Володька в окулярах

Міст закоханих. Те освідчення.
Очі з тінню чомусь тривоги,
Та буває, отак, невінчані
Вирушають на суд до Бога.

Поспішав. Треба стільки встигнути,
І чомусь ті слова – мов тризна.
Тільки місячний серпик вигнутий
Край Чумацького Шляху виснув.

Вдома пес нюхав далі зоряні,
Зализавши колишні шрами.
Рятівник його серед нескорених,
На посту біля Львівської брами.

Пес і досі слова його чує,
(Якби ж він – та умів говорити!):
“А давай ми його полікуємо,
Буде з нами віднині жити!”

Хлопець мріяв про справедливість,
Він не прагнув для когось кари,
З серцем, повним любові й щирості, –
Цей “Володька у окулярах”.

Все шукав молока гарячого –
На Майдані ж носили каву.
Що ж ти, вороне, знову крячеш?
Чи то чуєш годину криваву?

Ще малесеньким став він свідком,
Надвисокого духу людини:
Він пригадує сльози дідові,
Коли грали Гімн України

Коли прапор жовто-блакитний
Занесли до сесійної зали.
“Незалежність – вона непохитна,
Щоб і внукам про це розказали!”

Що для нього подія значила,
Те, мабуть, передати важко.
А тепер он коктейлі гарячі
Розливають – за пляшкою пляшка!

І летить і вогонь, і каміння,
І рятує молитва і пісня.
Ех, Майдане, з лихою тінню
Був, звичайно, щодня ти різним.

Ні вода крижана водометів,
Ні кийків болючі удари
Не спинили оцих естетів,
Цих “Володьок у окулярах”.

А коли вже відчув найгірше,
Попрощавсь на форзаці блогу.
Знав, що підуть цим шляхом інші.
Тільки пес… Як же він без нього??

Повідомити про помилку