тактичного медика, неофіційного ветерана, студентки, учасниці подій на Майдані. Аліна розповідає про сво...
Вірменин із українським серцем... Спогади про Георгія Арутюняна Колись доля привела грузинського юнака Міхеіла Саакашвілі до Києва, де він здобув освіту, вивчив мову та полюбив україн...
Він малював казкове майбутнє України... Спогади про Валерія Брезденюка Невеличка кімната на Вінничині. Світло приглушене. Тихо звучить класична музика. У кімнаті двоє: вона сидить у крісл...
Google+