Субмарина

Буває, що життя – мов субмарина.
А субмарина – часом півжиття.
Присяде мічман, в спогади порине,
І сторінки легенько шелестять…

Вода – то диво. Є життя в глибинах,
І там закони, течій швидкоплин.
І як спливти, коли втрачаєш сина,
І коли чийсь від кулі гине син?

Таке буває, травма. Нерухомість –
Для сина зводив він просторий дім.
Тому і лихо вже йому відоме,
Коли спливти так важко у воді.

І як спинилось серце Нігояна,-
Прострілив снайпер тіло молоде, –
То рушить субмарина до Майдану;
“Я мушу захищати там дітей!”

Дружина не спиняла: знала: марно,
Бо честь – у серці, не лише в гербах.
Як гірко, що і досі ті безкарні,
Хто сіяв смерть на київських горбах.

Таж не взяла вода! Ті довгі милі,
Які долав колись Північний флот!
Тепер, здається, й чайки сумно квилять,
Бо вкотре обезкровлений народ.

Дзвінок останній. “Все у нього добре” –
Спокійно. Так, як воїн, чоловік.
Безсонна ніч. Лиш зарум’янивсь обрій –
А субмарина відпливла. Навік.

Недавно руки ще тримали весла –
Виборювали першість веслярі.
Підвладні тим рукам усі ремесла,
Знайомі і моря, і русла рік.

І більше небезпек, мабуть, на суші,
Ніж під водою – тут людський закон.
Спрацьовує оте високе “Мушу!”,
Коли горить жертовності вогонь.

Буває, від свого якогось лиха
На берег викидаються кити.
Ми – на землі, і в нас є інший вихід –
Боротися й рушати до мети.

Повідомити про помилку