Новітній Вишенський

Є Вишня і Судова, і Бенькова,
І річка Вишня аж до Сяну плине.
І срібну натирає ніч підкову,
Що хтось прибив у Бога над дверима.

Коріння добре Вишенських, Шептицьких…
Тепер Топій – іще сторінка слави.
Він вирушив у грудні до столиці,
Бо розумів: народ і є держава.

Хліб сіяти – то також мудре діло,
Де по стерні – цибаті ходять бусли…
Яка ж то кривда – обгоріле тіло!..
Чи, може, у людей також є русло,

Свої джерела і заплави, й дельта?
Будинок профспілок так важко дихав,
Дружина непокоїлися: “Де ти?”
Зв’язок урвався – стало німо й тихо.

Вона благала: “Йшов би до собору,
Там же безпечніш, і свої там люди».
Та дим здіймався демонами вгору,
Неначе мить прийшла страшного суду.

І виривалось полум’я із пащі.
Диміли вікон зрубані голови.
Мов дикий монстр чи допотопний ящір,
Конав отут на пагорбах Дніпрових.

Князь на горі – тут інший Володимир,
Гасив пожежу, наче одержимий.
Поранені – а тут же повно диму!
Ну як же їх покинути, скажи-но?

Чи то пришельці? Ті гібридні лови,
Тут, на Майдані, сто було майданів.
Бліда висіла місяця підкова,
Прибита небайдужими руками…

Хтось хліб посіє. Бо життя триває,
На поле вийдуть буслики цибаті.
Не марні жертви – всі це розуміють,
Ще будуть вишні буйно квітувати.

Нестиме річка воду аж до Сяну,
Пливтиме хмарки білокрилий лебідь.
Це був його Майдан між ста майданів,
Не став священиком, як мріяв, – став він Небом.

Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка