Тату, давай його вилікуємо
“Володька в окулярах” — так на Майдані називали Володимира Жеребного. Поїхав він на Майдан 5 грудня, пішов у 12-ту сотню, потім — у 1-шу. Охороняв барикаду під назвою “Львівська брама” на вулиці Інститутській, пізніше — ще й барикаду на вулиці Грушевського. Бувало, стояв на чергуванні по 12 годин, якщо на Майдані не було достатньої кількості людей. Під час подій на Грушевського, в суворий мороз, потрапив під водомет, внаслідок чого захворів, але за кілька днів уже знов охороняв Майдан. Був поранений у ногу й отруєний газом, але і при цьому чергував на барикадах. Загинув 20 лютого на вулиці Інститутській від влучання снайперської кулі в шию.
Розповідає приятель Володимира Зиновій, з яким вони разом поїхали на Майдан і там щодня бачились:
“Майже весь час Володя ночував у Жовтневому палаці, за кілька днів до 20 лютого ми — шестеро хлопців — перейшли на квартиру неподалік від Майдану. 18 лютого всі ми або брали участь в атаці коло Верховної Ради, або охороняли Майдан. В ніч із 18-го на 19-те і вдень, і наступної ночі, з перервами на короткий сон, були на Майдані. 20 лютого о пів на восьму ранку Володя знову збирався на барикади, я допоміг йому вдягнути бронежилет, усе застібнути, й він пішов… Хвилин за двадцять мені подзвонили, що вбили Андрія Дигдаловича — він також із нами мешкав. Я кинувся туди – Андрій лежить уже мертвий; дзвоню Володі, щоб він прийшов мені помогти, – вже й Володя трубки не бере. Дзвоню раз, другий, третій – не бере, тоді інший чоловік узяв трубку й каже, що Володю вбили. Тут лежить Андрій – там Володя… Коли бус із Володиною труною вночі приїхав із Києва в Рудки, падав дощ, сотні людей вийшли зі свічками на вулиці…”
Дівчина Володі Світлана розповідає про їхню розмову за кілька днів до Володиної загибелі — 14 лютого, на День закоханих. “Згадую його слова і тривожний погляд. Біля мосту закоханих він зізнався мені у коханні. Ми зустрічалися не так давно, але він не знав, чи буде інша нагода сказати ці слова. По очах було видно, що розуміє, які події грядуть, знає, що зараз усі в небезпеці, особливо чоловіки. Відчував, що іншої можливості сказати про любов може вже не трапитись.”
Якось сусідський пес невдало скочив через паркан – і роздер лапу. Сусід попросив його добити, а Володя сказав: “Тату, давай його вилікуємо!” Пес і досі живе завдяки Володі, його ж самого — немає…
Батько Володимира Микола Федорович розповідає епізод із синового дитинства:
— Якось сусідський пес невдало скочив через паркан – і роздер лапу. Сусід попросив його добити, а Володя сказав: “Тату, давай його вилікуємо!” Пес і досі живе завдяки Володі, його ж самого — немає.
Мама, пані Марія, плачучи, каже:
— Всім матерям їхні діти найкращі, всі розповідають, що їхні сини добрі, розумні, щирі… Але мій справді був такий.
І я вірю Володиній мамі. Не можу не вірити. Розмовляла з Володею на Майдані 8 лютого. Є люди, говорячи з якими, розумієш: вода тече, а вони непохитні, течія їх не зносить, вони стійкі в своїх переконаннях, можуть спокійно проголошувати свою правду, до якої прийшли через досвід — життєвий або ментальний. Таке цілісне враження Володя справив навіть під час короткого спілкування. Те саме — з деталями й прикладами — розповідають про нього ті, хто його добре знали. Хлопець, який ніколи ні з ким не вступав у конфлікти, але завжди відкрито говорив свою думку; захищав слабших, але міг знайти спільну мову з розбишаками; був стриманий і на вітер слів ніколи не кидав.
Сестра Володі, Марічка Жеребна, розповідає, що Володя змалечку був настільки відповідальним, що батьки довіряли йому, семирічному, забирати молодшу сестричку зі школи. Коли ж мати поїхала за кордон на заробітки, саме Володя став для сестри найбільшою підтримкою. «Він був мені старшим братом, другом, захисником і також, частково, моєю дитиною. У підлітковому віці, як і всі хлопці, міг щось начудити, пізно прийти додому… Коли я починала сваритися й читати нотації, він ніколи не сперечався, тільки, опустивши голову, дивився з-під окулярів. Досі бачу цей погляд. Володя був щирим і наївним, добрим і світлим, вірив в ідеали, боляче реагував на будь-яку несправедливість, вважав, що зміни в державі необхідно починати з себе.”
Дівчина Володі Світлана розповідає, що якось на Майдані вони натрапили на хлопця, який збирав у скриньку гроші. Володя зробив йому зауваження, бо вважав, що неприпустимо наживатися на цих подіях, говорив, що на Майдані люди зібралися для того, аби захистити свої права, а не щоб купити новий телефон.
Володя дуже багато читав. Батько розповідає, що дитиною, нікому не сказавши, сам записався до “Клубу сімейного дозвілля”, щоб можна було отримувати книжки поштою. Дуже добре знав математику, показував учителеві інші способи розв’язання задач, доводив, що вони можливі.
Через міст від Рудок розташоване село Вишня, де в аграрному коледжі Володя працював. Цей коледж він і сам закінчив, після чого навчався в Львівському національному університеті ім. Івана Франка. Працював також у банківському відділі кредитів. При вході до коледжу висять світлини його і Володимира Топія — ще одного героя Небесної Сотні, який жив у сусідньому з Володею під’їзді. Володина світлина зроблена за півроку до його загибелі в цьому ж самому дворі коледжу біля статуї Богородиці.
Мама Володі, Марія Жеребна, розповідає:
— У 1991 році, коли Володя був маленький, мій батько, а його дід, коли чув по телевізору гімн і бачив, як піднімають синьо-жовтий стяг, підводився, клав руку на серце й плакав. Я тоді цього не розуміла, малий дивився заворожено. Мій батько відповідав на ці погляди: “Ви не уявляєте, що для мене значить той прапор, – це все моє життя.”
Через 23 роки, у 2014-му, синьо-жовтий прапор — із написом барикади “Львівська брама” — майорить над могилою його внука. Поряд із цвинтарем бачу пам’ятник «Борцям за волю України», позаду якого — світлини героїв ОУН-УПА, відтепер – додались фото Володимира Жеребного і Володимира Топія. А у Вишнянському коледжі, де Володимир працював, висить дошка, на якій — слова з Конституції України: “Єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Саме це право він і поїхав виборювати на Майдані в Києві…
За те, що ділилися спогадами, велика подяка Миколі Жеребному,
Марії Жеребній, Марічці Жеребній, Світлані Слобоженко,
Андрієві Рибаку, Юрію Матіяшу, Зиновію Гілю.
Зібрала і записала спогади – Анастасія Левкова
За підтримки громадської ініціативи Євромайдан SOS
