Зодчий майбутнього
У зодчих є фантазія й мета,
У них говорять дерево і камінь
Як одержимі, зводили міста,
Лишали після себе дивні храми.
А люди їм казали: “Диваки!”
Все час зітре – мозаїки і фрески.
Та оживили часом з-під руки
Колони й дивовижні арабески.
Філософи, бо з книгою буття
Звіряли дії, створюючи диво.
Прожити можна запросто життя,
Та інша річ – прожити ще й красиво!
Оцей юнак із наддніпрянських круч,
Де на хрестах повисла сіра мряка,
На поєдинок вийшов голіруч,
Немов якийсь подільський кожум’яка.
Він прочитав десятки добрих книг,
Дало вкраїнське слово добрі сходи.
Він збудувати стільки ще не встиг,
Бо став до лав повсталого народу.
Він сперечався. Рвалась на шматки
В його словах буденність і захланність.
Такі от невгамовні диваки
День проживали кожен, мов останній.
Для них немає традиційних меж,
І їхню щирість розумів не кожен.
Поки “еліта” рахувала “кеш”,
Романтики стояли на сторожі
І правди, й духу, й гідності. Вони
Усі були у самообороні.
І скільки правди, скільки глибини
У писаних вимогах на картоні.
І та світлина облетіла світ-
Рядки, написані юнацькою рукою.
І замерзав з-під водометів лід…
І був він не студент уже, а воїн…
Все прокрутилось: танці, айкідо,
І веслування, й веломарафони.
Той довгий, наче вічність, коридор-
Пізнає рано так потустороннє.
Ті мудрі очі – стрепенешся вмить,
Крізь призму світ одразу зрозумієш.
Він звіра встиг у глині доліпить –
Норвегія лишилася у мріях.
Той звір – народ , і він іще слабкий,
Та вислизає вже із шкури страху,
І робить відчайдушні він ривки,
Він – переможець, не слабкий невдаха.
“У кожному цей звір. І встати час”, –
Так юний Фауст мріяв про прийдешнє.
Він буде вічно кликати крізь час
Творити! Світ прекрасний і безмежний.
У зодчих є фантазія й мета,
У них говорять дерево в камінь.
І будуть інші зводити міста.
А звір розпрямить плечі. Він устане!
Із циклу поезій “Безсмертні”
Автор – Ганна Дудка
