За Борисовим полем

За Борисовим полем
Скутий холодом тихий лісок.
Тонни лютого болю,
Й сніг холодний уп’явсь у висок.

Били люто й нестерпно,
До глухої кісток хрипоти.
Тільки місячний серпик
Розрізав небеса на бинти.

Руки зв’язані скотчем,
Ворухнутись не міг він ніяк.
Що ж ти дивишся, Отче?
Таж душа уже, певно, твоя…

І Бориса, і Гліба
Бачив тіні у білім вбранні.
Місяць скибкою хліба
Серед ангелів срібно бринів.

Там он прадід (чи карма?!)
Зупинивсь біля райських воріт.
Тільки польські жандарми
Знають, де загубивсь його слід.

За любов до народу
Відпливло в морок тисячі трун.
Гордість їхнього роду –
Честь і слава героїв ОУН.

Вбили діда Зиновія
Окупанти у роки війни.
Тешуть дошки соснові…
Для чиєї то знову труни?

Як же гори, вершини?
Як же вірний улюбленець Альп?
«Революція, сину, –
З неба мовлять, – то зовсім не жарт!»

Розповзалися плями.
Сніг навколо рудий, аж рябий.
Ворухнув він вустами,
Відповів: «Я свій вибір зробив!»

За Борисовим полем
Каганець юний день засвітив.
Все котилося колом,
Реготали чужинці-«брати».

Повідомити про помилку