Гайдамака

Небесні знаки – то таки загадка,
Пізнати їх не кожному дано.
У березні, на самому початку
Колись Кобзар у світ прийшов давно.

Той день весняний із густим туманом,
З вербою по коліна у воді,
Дивився сумно: будеш отаманом,
Та в горі пройдуть роки молоді.

Дух бунтаря озветься у поемах,
Краса земна замре на полотні,
Зазнаєш горя, хлопче. Чорна темінь
Видніється в низенькому вікні…

І оживуть у віршах гайдамаки.
І пройдуть сотні років, і тоді
Вже в іншій долі ті небесні знаки
Наврочать лиха в роки молоді.

Було 9 березня. День плинув,
Стояла у воді густа лоза.
На дівчинку чекала вся родина –
Аж третій хлопчик …Хай росте козак!

Підріс, любив Шевченка – рідні душі!
Ті “Гайдамаки” – сила в них яка!
А до роботи – навіть не примушуй,
Усе поробить – радісно батькам.

І був із нього майстер і господар,
І добрий батько і хороший син.
Та знов литаври! Він – разом з народом!
“Ти, мамо, не спиняй і не проси!”

З усіх усюд з’їжджались до Майдану:
З донецьких сіл і затишних Карпат.
Шевченко в серці – він за отамана,
Бо тут за гідність тисячі стоять.

Ніхто не знає, як було насправді,
І чи були освячені ножі…
І він пішов, немов колись Галайда,
Добро і зло зустрілось на межі…

Конфедерати чи нащадки хана?
Козацька честь і гідність – їм чуже!
І острів прихистив його Труханів,
І таємницю досі береже.

Він, викрадений, зник тоді без сліду,
Та хто були його викрадачі?
І тільки місяць відбивався блідо
В проталинах Дніпрових уночі.

Схилив Шевченко голову: широкий
Дніпро реве, минає острови.
А мати прислухається до кроків
На стежці між шовкової трави.

Повідомити про помилку