Баркас

У Баркаса велике горе,
Ніч – як вічність, безлюдний світ.
А йому б податися в гори,
За господарем по траві.

І забрьохатися у росах,
І загавкати: “Ось він, гриб!”…
“Чом той пес цілу ніч голосить?-
Дивувалися, – аж охрип!”

А в Баркаса чуття собаче,
І не їсть він три дні, не п’є…
І тварина, буває, плаче,
Бо душа і у неї є…

Він провів до маршрутки друга,
У вольєрі тихцем приліг.
Шлях Чумацький, далека смуга,
Наче слід припорошив сніг…

“Він же в Києві там беззбройний,
І малесенький в нього щит!
Добрий майстер, юрист …не воїн…”
Чи то сльози, чи так …дощить? ..,

Впорядковував він обійстя, –
“Хай для матері!” – добрий син.
І вигонив блискуче листя
Ним посаджений апельсин.

І ті квіти на підвіконнях –
То ж бо радість, така краса .
Друзів завжди було тут повно –
Не лишався ніколи сам!

Мурувати – в майстрів навчився,
(Їх же стільки у краї в нас!)
Із мандрівок він не барився,
Бо удома чекав Баркас!

Ті походи, гірські вершини,
Ті багаття серед отав…
І журитись нема причини,
Бо все сіється, вироста!

Тільки ж волю не поневолиш,
Тільки ж правда – вона одна!
І болить від чужого болю,
В його серці туга струна.

Закрутилася веремія,
А з Італії – все дзвінки…
Він інакше і жити не вміє,
Ворогам не подасть руки.

Де ті сотники на майдані?
Де ж вони на передовій?
І щити – тільки дерев’яні ,
Але ж кулі летять бойові!!!!

Їх чотири, оті, смертельні…
А загублених скільки душ.
Малював юний день пастелі –
А виходила чорна туш.

“Переможуть – і гайда в гори” –
Хлопцям мріялося не раз.
І зализував чорне горе
На лютневім снігу Баркас.

Повідомити про помилку