Світлий лицар Небесного Братства
Двадцять перше століття ознаменувалося відродженням минувшини, серед якої визначне місце належить реконструкціям історичних періодів. Особливо популярними в Європі стали лицарські турніри Середньовіччя. На них ретельно відтворюється та чи інша епоха: учасники живуть у шатрах, готують їжу в казанах, їдять із глиняного посуду. Меню також – автентичне епосі. Поляки проводять щорічний фестиваль «Грюнвальдська битва», куди з’їжджаються лицарські клуби з усіх держав. В останні роки і Україна почала приймати участь у міжнародних лицарських турнірах. Харків’янин Владислав Зубенко був активним учасником відродження «Грюнвальдської битви» в Польщі.
Українські правила проведення лицарських двобоїв набагато суворіші за європейські, тому рівень українських бійців дуже високий, а ще в наших лицарів обладунки та костюми набагато ліпші та креативніші, бо, за словами Влада, «деталі вбрання проробляються ретельніше». До польського турніру Влад, не раз одягаючи лицарські лати, брав участь у багатьох інших турнірах, як в Україні, так і за кордоном. Його репортажі про ці події публікувалися в студентській газеті. Владу подобалося перевтілюватися в героїв тих часів, мужньо, по-справжньому боротися з гідними суперниками та виконуючи кодекс лицаря, ставати на захист інших людей. А все тому, що Владислав був лицарем не тільки на турнірах, а й по життю. Йому до всього було діло, він любив допомагати людям, особливо нужденним: сиротам, стареньким, хворим… У той час, коли його однолітки, посмоктуючи пиво, сиділи в кафе-барах або гаяли життя по нічним клубам, Влад не тільки був реконструктором Середньовічних битв, він ще займався благодійністю, брав участь у програмах з пропагування здорового способу життя, був волонтером-скаутом YMCA України, волонтером ЦСССДМ Дзержинського району Харкова, а також гравцем спортивної версії «Що? Де? Коли?».
Харизма у Влада була така, що за декілька секунд він міг розговорити будь-кого, і прощалися вони вже як добрі знайомі. Він притягував до себе людей, мов магнітом. З ним, дійсно, було й безпечно, й затишно. Все він знав, до всього мав діло.
Влад не міг пройти мимо, коли хтось потребував допомоги. Його дівчина Марія пригадує, як Влад завжди розбирався в конфліктних ситуаціях й ставав на бік справедливості. Одного разу в неблагонадійному районі Харкова – ХТЗ до людей на вулиці, а потім і до них пристали п’яні кремезні молодики. Їх було восьмеро й налаштовані вони були недружелюбно. Марія злякалась, а Влад, швидко оцінивши ситуацію, зрозумів, що ризикувати своєю дівчиною він не стане, тому, йдучи на випередження конфлікту, вступив із ними в діалог:
– Пригостіть пивом, я також таке пив у Польщі на лицарському турнірі (Влад взагалі не пив спиртне)
– ?
– Ви куди йдете, хочете я розповім Вам, як краще натренувати м’язи й побувати за кордоном?
– ?
– Давайте я запишу вас до свого клубу або дам вам квиток на турнір…
– А що за клуб, а як потрапити за кордон, а де ви берете одяг?..
Питання посипалися один за одним… Ніхто вже не планував нападати.
Харизма у Влада була така, що за декілька секунд він міг розговорити будь-кого, і прощалися вони вже як добрі знайомі. Він притягував до себе людей, мов магнітом. З ним, дійсно, було й безпечно, й затишно. Все він знав, до всього мав діло. З червоним дипломом закінчив Харківську залізничну академію, почав працювати на Південній залізниці, мріяв про успішну кар’єру, тому займався самоосвітою. Коли у Харкові почалися перші зібрання в підтримку Євромайдану, Влад не міг залишатися осторонь. Вони із молодшим братом Тихоном приходили на майдан у Харкові. Владислав навіть декілька разів сміливо й палко виступав із промовами, в яких висловлював своє бачення подій у країні, призивав харківських студентів бути небайдужими й активніше підтримувати столичні ВНЗ, говорив, що настав той час, коли люди перестають бути німими рабами й тому прагнуть справедливого суспільства, в якому запрацюють закони на зразок європейських…
Влад не міг більше бути в Харкові, коли доля країни почала вирішуватися в Києві, коли там стало дуже небезпечно… І він прийняв рішення. Перед цим поговорив із татом. Вони не були однодумцями, але батько, хоч і переживав, не став відмовляти, адже знав, що син прийняв остаточне рішення, по іншому він жити не може. Пан Віталій знав, що Влад вислухає будь-які зауваження, але зробить по-своєму. Він допоміг синові нашвидкуруч зібрати необхідні речі. Влад ще поговорив із дідусем, попрощався і пішов назустріч небезпеці. 19 лютого, одягнувши лицарські обладунки, разом із друзями-патріотами машиною поїхали до Києва захищати порушенні конституційні права громадян на мирні зібрання. У той же вечір Влад зателефонував батькові і сказав, що зарахований до однієї з сотень Самооборони.
