Перший з Донбасу

Він перший був. Загиблий із Донбасу…
Побачив першим дикість у зіницях!
Ще й нині зайде вчителька до класу:
Іриси квітнуть. Ніби все це сниться.

Донецьк – він різний, висновки поспішні
В головах вибудовують бар’єри.
Межа, де аутсайдери й успішні,
Межа, де підлий підпис на папері.

Донецьк – це Стус, якого не зламали,
Якому і в снігах цвіла калина,
Це пісня Солов’яненка! В Ла Скала
Він вразив співом справді солов’їним.

Донецьк і романтичний і похмурий,
Це Емми Андієвської картини.
Це невмируща лірика Сосюри,
І заповіт любити Україну.

Донецьк – Куїнджі сонячні полотна,
Морські пейзажі, кримське узбережжя.
Донецьк – роки трагічні і голодні,
Коли і вибудовували межі.

Про них – слова палкі Івана Дзюби,
Про них попереджав Олекса Тихий…
Але манкурти – то дорога згуби,
Зерно отруйне – проростає лихо.

Ота межа, надумана, потворна,
Що згодом стала прірвою між нами.
Скількох перемололи чорні жорна,
Чиїсь інтриги. Безпощадний камінь.

Історія – козацьке Дике поле,
Де і стерня колюча, і підкови,
Де сіяно відвагою і болем,
Де писано і кров’ю, й добрим словом.

Донецьк – він різний! Хто пізнав глибини
Історії, зруйнує всякі межі,
Той не зречеться мови й батьківщини,
Впізнає правду в будь-якій одежі.

Донецьк – то сотні славних патріотів,
Як хлопець той із самооборони.
Донецьк – то Україна: мирний спротив
Стоїть на варті права в закону!

Історія… Вона для нього – казка!
Ті 200 балів – то всього оцінка!
Причини перемоги чи поразки –
Як на долоні, з кожної сторінки.

І це не вперше люди піднялися,
Бо українці вічно гнули спини!
А він, романтик, малював іриси,
Для вчительки (казав: вона ж Ірина!)

У нього слово – то і зброя, й сила,
Ця оборона мирна, це не військо!
Щоб кров’ю та межа не окропилась,
Між ними прапор, рідний, український.

Та режисери квапилися: годі!
Вже треба крові – псарня шаленіє!
Їм паніку б посіяти в народі,
Тоді ніхто вже вийти не посміє!

Їм треба страху, в них нема людського,
Немає меж моралі, честі, права.
Для них немає ні Небес, ні Бога,
Для них чуже і місто, і Держава.

По той бік стяга – гріх у всіх подобах
Там зрада, рабський дух, німа байдужість.
Метався хлопець: що ж із цим поробиш?
Він же беззбройний, хоч немов і дужий!

І різав слух той не місцевий говір,
Автобуси – мов пастки на колесах.
І дим їдкий, нестерпний запах крові,
І те в руках байдужих гостре лезо…

…Він серед обдарованих. У списку.
І якось “був” і вимовити гірко.
З малюнка линуть пахощі ірисів.
А над Донецьком тепло сяє зірка,

Що приєдналась також до плеяди,
Де Стус, і Солов’яненко, й Куїнджі…
І з райського дивитись будуть саду
На Україну… Вільну. Справжню. Іншу…

Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка