Орлина порода

Дається взнаки в бойовищах орлина порода,
Вже небо Афгану його перевірило міць.
Він вижив, напевно, тоді, щоб тепер для народу
Беріг рідну мову, і землю, і сяйво дзвіниць.

Тоді було гірко, та поруч були побратими.
Чужі були скелі, чужою була і війна.
Але Україна дорогами йтиме крутими,
Карбуючи витязів славних нові імена.

Він вижив. І бачить, що й син має вдачу орлину.
І донька… Чи втримає? Рушили втрьох на Майдан.
Він з досвіду знає, що клин вибивають лиш клином,
Він бачив, яка ж то усіх оточила біда.

Тривожився: наступ за наступом, лють у зіницях.
Назватися Беркутом – то ще не стати орлом.
Не спала, горіла, просякнута димом столиця,
І син там попереду… Хоч затулити б крилом…

А поруч граната, і вибух – і вдарила хвиля,
Він кинувся: “Сину!” – та куля вп’ялася лиха.
Орлине гніздо – на вітрах, непростий кожен виліт,
А тут він, знесилений, тихо на камінь лягав.

“Він сильний… Міцний… Син схилився… Живий!.. Все позаду!..
Болить голова… То дарма… Чи ж вона іще є?»
І сяє он місяць, мов яблуко з рідного саду…
Він бачить іще, й побратимів, іще впізнає…

А потім – лиш морок. І зір не рятує орлиний.
Осколки від кулі угризлися в мозок навік.
І поруч дружина, кохана, єдина дружина.
“Який же для неї тепер уже я чоловік?..”

Вони не здавалися! Та ж не дай Боже нікому!
А скільки було від людей і підтримки, й тепла!
Хіба ж уживеться у тілі могутньому кома,
Коли там у грудях нескорене серце орла?

Дружина його доглядала, вкриваючи пледом, –
Медсестри не звиклі іще до війни і до ран.
Йому ж усе марились гори, лихі моджахеди,
Ніяк він збагнути не міг: чи Афган, чи Майдан.

Поїздка до клініки. Добрих людей не бракує.
Але у Німеччині, певно, не знали про те,
Що вдача орлина, без сумніву, краще лікує,
Ніж навіть найкращі усі на землі “Шаріте”.

Він вижив. І він переміг. Хоч пройшов через терни.
І крила на мить розпростер понад плином ріки.
На жаль, не буває з високого Неба повернень,
Та вічність буває. Безсмертя на довгі роки.

Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка