Славний син білоруського народу

Опубліковано в Спогади про Героїв | Позначено: “Розстріляна гідність”, Михайло Жизневський

Калі забіваюць сына —
не здацца сябе прымусь…
Па сэрца ў крыві Ўкраіна.
Па вочы ў слязах Беларусь…
Едуард Акулін (Білорусь)

У кожній країні є свій головний Храм, який задає тон духовному ж иттю народу протягом багатьох століть. В Україні таких святині три, причому всі вони в Києві: свята Софія, Успенський собор Києво–Печерської лаври і Михайлівський Золотоверхий. Тисячу років вони звучали потужним святим акордом для всієї української землі, і лише криваві катаклізми ХХ-го століття спромоглися внести розлад у це Божественне звучання.

Михайлівському Золотоверхому судилася найважча доля з-посеред трьох святинь. Комуністичний режим в середині 30-х років зруйнував 800-річний прекрасний собор, а потім намагався знищити навіть пам’ять про храм святому архистратигу, воєводі всіх янгольських сил – Божому Михайлу. «Хто як Бог!?» — так перекладається це ім’я з давньоєврейської мови. Михайлівський Золотоверхий особливо воскрес своєю величчю наприкінці осені 2013 та зими 2014 року. Його роль в революції Гідності – неперевершена, а патріотизм та милосердя святих отців і служителів храму явили світові приклад справжніх намісників Бога на землі. Без перебільшення, саме з Михайлівської площі почалася Революція, і Святий Дух Михайла весь час стояв на сторожі захисту людської гідності та справедливості.
І саме у Михайлівському Золотоверхому соборі 26 січня розпочалося прощання із Михайлом Жизневським, якого застрелили 22 січня на вулиці Грушевського.
Попрощатися з Михайлом прийшли десятки тисяч люду, всі не помістилися не лише у храмі, а й у внутрішньому дворику собору. Люди тримали плакати: «Беркут» – убивці!» та «Янукович – убивця!».

В своїх спогадах учасниця поховання Регіна Щебляєва пригадує:
– Був сильний мороз, але тіло не відчувало холоду. Люди хоч і плакали, але їх обличчя були осяяні світлою печаллю… Повітря ніби дзвеніло тихим набатом. Було дивовижне відчуття скорботи, величі духу і неймовірної несправедливості. Я багато разів була на похованнях близьких людей, але таких відчуттів не було ніде. Ніби вперше в житті відчула смерть так близько. Саме тоді по-справжньому зрозуміла героїзм і слогани вояків УПА… Коли зазвучав гімн ОУН, всі скандували: «Герої не вмирають»! А пісня «Пливе кача по Тисині…» взагалі заставила стотисячний Майдан заніміти в єдиному материнському горі… Тоді я почула її вперше, але забути вже не змогла,- закінчила свою оповідь молода киянка.
Після панахиди тіло Михайла пронесли вулицями Володимирською, Богдана Хмельницького та Хрещатиком повз Майдан Незалежності до барикад на вулиці Грушевського, де він загинув.
Там вперше пролилася кров мирних людей, цинічно були розстріляні патріоти: вірменин Нігоян, білорус Жизневський, українець Сеник. У багатьох тоді складалося враження, що хтось навмисно хотів спровокувати міжнародний скандал, показавши українців Спротиву, як фашистів. Саме тоді понеслася російська пропаганда, підхоплена Інтером, про «самі своїх стріляють, бандерівці, екстремісти, терористи тощо». Навіть загибель Юрія Вербицького зі Львова, якого було спочатку поранено, а потім жорстоко закатовано, теж віднесли до смерті від побиття побратимами або ще неймовірніше – смерті від переохолодження. Наявність свідка трагедії Ігоря Луценка їх не обходила.

