Нарешті вдома

Опубліковано в Проза і поезія | Позначено:

Нарешті вдома

Нарешті вдома! У місті Стрий
Рида дитина і дід старий,
Ридають рідні і Бог з ікон –
Юрко поринув у вічний сон.

Закриті очі. Німі уста.
На тілі рани, мов у Христа.
Душа – прозорий гірський кришталь,
Пішла до Бога у світлу даль.

Прожив так мало, від сотні чверть.
Знайшов на сході країни смерть.
Не скривдив й мухи, життя кохав.
Учився в вузі, книжки читав.

Був толерантний завжди з людьми.
За що убили,
На дно ріки Спустили тіло?
Мабуть, за те,
Що серце він мав палке,

За те, що мову свою любив,
Що біль країни в собі носив.
В Слов’янськ прибув лиш, щоб правду взнать.
Уже не скаже… Уста мовчать…

Волають рани і дух згори:
– Вставай, вкраїнцю, честь борони
Землі тієї, де зріс. Вставай!
Нехай не плаче твій рідний край!

Автор – Любов Пікас

RelatedPost

Помітили помилку в тексті? Будь ласка, повідомте про це! Просто виділіть фрагмент із помилкою та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Google+