Лицар нової епохи

Невже минула лицарська доба?
Невже не треба слави, обладунків?
Де подвиги і чесна боротьба,
Де скривджені чекають порятунку?..

Романтика! Їй скільки вже століть,
А все ж той запал в душах незнищенний!
Вривається у прагматичний світ,
Де схеми вимальовують учені,

Комп’ютерні вигадують дива,
Фантастика – мов із нових романів.
Є сотні в цього віку переваг,
Та лицарство – то присмак для гурманів.

То пісня для високої душі,
То сага, у якій відвага й сила .
Для тих списів, мечів нема іржі,
Яка б їх навіть трохи пощербила.

Життя насправді – світики й світи,
Комусь – борня, комусь – бенкети пишні.
Тому збирались сильні у гурти,
Щоб відродити лицарство колишнє.

І не кажіть, що то все казкарі,
То легковажні й дивні фантазери.
Мабуть, то люди рідкісних порід,
Бо з них виходять добрі волонтери.

Він серед них. На юні ще літа
Він був, неначе всесвіт неосяжний.
Була медаль зі школи золота,
Диплом червоний. До всього – відважний.

“Що? Де? Коли?” – уже він тут як тут,
Олімпіада? Завжди він готовий.
Бо він із тих, які завжди ведуть,
Він кликав за собою у промовах.

Як гроші є – потратить на книжки,
Перечитає, не мине й сторінки.
Хіба ж він знав, який той хрест тяжкий?
Все поспішав, між тіней і відтінків.

Якесь було у нього відчуття,
Бо в лицарів – короткий вік, одначе.
Тому добром наповнював життя,
Йому боліло, як людина плаче.

Умів тримати спис, хоч інший час,
Йому підвладні і мечі, й рапіра.
Тому разом із друзями не раз
Перемагав на лицарських турнірах.

В тих обладунках рушив на майдан.
О юний і наївний Дон Кіхоте!
Та куля наробила стільки ран,
Що лікарям на 8 днів роботи!

А тут не реконструкція – тут бій!
І тут немає лицарської честі.
Пораненого на передовій
Щитом прикрив. А він – лише із жерсті…

І вже зійшлися морок і одчай
“Борюсь! – очима мовив, – не загину!”
Він весь, у віршах, і вони кричать,
З байдужістю стають на поєдинок!

«Завари покрепче чаю,
Отгони дурные сны”.
Я боюсь — я понимаю.
Все тревоги не важны».

Повідомити про помилку