Білорусу Михайлові було 25 років, і він загинув за Україну, не доживши чотири дні до свого 26-ліття. Те, що Михайла відспівували саме в його день народження в Михайлівському соборі, дуже символічно. Адже він із честю проніс своє славне ім’я через своє коротке та гідне життя.
Народився в м. Гомелі, а виріс у селищі Стяг Праці Гомельського району. Навчався в гомельській школі № 15 у військовому класі. Після десятого класу вступив до училища: вивчився на газозварювальника. Мав хобі – був ре конструктором історичних подій та костюмів. Михайло любив виготовляти середньовічні лати для лицарського клубу. Для фізичної форми займався східними єдиноборствами, зокрема карате. Планував відслужити в армії, а потім піти служити в Жировицький монастир. 11 вересня 2005 року в сімнадцятирічному віці втік із дому та емігрував до України разом із керівником лицарського клубу, хоча друзям з УНСО казав, що виїхав через політичне переслідування. У Білорусі його оголосили в розшук, вважаючи, що він ховається від армії, в Україні його не знали під справжнім ім’ям, він представлявся Олексієм або Локкі – на честь бога скандинавської міфології. Протягом тривалого часу не спілкувався з родиною в Білорусі, проте в останній рік життя відновив контакти з батьками, зустрівся з ними в Києві та планував приїхати додому навесні 2014 року. У 2012 році Михайло сам прийшов у відділення міліції в Україні, показав документи і повідомив, що він живий і шукати його не потрібно.

Волелюбний білорус вважав, що в Україні йому легше жити та працювати, ніж у Білорусі. Був віруючою людиною, ходив до православної церкви. Серед інших захоплень: історія, міфологія, лицарський рух, військова справа та заняття страйкболом. Михайло у душі був бійцем, але ніколи не застосовував силу без потреби. По життю мав загострене почуття справедливості. Взагалі був сміливою, яскравою і креативною особистістю. Людині, що звикла завжди говорити правду, в Білорусі важко вижити без переслідування та навіть тюрми. Тому сімнадцятирічний Михайло, не зважаючи на безмежну любов до своєї Батьківщини, змушений був покинути країну, розуміючи, що рано чи пізно зі своїм загостреним відчуттям справедливості він зможе потрапити за грати або стати жертвою політичного переслідування. Україна була близькою Михайлові по духу, вабила своєю героїчною історією, волелюбністю, ознаками свободи слова… Він жив у різних містах нашої держави: Донецьку, Кривому Розі, Києві, добре вивчив їх історію, йому завжди це було цікаво. Останні декілька років винаймав житло у місті Біла Церква Київської області. Працював зварником, монтажником вікон, позаштатним кореспондентом газети «Соборна Київщина». Михайлові дуже подобалася журналістика. Він був аполітичним, не належав до жодної партії, але його вабили деякі програми громадських рухів. Локкі співпрацював з організацією УНА-УНСО, оскільки та мала гарну страйкбольну команду, а Михайло займався страйкболом.

На Майдані перебував із першого дня Спротиву владі і був задіяний в охороні території вільних людей. Входив до Самооборони Майдану, чергував у наметах, допомагав у роботі УНА-УНСО. Але ніколи не забував, що вдома на нього чекають улюблені тварини, їздив їх годувати. Вважався одним з найактивніших членів організації на Майдані. Протягом останніх двох тижнів життя збирав інформацію для газети «Соборна Київщина».
Загинув 22 січня 2014 року близько 9-ї години ранку від пострілу мисливською кулею в серце біля стадіону «Динамо» на Грушевського. Батько Михайла висловив сумніви, що винні в убивстві будуть знайдені. Він вважає, що ні українська, ні білоруська влада не домагатимуться об’єктивного розслідування. У посольстві Білорусі загибель Жизневського взагалі не прокоментували.
Справа в тім, що відразу після його смерті, в міліцію Білої Церкви почали викликати всіх, хто був записаний у його телефонній книзі на мобільному телефоні. Скажете, це добре, що зайнялися слідством, але формат тих питань, які задавали слідчі, скоріш був направлений на те, щоб зробити з нього екстреміста-терориста. Про це повідала Олександра Шишуліна, добра знайома Михайла. Наприклад, за її ж словами, вони задавали питання однакового провокаційного змісту:
– Що поганого ви можете про нього сказати?
– Чи були в нього якісь проблеми з законом?
– Що ви знаєте про його екстремістську діяльність?
«Не питали, що ви знаєте про його громадянське життя? Я подзвонила у прес-службу міліції, але там офіційно все спростували. Хоча люди там були, і міліція продовжує викликати на допити. А мені жодного разу не подзвонили, хоча я була для Михайла найближчою людиною в Україні. Дзвонять тим людям, які знали його заочно. Намагаються зробити з нього якогось терориста, щоб зняти із себе відповідальність”, – зауважила Олександра.

