Тату, ти ще будеш мною гордитись

Опубліковано в Спогади | Позначено: ,

Тату, ти ще будеш мною гордитись

Спогади про Анатолія Жаловагу

«Тату, ти ще будеш мною гордитись». Григорій Жаловага не раз за останній рік згадував ці слова сина Анатолія. Пан Григорій в деталях пам’ятає ту розмову.

– Десь у жовтні (2013 року), ми сиділи на кухні. Тоді я його просив закінчувати з постійними робочими поїздками, осісти, одружитись, я хотів внуків. Він сидів, мовчав, курив, загасив сигарету і каже: «Тату, не переживай, ти ще будеш мною гордитись»… Я не взяв це до уваги і навіть розізлився. Хто ж міг знати…, – згадує пан Григорій.

Анатолій Жаловага, а для рідних та друзів Толік, народився у Львові, а з дворічного віку жив у місті Дубляни, що відразу за Львовом. Спершу навчався у місцевій школі, потім у спортивному училищі, бо мав мрію – грати за збірну України з гандболу. А у 2005 році закінчив Львівський державний університет фізичної культури за спеціалізацією — гандбол. Протягом трьох років заочно також навчався в Аграрному університеті, але не закінчив.

«Толік все життя горів спортом, – згадує батько. – Вчився у Львові в спортивному училищі, закінчив 10-й клас і поступив в Львівський державний інститут фізкультури. Займався гандболом і під час навчання грав за львівську команду «СКА». У нього були серйозні наміри щодо спорту. Але на другому курсі інституту, під час змагань в Яворові, він впав і отримав травму хребта, яка фактично закрила йому дорогу у великий спорт». Тому після закінчення інституту Толіку довелось вирішувати, що робити далі.

Заробітки викладача фізкультури були мізерні, тож хлопець вирішив зайнятись будівництвом. Тим більше, що справа не була для нього нова. «Йому було 14, а Андрію, молодшому синові, 9 років, коли ми почали заливати фундамент на хату. Так вчотирьох все і зробили. Тому, коли постало питання з роботою, Толік вирішив попробувати себе в будівництві – і йому це добре вдалось», – згадує мати Лариса Жаловага. Так хлопець працював 8 років у багатьох містах України, а також в Іспанії, Польщі та Росії. Нарешті у 2013-му вирішив завершити із поїздками, побудувати будинок на батьківщині батька та облаштувати життя.

Рідні згадують, що Толік багато працював і ніколи особливо не цікавився політикою. Але завжди активно відстоював зміни у країні на краще. Тому Майдан-2014 був для нього другим у житті. «Коли у 2004-му тільки почався Майдан, ми миттєво зібрались і поїхали, – згадує брат Андрій. – Три тижні були там. Коли приїхали, чи не перші були в Українському домі, а вже потім підтягнулись люди. Весь час провели на Майдані. Пам’ятаю і 40 автобусів з «Барсом» зі східних і південних областей. По-різному було. Але це не порівняти з тим, що було у 2014…»

Він наче мав якесь передчуття: завжди ходив до сповіді перед Паскою, а цього разу – пішов перед Різдвом; ніколи не стрибав на Водохреща в ополонку, а минулого року – вперше в селі стрибнув…

На другу свою революцію Толіку в перші дні поїхати не вдалось. Від початку листопада 2013 Анатолій допомагав маминій сестрі на Волині з ремонтом. Тож коли почався Майдан, залишити роботу вже не міг. Хоча розмови про те, що треба їхати до Києва, в родині були постійними. З Волині він зміг приїхати додому лише на Новий рік та Різдво. Мама Анатолія каже, що тепер згадує і розуміє – він наче мав якесь передчуття: завжди ходив до сповіді перед Паскою, а цього разу – пішов перед Різдвом; ніколи не стрибав на Водохреща в ополонку, а минулого року – вперше в селі стрибнув.

Хлопець вперше поїхав до Києва 18 лютого. Мама згадує, що перед дорогою довго просила не їхати. «18 лютого він поїхав до Львова у своїх справах. Ввечері в місті вже все громили, були дуже гарячі події. Я думала він там залишиться. А він приїхав додому і каже: «Я їду в Київ, вже записався». Це була година третя дня. Бігом кинув рюкзак, зібрав якісь речі і бігти. Я просила, щоб не їхав. «А хто поїде? – він спитав. – У тата – тиск, ти – з інвалідністю, в Андрія – Христинка маленька. А мене нічого не тримає». Ті слова до цієї пори у вухах…»

Друг Зеновій згадує, що цього вечора зустрів Анатолія біля Львівської ОДА. Чекаючи на автобус, яким мав їхати до столиці, Толік згадав, що залишив паспорт дома. Разом вони поїхали в Дубляни, взяли документ і повернулись. За словами Лариси Жаловаги, тоді вона знову просила сина залишитись. Але син був рішучим – швидко попрощався і поїхав.

Він приїхав до Києва 19 лютого вранці. «Це було 19 лютого. Ранок. Біля КМДА йшла велика група людей. Я підійшов познайомитись. Це були хлопці зі Львова. Їх приїхало 70 осіб і вони не знали, куди їм йти. Анатолій був з ними. Він був молодим і дуже енергійним, тому і запам’ятався. Ми забезпечили їм намети. Увесь день 19 лютого вони стояли на барикадах, допомагали на Майдані. В той день з Анатолієм ми спілкувались декілька разів. Це було до пізньої ночі. Потім я пішов перепочити. А десь о другій-третій ночі він мені подзвонив – сказав, що на Майдані «божевілля» і просив каски. Я відповів, що ми їх замовили і вранці все буде. Це був останній раз, коли ми говорили, – розповідає Олександр Лабецький, учасник Майдану, голова Спілки поранених майданівців «Нескорені».

З рідними Толік востаннє говорив 19 лютого. «19-го, десь по обіді, ми здзвонились. Голос в Толіка вже був захриплий. Розказував, що їх поливали з водометів. «Тут війна страшна», – сказав. Я тільки попросив бути обережним», – згадує брат.

Вранці 20 лютого Анатолія Жаловагу на верхній барикаді вулиці Інститутської застрелив снайпер. Єдина зелена каска його не вберегла. Рідні дізнались про це лише ввечері, коли побачили списки загиблих в інтернеті. Довгий час вони знали лише те, що тіло принесли до Михайлівського собору. Лише за кілька місяців за фотографією польського журналіста Якуба Шемчука вдалось знайти свідка – Олега Пацкана, який виніс тіло Толіка з вулиці Інститутської і нарешті розповів батькам, де і як це відбулось.

***

– Так не має бути, – говорить пан Григорій, поправлячи вінки на могилі сина. – Не мають батьки хоронити дітей. Але, напевно, така його доля. І такий наш хрест.

Зібрала і записала спогади – Мирослава Іваник
За підтримки громадської ініціативи Євромайдан SOS

Споріднені та схожі сторінки:

Жаловага Анатолій Григорович... Короткий життєпис Жаловага Анатолій був мешканцем міста Дубляни Львівської області. Закінчив Львівський державний університет фізичної культури, спец...
Людина мусить залишити по собі пам’ять... Спогади про Максима Шимка Невелика кімната в класичній вінницькій квартирі. Потрапивши в неї, перестаєш відчувати час. Хочеться уявити господаря за п...
Вірменин із українським серцем... Спогади про Георгія Арутюняна Колись доля привела грузинського юнака Міхеіла Саакашвілі до Києва, де він здобув освіту, вивчив мову та полюбив україн...
Google+