Вірменин із українським серцем

Опубліковано в Спогади про Героїв | Позначено: ,

Вірменин із українським серцем

Спогади про Георгія Арутюняна

Колись доля привела грузинського юнака Міхеіла Саакашвілі до Києва, де він здобув освіту, вивчив мову та полюбив українську культуру. Коли став Президентом Грузії, між нашими державами склалися теплі, дружні стосунки, які вже ніхто ніколи не зможе порушити. Славні сини різних народів: грузини, вірмени, білоруси, азербайджанці, разом із українцями відстоювали на Майдані у Києві людську честь і гідність та право жити без корупції і свавілля влади.

Одним із таких захисників Майдану був вірменин Георгій Арутюнян, який народився у Батумі й мав паспорт громадянина Грузії. Доля занесла його до України, де він отримав довідку на проживання й переїхав до Рівного. Почав працювати на підприємстві “Рівнеоблводоканал”, пізніше на будівництві, ніколи не цурався важкої роботи – мав тимчасові підробітки. Заробляв небагато, але на життя було достатньо. Зустрів кохання – одружився вдруге з місцевою жінкою, радів сімейному теплу, мріяв про спільних діток (від першого шлюбу у Георгія були вже дві дорослі доньки).

Працелюбним, щирим та добрим запам’ятали його побратими, від них отримав псевдо «Кавказ», а друзі лагідно, по-дружньому називали його Жорою. Позивний «Кавказ» прилипло до нього з перших хвилин. Він був такий же незламний і героїчний.

Мрія збулася: народилася красуня-донечка, назвали її Ашхен, що в перекладі з вірменської означає «небесна». Подружжя не могло натішитися Божим дарунком, адже Ашхен зробила їхню родину неймовірно щасливою. Але сталась біда, вона, як завжди, підкралась непомітно й підло та вдарила в саме серце – померла мама. Осиротіла однорічна донечка, осиротів і Георгій, але не здався. Як ніколи розумів, що тільки від нього залежить тепер доля маленької Ашхен, тому всіляко намагався піклуватися про маленьку принцесу. Її майбутнє для батька було найголовнішим.
Мабуть, тому не зміг залишитися осторонь, коли повстали українці за гідне майбутнє держави «Як це так, молоді будуть гинути, відстоюючи свою свободу та право на гідне майбутнє, а я дома буду сидіти. Я життя вже прожив, а вони ще навіть пороху не нюхали», – сказав Георгій в перші ж дні протистояння і поїхав до Києва.

Працелюбним, щирим та добрим запам’ятали його побратими, від них отримав псевдо «Кавказ», а друзі лагідно, по-дружньому називали його Жорою.
Сотник Олександр Чорний згадує:
– Позивний «Кавказ» прилипло до нього з перших хвилин. Він був такий же незламний і героїчний. Так і пішло – поїхало: для рідних – Георгій, для побратимів – Кавказ, а для друзів – просто Жора. Вiн сором’язливо всміхався, але проти не був.
– Я також добре знав Жору, він стояв у мене на барикадах, – каже Андрій Рожков, побратим загиблого. Георгій був життєрадісною та відповідальною людиною, оптимістом. Він не ховався за чужими спинами. Незадовго до смерті його побили «тітушки» ще й зламали руку. Я відправив його на лікування, але вiн повернувся. Питаю його:
– Жоро, тобі не йметься?
– Не йметься. Йду я, Андрiю, на барикади!

Останній раз я бачив Георгія о четвертій ранку, – сумно повідав побратим.
А о дев’ятiй ранку 20 лютого трирічну Ашхен посиротили вдруге – убили її тата. «Він і його друг Валерій Опанасюк були неозброєні, – сумно продовжив Андрій. Я Валерiя не пускав на передову, бо в нього – четверо дітей. А Георгій допомагав пораненим активістам, зносив тіла загиблих. Усе, що ми могли, – покладатися на себе і на Бога».