Все це було ще до подій на Інститутській, тому сподіваюсь, що сьогодні справа зрушилась із місця.
Кожна людина, що хоч раз була на Майдані або просто проходила повз сцену, поспішаючи на роботу, не могла не звернути уваги на бравого юнака, що завжди стояв по правий бік сцени, біля входу в намет УНА – УНСО.
Це й був Михайло, що ніс свою варту як чатовий Майдану. Ним всі милувалися: красень, погляд завжди замріяний, направлений в далечінь, очі сумні й дуже добрі. Завжди вишколений, як військовий на параді. Стрункий, одягнений в камуфляж, підперезаний армійським ременем, взуття до блиску вичищене, і, звичайно ж, цей берет із емблемою УНА-УНСО, який так йому личив. Михайло був візитівкою Майдану. Чи то світило сонце, чи накрапав дощ, чи валив лапатий сніг, Михайло був незмінним: усміхненим і замріяним. Інколи здавалося, що це красивий персонаж із музею мадам Тюссо.

Дівчата навколо нього так і щебетали, а він дививсь кудись в далечінь і замріяно всміхався, ніби говорячи їм:
– Підождіть трохи, ось змінимо владу в країні, тоді й поговоримо, а зараз ніколи мені: охороняю порядок, – всім виглядом підкреслюючи значення чатового.
Коли почалися події на Грушевського, Михайло ніс варту. Він майже не спав, тоді було неспокійно, і коли вранці сказали, що потрібно підмінити людей, він пішов у своєму береті, хоч стояв сильний мороз. Можливо, саме ця військова постава, що була йому характерна, його лицарський дух і природна гідність розлютили якогось військового, й він прицільно безжально вистрілив Михайлові в серце. Це була мисливська куля, що по волі безпринципного військового, на злеті сподівань знищила молоде життя Локкі – гідного білоруса, сина української землі.
Менеджер із Києва Данило Мінов згадує про загиблого Михайла, якого він вважав своїм другом:
– Він загинув одним із перших. У нас із ним було спільне захоплення страйколом. Він, як і я, страйкболіст. Після його смерті в цей день у мене відбулося переосмислення життя, переоцінка цінностей. Я змінився дуже, думаю, що ці події багатьох змінили в країні.

На сайті рівненської організації УНА-УНСО друзі та навіть незнайомі люди написали стільки добрих слів про Михайла, сміливого білоруса, що віддав життя своє за свободу України:
– На передовій перші втрати – загинув один із найкращих воїнів УНА – Локкі з Білорусі.
– Сьогодні до Вальгалли відлетіла душа воїна українського народу – Михайла (Локкі). Спи з миром, наш войовничий друже. Ти назавжди залишишся з нами, і Твоє бойове гаряче серце надихатиме нас на подвиги.
Закінчилась трагічна зима. Дуже стрімко вступила в свої права довгоочікувана весна, зігріваючи приголомшених киян і жителів Майдану, що ледве розтанули від зимового ступору після втрати побратимів. Весна намагалась принести надію, на яку так сподівалось суспільство. Але мабуть так судилося українцям, що ми в стресовій обстановці повинні пережити повний природній цикл року: і трагічну зиму, і тривожну весну, і військове східне літо, і ще не знаємо яку осінь…

