Останній дзвінок

Є дзвоники й дзвони, врочисті, найперші й …останні…
Озвуться уранці – і срібло впаде в спориші.
Іх дзвін – мов найперше велике й незгасне кохання,
Яке жодна куля не вб’є у красивій душі.

А скільки тих дзвоників – теплих і скупаних в росах,
Коли чорнобривцями пахли осінні дими!
І вабило й тішило душу багатоголосся,
Усіх, кого треба навчити й зробити людьми.

Для нього такі зрозумілі закони природи –
Терпляче пояснював юним закони земні.
У фізиці все дуже просто. Для долі ж народу
Не виведеш формулу – вписано знаки сумні.

Потоки енергії, рух, веремія молекул,
Тяжіння земне…ще сильніше, де батьківський дім.
І символи ті на поверхні трипільського глека –
Їм тисячі літ, а вони все такі ж молоді!

Та щастя всяк бачить по-своєму – це аксіома,
А він був щасливий напрочуд, коли віддавав.
Він досі живий для дружини, і досі нікому
Вона у розмові себе не назвала “вдова”.

Природа й суспільство – якось ужились на планеті,
І помста, і кара, й любов, і довершеність дій.
Є фізики люди, а є і натхненні поети,
Хвилини є гніву людського й великих надій.

І хай би гармонія! Голос потрібен “Просвіти”,
Мов кобзи мелодія, гомін тремкої струни.
А хмари нависли – закличте свободу і вітер,
І хто ж поведе козаків, як не сам курінний!

Там дзвоники срібні скликали у класи, за парти,
А він – на Майдан, де Михайлівський ревно моливсь.
Бо там – його місце, боротись, стояти на варті.
А Гімн, мов покров Богородиці, в небі повис.

І краялось серце, бо падали зовсім ще діти,
Не буде в них дзвоників більш – тільки жалібний дзвін.
Витягував їх із-під куль, наче з темного світу,
Аж поки, поранений, впав на бруківку і він..,

Та сила тяжіння… він встане… і знову до бою…
Кохана дружина не спить – телефон у руках…
У снайпера, видно, якісь особливі набої …
Мелодія срібна… останнього, мабуть, дзвінка.

І дивиться космос, енергії линуть потоки,
І фізики юні нові відкривають дива.
Ущух трохи біль, і сивіють дружинині роки,
Дружина вона буде завжди. Але не вдова.

Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка