Хлопець із Фурманки

Пташки – і ті летять до рідних гнізд.
Отак і він – навідався у лютому.
І був якийсь бентежний той приїзд,
Вся ж до екранів Фурманка прикута.

Зізнавсь нарешті: на Майдані він,
І там – його найкращі побратими.
До рідних вікон і до різних стін
Так прагнув хоч на хвильку на гостини.

Він пахнув димом. Сажу на руках
Не відмивало і найліпше мило.
Прибігли діти – радість же яка!
Про все на світі переговорили!

Повільно сад, подвір’я обійшов,
Сестра в рюкзак поклала теплі речі.
– Нам, сестро, там жовто-блакитний шовк
Найдужче зігріває в холод плечі!

Між ними цілих 14 літ!
Вона ж його маленьким сповивала.
І буде фото тільки на столі.
І ці роки у пам’яті, як спалах.

Як били дзвони! Певно, й по тобі.
Чорніли в небеса зіниці вікон.
Схилившись, наче старець, у журбі
Михайлівський закрив тобі повіки.

А потім – звістка. І зловісна тінь.
Те довге, наче вічність, опізнання.
Тремка надія: «Може, то не він?»
І Кача. І дорога та остання.

Не зміг. Не стерпів. Гнутись не хотів.
Таких, як він, так просто не зламати.
Тепер вони – мов ангели святі,
Уже їх не поцілиш з автомата.

Повідомити про помилку