Михайло обіцяв батькам весною приїхати до них – в Білорусь, а повернувся взимку й навіки ліг у мерзлу землю. В Білорусі нічого не змінилося, владі байдуже було, що їх громадянин загинув у сусідній державі, тому підтримки батькам ніхто не надавав. Навпаки, батько, відчувши повагу й любов українців до свого сина, котрого проводжали на рідну землю з почестями, як шанованого героя, відразу ж зіштовхнувся з цинізмом на своїй білоруській території. Спочатку на кордоні, коли батько віз труну додому, в нього вилучили всі відеоматеріали, зокрема, і з панахидою на Майдані. Але це був лише початок. На цвинтарі в селі, де поховано Михайла, спочатку не дозволяли копати могилу, бо деякі «добродії» пожалілися голові сільради, що «не хочуть, щоб у нас ховали фашиста». Поки все вирішилось, хлопця довелося ховати в темряві, з ліхтариками. Добре, що цвинтар підсвічували фари машин. Це було після 20 години, в січні. Темрява стояла кромішна, і лише поодинокі зорі дивилися зверху та дивувалися, адже вперше спостерігали нічне поховання на цвинтарі. Вони разом із родиною сумували й мерехтливо плакали за хлопцем із військовим вишколом. Патріотизму й гідності Михайла вистачило б на дві держави, але тут, здається, це нікому не потрібно.
Батьки Михайла, переживши поневіряння та зневагу багатьох співвітчизників у себе на Батьківщині, коли на сороковини пам’яті ніхто з друзів Михайла не приїхав, з гіркотою подумали, що в Україні їх дитину забули. Тому дуже зраділи, коли отримали запрошення від благодійного фонду приїхати на початку травня до України на місце загибелі їх Михася. Коли Валентина Доброта з каналу 1+1 зустрілася з батьками, вони взагалі були спантеличені, що про них знають, їх пам’ятають, а їхнього Михася шанують тут, як героя України.

Теплим травневим днем із боку Європейської площі Хрещатиком до Майдану Незалежності наближалося стомлене дорогою та щойно пережитими емоціями, подружжя Жизневських. Мама, яка вперше ступила на Майдан і тато, що вже здійснював страшне паломництво за тілом сина. Хіба він тоді щось бачив, окрім тисячі люду та домовини з їх сином? Обережно притримуючи дружину під руку, що ледве перебирала ногами, він, немов уперше вдивлявся і в цей загадковий вільний Майдан, і в цю нетрадиційну ялинку в травні, і найголовніше – в українських людей: добрих, щирих, сміливих…Мама дивилася на сцену, десь тут стояв їх Михась, він сам говорив їм: «Стою неподалік сцени, охороняю…» Незнайомі люди, дізнавшись, чиї батьки приїхали, обнімали їх, цілували, низько кланялись у ноги, дякували за сина…Від такої позитивної уваги, від розділеної навпіл їх скорботи та горя… мама ледве трималась. Здавалось, що кожна жінка на Майдані ладна була взяти шматочок їхнього горя собі, щоб підтримати, щоб віддячити, щоб вибачитись… Хворе серце жінки ледве витримувало шалену лавину різних емоцій. Сили полишали, ноги більше не тримали …Хтось завбачливо підставив стілець, пригостив зеленим чаєм без цукру, навіть про підвищений цукор знали, а вона, розчулена добротою, не могла навіть ковтнути. Якась жіночка протягнула пластинку з ліками й дала прозору вітамінку, яка виявилась сердечним заспокійливим. Хотіла подякувати, не змогла, мов град, покотилися сльози. На серце давила образа, адже в себе на Батьківщині вони так потребували бодай якоїсь моральної підтримки, а отримали її лише тут, в Києві, від чужих людей. Вона так була вдячна всім і ніяк не могла зрозуміти: «Як жінки іншої країни так близько сприймають її горе, навіть через чотири місяці?» Згадалось, як узимку, щойно поховавши сина, вона опинилася в лікарні через проблеми із серцем, а на неї кидалися інші пацієнтки-білоруски, відмовляючись бути разом в палаті із «мамою бандерівця». Хіба ж вони не мали своїх дітей, чому не розуміли випалену горем душу матері? Чому проявили нежіночу жорстокість? Дякувати Богові, що лікарі тоді захистили, але забути таке неможливо.