У Києві дівчата-волонтери, немов билинного богатиря, щиро привітали харківського лицаря оплесками, словами вдячності й щирими посмішками. Влад з’явився на Майдані в самий визначний історичний час і відразу отримав прізвисько – Воїн Світла, хоча зареєструвався в Харківській десятці скромно – Влад. Їх було десять: Женя, Мишко, Віталій, Олег, Влад, Віктор, Григорій, Роман, Ніко, Леонід. Найстаршого з десятки – Леоніда, було призначено старшим, адже Харківська сотня тоді ще не сформувалася, хоч кількість людей дозволяла це зробити. Деякі харків’яни напередодні подій, що насувалися, не хотіли потрапляти до будь-якого списку. Вони на Майдані та Хрещатику робили потрібну волонтерську роботу: зміцнювали барикади колесами, бруківкою, мішками з камінням… «Діяли на свій розсуд, на ходу виявляючи солдатську кмітливість. Спати доводилося уривками, де прийдеться – кого й коли здолає втома. До ранку знову згуртувалися. Близько 8-ї посилилася стрілянина на Майдані. Зволікати більше не випадало, і я дав команду на вихід до Майдану, у напрямку сцени, з якої, зазвичай, надходили команди щодо оборони. Ми не дійшли до сцени лічених метрів, коли праворуч від нас, на барикаді, здійнялася якась веремія. Мишко гукнув: «За мною!» — і кинувся в бік Інститутської, з якої вже несли перших поранених. Двоє бійців побігли за ним», – так закінчив свою розповідь новообраний десятник.
Леонід не називає цих двох, але це були – Євген Котляр та Влад Зубенко. Це вони, ледве познайомившись, побігли за сміливцем Михайлом Скляренко на Інститутську вгору, і там прикривали щитами побратимів, допомагали носити поранених і вбитих до медичних пунктів, адже «Швидкі» на Майдан не доїжджали. Крок за кроком то вгору, то вниз ці славні харків’яни під градом куль, допомагаючи людям, десятки разів біля метро «Хрещатик» перетинали вулицю, що сьогодні називають «Небесна Сотня», були тяжко поранені, а пізніше навіки отримали на ній прописку: Євген майже відразу, а Влад ще 8 днів боровся за життя в лікарні № 4, куди його доправили машиною посольства Великобританії, вивісивши скривавлений медичний халат. Це був халат Уляни Супрун, яку зараз так паплюжать «світила» медицини. Машину з дипломатичними номерами ніхто не зупиняв, тому до лікарні його доправили вчасно. Владислав одержав свою кулю тоді, коли прикривав щитом і власним тілом в лицарських обладунках скривавлені ноші з пораненим, якого медики несли сходами до готелю «Україна».
Мабуть, убивці набридло дивитися на лицаря-сміливця чи можливо він розізлився на шляхетність і вправність кмітливого юнака, одному Богові відомі причини пострілу нелюда в мирну людину – на вигляд майже дитину… Але він безжально його здійснив – у спину, наперед знаючи, що від таких куль зі зміщеним центром тяжіння практично не виживають, адже вони всередині тіла працюють, як міксер, руйнуючи життєво важливі органи. Побратими підхопили лицаря на руки, і в цей час рідний брат Влада – Тихон, молодший за нього на півтора роки, по телебаченню побачив, як у прямому ефірі побратими несуть на ношах хлопця в лицарських обладунках, – і, впізнавши Влада, зрозумів трагедію скоєного злочину, але ще сподівався, можливо поранення не тяжке, якби тільки … не вбили.