У той день всі чоловіки, будучи беззбройними, лише силою духу відвойовували п’ядь за п’яддю зайнятий силовиками Майдан. Вони падали від куль, були пораненими, але не здавались. Ті, хто падав від кулі снайпера, знав, що побратими обов’язково допоможуть: винесуть із поля бою.
Георгiй пiшов до пораненого хлопця, щоб допомогти.
Не дiйшов – упав сам поранений. Куля снайпера поцiлила йому у шию. Сталося це біля Монумента Незалежності на Майдані, коли лінія бойових дій була вже за станцією метро Хрещатик. Активіст, який був поруч, на руках доніс пораненого Георгія до медиків. Утім урятувати життя Георгiю не вдалося – він помер від крововтрати. Тіло знаходилося біля Михайлівського собору, з-під ковдри виглядали руки і саме по цим натрудженим й таким рідним рукам по фото з Інтернету рідні впізнали Георгія.

«Вірменин за національністю, грузин за паспортом та з українським серцем», – так сказала про Георгія його старша донька Анна. Вона розуміє, що на ній тепер лежить велика відповідальність: виростити сестричку Ашхен, зберегти світлу пам’ять про її загиблого батька й розповідати донечці про нього весь час, щоби не забула, щоби пишалася ним…
В три роки дитина ще мало що розуміє, але трагедія вже постукала в її життя і всю силу цього болю – залишитися круглою сиротою, вона пізнає пізніше , коли виросте… А зараз вона ще довго буде звати тата, шукати його оченятами, прокидатись уві сні…Найголовніше, що у неї зараз є родинне плече – старша сестра Анна, яка оформила опікунство. У них – спільне горе і спільна доля… Георгій полинув у Небеса, а «небесна» Ашхен лишилася на землі, і житиме в країні, про яку мріяв тато і за яку віддав своє життя.

Ашхен буде щасливою, бо її батьки – два янголи-охоронці будуть завжди поряд, берегтимуть свою небесну принцесу. Вони пошепки з небес, коли вона буде засинати, співатимуть їй колискову. Потім непомітно, але з неземною батьківською ЛЮБОВ’Ю відведуть її до першого класу… Захищаючи від бід, проведуть по життю – і виросте їх Ашхен гідною свого батька. Такою, як виросла старша сестра Анна, що не залишила сестричку в біді, протягнула руки допомоги, підставила плечі, добре розуміючи, що справа ця хоч і свята, але дуже важка. Тож слава Георгію й життєвих сил його донькам, дай Боже їм терпіння, здоров’я та людської доброти. А нам – пам’яті про тих, хто творив наше гідне майбутнє і віддав за нього найдорожче – своє життя.

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”

Споріднені сторінки:

Арутюнян Георгій Вагаршакович Короткий життєпис Арутюнян Георгій був вірменином, громадянином Грузії. Народився у м. Батумі, етнічний вірменин. Отримавши посвідку на постійне місц...
Найкраща доля – віддати життя за Україну!... Спогади про Дмитра Чернявського Росія повинна відповісти за свій злочин! Останній запис Дмитра 13 березня 2014 року. Звучить патріотична музика, ...
Якщо не я, то хто? Якщо не тепер, то коли?... Спогади про Івана Тарасюка Найбільший у світі квітковий годинник на вулиці Інститутській навпроти Майдану було відкрито до 18-тої річниці Незалежност...
Якщо я буду на Майдані, ми – переможемо!... Спогади про Сергія Бондарева День дійшов кінця. Сонце стомлено закотилось за обрій і за вікном швидко стемніло. Молода вродлива жінка, пораючись на к...
Він хотів до всього доторкнутися серцем... Спогади про Володимира Мельнічука Життя прекрасне! Його треба жити, бо воно дається один раз… Володимир Мельничук Фото, фото, фото… Сотні, тисяч...

Помітили помилку в тексті? Будь ласка, повідомте про це! Просто виділіть фрагмент із помилкою та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Google+