Крізь об’єктив

Чи доля є, чи ще якась причина,
У світі стільки неповторних див.
Душа дивилась світлими очима
На білий світ земний – крізь об’єктив.

І застигали сонячні світлини:
Туніс, і Чорногорія, і Крим,
І той тріумф, нехай хоча б хвилинний,
І на Майдані море – прапори.

Душею він дивився особливо:
Розгледить навіть крапельку води ,
Рожевий ранок і морські припливи,
Листок, що впав із дерева рудий.

Із фотоапаратом нерозлучний
Щоб упіймати особливу мить.
Із ним було і затишно, і зручно
Посеред божевільної зими.

Підвозив сотням необхідні речі,
І будував укріплення із шин.
І будь-які турботи брав на плечі –
Потрібна поміч – тільки-но скажи!

Пригадують, давно була пригода:
Гроза сипнула сотні блискавиць,
Неначе збунтувалася природа
Від Зевсових шалених колісниць.

І шарпало намети, злива з неба!
Хилилася налякана трава!
Спокійно вийшов – закріпив, як треба,
Хоч сам намок, та інших врятував.

Оте порятувати – то вже сутність,
Ніхто вже з того шляху не зіб’є.
А творчість – то і друг його й супутник,
Бо фотоапарат у нього є.

Та лють ворожа до краси байдужа,
Бо чорно-білі все-таки світи.
Побачив раптом: беркутівець дужий
Націливсь йому прямо об’єктив.

Тоді устиг сховатись за колону,
Та, мабуть, Доля назирці ішла.
Шукала куля жертву безборонну –
На Інститутській все-таки знайшла.

І перше, і останнє слово “Мамо!”
Він так про все і не договорив.
Немов шалів тут незбагненний амок,
Замкнулось коло – вічний об’єктив.

Він посилає усмішку привітну,
Хай буде більше дива і краси.
Він був таки народжений для світла –
Його душі ніхто не погасив.

Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка

* Амок (від малай. amoq «впасти в сліпу лють і вбивати») — психічний синдром, що виникає в результаті розладу свідомості, властивий жителям Малайзії, Філіппін і прилеглих регіонів, що характеризується різким руховим збудженням і агресивними діями, безпричинними нападами на людей