За словами лікарів, Влад «народився в сорочці», адже куля, попавши в спину, не дуже пошкодила хребет, ніби обійшла його й вийшла назовні. Але були пошкоджені нирки, печінка, легені, діафрагма, відрізок спинного мозку, цілим залишилося лише серце… Величне й милосердне серце Влада, яке в мирному житті лише зігрівало, любило й піклувалось…- воно єдине вціліло й, борючись за життя юнака, билося ще вісім днів…
Вісім діб надії, сподівань, очікування дива…
Вісім… Довгих вісім днів і ночей хрещена Світлана чатувала в лікарні, сподівалася на покращення стану Влада, щоб доправити його на лікування до Німеччини. Хлопець утратив багато крові, будучи підключеним до штучного апарату вентиляції легень, мужньо переніс дві надскладні багатогодинні операції на печінці. Здавалося, що сподівання рідних ось-ось справдяться. Коли хлопець вийшов із коми, він був дуже слабким, але впізнав рідних, навіть, мигаючи очима, зміг поспілкуватись…На третій день, за словами рідних, коли його вивели з медичної коми, йому було значно краще: він все розумів, тримав за руку, стискав її, спілкувався очима…
– Тримайся, синок! – ледве стримуючи емоції, попрохав тато, який приїхав до лікарні.
– Ми перемогли, Янукович утік, – повідомила хрещена. – Ти – молодець! Тримайся!
Влад, почувши про перемогу, засяяв зсередини, підняв руку зі зжатим кулаком і посміхнувся. Він дуже зрадів почутому, тому зібрав докупи всі життєві сили. Його теплі очі світились щастям, щирі емоції ще блукали по обличчю, а все єство боролося з нещадним болем…
Ніхто не вірив, що він може померти. Це просто не вкладалося в голові… Але на наступний день йому стало гірше. Вісім днів тривала боротьба за життя, протягом якої тисячі небайдужих українців допомагали і словами, і ділом… А Влад то приходив до тями, то знову втрачав свідомість… Стан був надто важкий.
За життя Влад був почесним донором, скільком людям допоміг, не перелічити. Його кров була безцінна, адже він був прихильником здорового способу життя. А після поранення він втратив її майже всю, і тепер у його жилах текла кров інших, таких же, як він, небайдужих людей… Кияни Солом’янського району, як могли, допомагали харківському лицарю, підтримували рідних…
В соціальних мережах Владислав на своїй сторінці залишив останній запис: «Як тебе не любити, Києве мій…», – мабуть так, він наперед заочно подякував усім киянам за підтримку.
Протягом довгих тривожних восьми днів вся країна на його сторінці писала йому слова любові й побажання здоров’я, молилися рідні й друзі, сподівалися на чудо лікарі, чекали їх колеги за кордоном для продовження лікування хлопця або в Німеччині, або в Ізраїлі… Брат Тихон згадує:
– Влад постійно приходив до тями. На мигах показував, що бореться. Ми навіть обнялися один раз. Попри свій стан, він трохи підвівся, намагаючись обійняти мене…- Ми плакали й сподівались…
Коли 28 лютого, в останній день кривавої зими, Владиславу стало гірше, о 14.30 його перевезли до реанімації Інституту серця МОЗ України. Через дві години 15 хвилин його дивом вціліле Лицарське серце перестало битися… За один день до так довго очікуваної весни, за один день до чергового лицарського турніру на Дніпропетровщині… – мужнє серце воїна Світла не витримало, і його квітуче життя, ледве почавшись, згасло…
Коли батька сповістили про смерть сина, він відразу ж поїхав на Петра Запорожця до інституту Серця. Вже стемніло. Будівля стояла чужою й здавалася ворожою. В небі над нею кружляли сотні воронів… Вони галасливо кричали, підсилюючи трагічний стан батька, його серце ледве витримувало ступінь того горя, котре їм усім прийдеться усвідомити, прийняти і далі… якось із ним жити. Але як? Відповіді не було. Тихон уранці відправив тата до Харкова, а сам із волонтером поїхав до моргу, щоби на Майдані Київ зміг віддати останню пошану юному харків’янину – лицарю-захиснику України, справжньому воїну Світла… В Харкові було неспокійно, але треба було їхати, – таке рішення прийняла хрещена, волонтери і брат.
Те, що Влада не стало, ні в кого не вкладалося в голові…Просто мозок відмовлявся вірити в таку втрату, адже і рідні й вся Україна сподівалися, що його обов’язково вилікують у Європі. 13 березня о 2.20 ночі невідомий автор написав у ФБ вірш, присвячений юному лицарю Світла:
Мені йде двадцять третій рік.
Я маю безліч мрій і планів.
Я бачу тих, хто вмер і зник,
Тому я зараз на Майдані.
Тримаюсь мужньо в обороні
І ці моменти незабутні.
Я знаю: камінь цей в долоні
Назавжди змінює майбутнє…
Мені йде двадцять третій рік
І я лежу у власній крові.