Поки чоловік спілкувався з українськими козаками на барикаді, вона уважно вдивлялася в перехожих: усміхнені, толерантні, випромінюють добро, прямо, як її синочок. Всі несуть живі квіти до світлин загиблих. Вона таке бачила лише на 9 травня, коли відзначали День Перемоги, а тут несуть квіти таким дітям, як їх син. Це добре, що останні роки Михась жив із такими гідними людьми. Те що став на захист чужої країни, теж добре. Значить, вважав себе частинкою цієї усміхненої нації, на долю якої випало стільки горя. Мама героя і сама не зрозуміла, коли скінчилися сльози, і вона вперше за останні місяці переповнилася гордістю за свого Михасика, зрозуміла, що вони з чоловіком викохали сина для іншої держави, а їх країні такі герої не потрібні…
Вона вільно, якось по-особливому вдихнула на повні груди це дивне повітря й, взявши за руку чоловіка, чи не вперше за чотири місяці – посміхнулась і йому, і цьому Майданові, і українським козакам, що хочуть кращого життя для своєї країни. Тепер у батьків у серці з’явився спокій: їх сина тут ніколи не забудуть. Ці люди не здатні забути. А значить, можна повертатися додому.
Становище батьків Михайла у Білорусі непросте. Живуть вони бідно. А віднедавна ще й зазнають тиску з боку влади. Михайла там називають “бандерівцем”, і через це погрожують виселити Жизневських із квартири. Дуже хочеться, щоб небайдужі спонсори забезпечили їм спокійну старість у якомусь із сіл України, але як вони залишать могилу?

Михайло любив співати наш український гімн, навіть відео зняли друзі. Перебуваючи в іншій державі, не забував свою, білоруську мову, яку так поважав, любив і популяризував. Тому мені хочеться, щоб читач без перекладу зміг доторкнутися до пісенної краси й дивного звучання рідної мови Михася. Ці слова належать білоруським патріотам і присвячені вони їх славному землякові:
– Высокі, малады, мужны, светлы Міхась Жызнеўскі загінуў героем 22 студзеня 2014 года за Украіну. За яе лепшую будучыню, у смяротнай барацьбе з наймітамі Крамля і Лубянкі – адвечнымі ворагамі беларускае нацыі. Міхась 4 дні не дажыў да 26 гадоў – фатальнага ўзросту для Беларусі, бо ў 26 гадоў быў страчаны Кастусь Каліноўскі, у 25 гадоў пахаваны Максім Багдановіч. Міхась далучыўся да ўсіх вялікіх Беларусаў, якія на нябёсах, але іхняе зямное жыццё дае перспектыву Беларусі… Міхась, прабач усе правіны нашыя перад табою, вольныя і нявольныя. Міхась не пакінуў запавету. Але смерць героя – гэта і наказ беларусам, якія забыліся на славу сваіх продкаў…

Пам’яті Михайла Жизневського присвятили вірші відомі білоруські поети Михась Скобла та Едуард Акулін, вірш якого навіть був перекладений українською мовою:
По серце в крові Україна
А Беркут близь самих віч…
Коли убивають сина —
Тоді наступає ніч…
Як мамі сказати про втрату?
А Каїн забути не зміг:
Коли забивають брата —
Тоді помирає Бог…
Коли забивають сина —
Не здатись себе примусь…
По серце в крові Україна.
По очі в сльозах Білорусь
По серце в крові Україна
Майдан од гранат оглух…
Коли убивають сина —
Тоді оживає дух…

Дійсно, оживає дух. Цей невмираючий, тисячоліттям кимось приспаний український дух, ожив на Майдані саме після смертей на Грушевського і пробудив не тільки киян і Україну, а й увесь світ. Цей духовний вимір Майдану був потрібен усім, щоб націю нашу перевести на більш духовний щабель. Це як духовне відродження. Трансформація людей у нову якість.
За життя улюбленою піснею Михайла Жизневського була «Гей, пливе кача по Тисині»:
Плине кача по Тисині…
Мамко моя, не лай мене…
Ой, залаєш ми в злу годину…
Сам не знаю, де погину…
Під час прощання з Михайлом, на прохання його друзів, Євгеній Ніщук поставив цю пісню, і вона вперше прозвучала зі сцени Майдану.
Ніхто тоді ще не знав, що трохи пізніше, в лютому, – саме ця пісня стане прощальним гімном для всієї Небесної Сотні.
Відтоді й назавжди вона буде звучати тривожним набатом у кожному серці українця.

Із книги Світлани Терейковської “Розстріляна гідність”