Черешня

Дерева там плели щороку арки,
І навесні буяв рожевий цвіт.
У Ланчині, в урочищі Мочарка
Росла черешня. Їй багато літ.

До неї діти бігали від хати,
Та постаріла – відродила вже.
І вирішили дерево спиляти,
Аж ніби серце краяли ножем.

І стовбур ліг. І не рубались дрова,
Немов жива істота то яка!
Уже було давно після Покрови,
І сніг трусив на німб того пенька.

Родина тут осіла ще віддавна,
Вони із розкуркулених. Біда!
В роки голодні радувала ставна,
Мов дівчина, черешня молода.

Була нужда. І ні в що, часом взутись,
І ласощів ніяких для дітей.
І прадіда загибель не забути:
Розстріляний. Наказ НКВД.

Ті тихі вечори. Сумні розмови,
Немов яке писалося есе.
Ловили діти кожне щире слово,
Що Україна – це понад усе.

А батько ж чесний був, аж до клітини,
Чи гроші знайде, взяти – то табу:
Враз – до сільради. «То ж якась людина
Згубила і клопочеться, мабуть».

Роки минали. Дітвора тамтешня.
Порозліталась. Швидко, як в кіно.
І хлопчик, той, що посадив черешню,
Уже дорослий – батьком став давно.

Було в житті випробувань багато,
І рідною вже стала Березань,
Та все ночами марились Карпати,
І та черешня, вкутана в туман.

І на Майдан він вирушив свідомо:
Нехай протест цей зміни принесе.
В його душі закарбувався спомин,
Що Україна в нас – понад усе.

І та черешня – ласощі дитячі,
І шлях із школи – з в’язочкою дров.
Роки минули, але й досі наче
Той пильний погляд, мов на них тавро.

Такого шансу, може, більш не буде,
Щоб вийти нам із затхлого кутка
Тому і на Майдани вийшли люди,
Тому і лють у недругів така.

Вже викохані власні яничари –
ті не зважають, юний чи в літах…
І налітали беркутівців хмари,
І він уже – немов підбитий птах.

Боровся за життя – не знав і втоми!
Душею сині гори обіймав…
Урочище Мочарка! От і вдома!
Та тільки там черешні вже нема.

І сходилися люди проводжати,
І мовби вже й таких немає див –
Побачили на зрізі Богоматір, –
Черешні, що колись він посадив.

Всяк прагнув доторкнутись до святині,
Поставили свічки – така краса!
Напевно цій судилося людині
Почесне місце там, у небесах.

І образ Богородиці сумними
Провів очима сотого бійця.
Ішли смутні й суворі побратими
Аж було чутно – гупали серця…

І зашумує знову норовливий
Між горами десь повноводий Прут.
І, може, хоч для правнуків щасливих
Нові черешні всюди зацвітуть.

Повідомити про помилку