Надію маю й кулі дві:
Одна у грудях, друга в скроні.
Хоч ми не воїни УПА,
Не козаки, що йшли стріляти.
Але померли недарма,
Нас будуть завжди пам’ятати.
Молодший брат Тихон залишив у Фейсбуці запис: «Я люблю тебе, братику! Ти назавжди залишишся в моєму серці, ти – живий, для мене – ти живий»!
Він до сьогодні відмовляється вірити, а тим паче йому важко усвідомити, що Влада, не лише його старшого брата, а й друга, – більше немає… Тітці Ірині весь час на вулицях міста здається, що вона бачить Влада: то хода в когось схожа, то фігура, то десь почує схожий тембр і здригнеться від несподіванки… Найближчу людину, що була поряд із ним у найважчі часи його життя – сина, а ще більше друга-порадника втратив і батько Віталій.
Але найважче було пережити трагедію старшому поколінню – бабусі Антоніні з дідусем Володимиром. Вони життя своє присвятили Владу, багато вклали в його виховання. Це завдяки їм Владислав виріс всебічно обдарованим, креативним і найголовніше – людяним. Вони відчули природну допитливість хлопчика й сповна загрузили його вільний від уроків час різноманітними секціями та гуртками.
Він без напруги відмінно навчався, займався хореографією, писав вірші, залюбки брав участь у предметних олімпіадах та творчих конкурсах… З десятого класу очолював шкільне самоврядування, був лідером по життю. Владислав отримував моральне задоволення, виконуючи будь-яку волонтерську роботу. Наприклад, як волонтер, опікувався сиротинцями. Його дівчина Маша пригадує, як Влад збирав кошти, щоб полікувати зуби, вони в нього дуже боліли, але коли треба було купити подарунки для дітей-сиріт, віддав їх не роздумуючи. Коли Маша, здивована його благодійністю, запропонувала йому гроші на лікування, він відмовився, говорячи, що сам заробить. Сьогодні вона страждає і не може пробачити собі, що не поїхала до Києва, що не сказала йому найголовніших слів, що не вона тримала його руку, коли він вийшов із медичної коми…
Вона чекала на нього в Харкові, збирала кошти, домовлялася за діаліз, адже знала про ушкоджені нирки. Вона тоді для себе прийняла рішення: щоб не сталось, вона завжди буде поруч із ним, розділить із ним послане долею випробування, і була впевнена, що він одужає й вони будуть щасливі. Такого альтруїста, такого чесного хлопця, такого гідного лицаря сьогодні їй мабуть не знайти, адже Влад підняв планку порядності досить високо. Спілкуючись із дівчиною, я зрозуміла, що зараз Марія розгублена, життя для неї ніби зупинено, і вона не вірить, що зможе бути щасливою із кимось іншим. Сьогодні вона впевнена, що Влад відчував, що піде з життя рано. Він так багато про це говорив, що вона дійсно боялася його втратити, намагалася навіть опікати. На її побоювання він говорив:
– Самозбереження – не мета мого життя. Треба все робити максимально швидко. Життя – таке коротке. Нічого не можна відкладати на завтра, коли можна зробити це сьогодні.
Ось так і жив. Саме тому в свої 22 роки ним було зроблено стільки добра, стільки подаровано людям душевного тепла, стількох він зігрів посмішкою й щирим словом, що іншим і третини не під силу зробити навіть за довге марнотратне життя.
Розумний, активний та небайдужий – саме таким Влада запам’ятали всі: вчителі, однокласники, рідні та друзі. Своїми інтелектуальними здібностями хлопець завдячує бабусі Антоніні. Це вона розвивала його природні можливості, навчила цінувати літературу, тому Влад дуже любив читати й, побачивши нову книгу, міг витратити на неї останні гроші.
Вона, з вигляду ще моложава жінка, так і не змогла справитися зі страшною втратою. Непомірні хвилювання, невимовне горе та скорбота зробили свою страшну справу – зараз пані Антоніна знаходиться в тяжкому стані в лікарні після перенесеного інсульту. Родина вдруге за декілька місяців оговтується від наслідків трагедії… Знову сподіваються на диво, знову очікують одужання дружини, мами й бабусі Тоні – доброї Берегині їхнього роду. Вони не хочуть знову втрачати. А вона бореться, тому що знає, як рідним важко… А десь там, високо в небі, хвилюється за них і всіх оберігає СВІТЛА ДУША їх рідного Влада – Воїна й Лицаря Небесного Братства, що стоїть сьогодні на сторожі всієї держави.
