А хто борець, той здобуває світ
Бучач після дощу. Дворічний хлопчик підбігає до невеликої калюжі. Назбирує поряд каміння. Тупає ніжкою по калюжі і засипає камінцями утворену ямку. Цей дворічний хлопчик виросте справжнім патріотом — Героєм України Ігорем Костенком, для якого стали життєвим кредо слова: «Будьмо українцями в душі і з Богом у серці!»
Коли мама Оксана згадує про дворічного хлопчика, який засипає ямку, вона всміхається. Але вже через мить повертається в реальність, в ту реальність, де її сина вже немає в живих, і судорожно вдихає повітря. «31 грудня в Ігоря день народження. Він постійно приїжджав додому на Новий рік, але минулого — зустрів його з друзями. Ми з чоловіком не заперечували, він вже ж дорослий», — згадує мама. А потім, зі словами «Ігор дуже любив читати, був акуратним», відкриває шафу, демонструючи розмаїття книжок. Там і Гаррі Потер, і енциклопедії, і історія Галичини, УПА, Європи. Мама перебирає книжки. «Ігор, а де взялась ця — «Интересные факты», — звертається до чоловіка пані Оксана, — син не купляв би на російській мові».
«Він так не хотів щоб ми в Росії працювали. Але ми мусили,— розводить руками пан Ігор і продовжує,— двоє ж студентів в хаті». Рідна сестра Ігоря — Інна навчається в Дніпропетровську. Батько згадує, що син навіть не хотів їсти привезених з Росії солодощів.
Ігор завжди говорив: «Спочатку ми повинні думати про Україну, а потім Україна хай думає про нас…»
«Як я виховала такого патріота,— перепитує пані Оксана,— не знаю, як кожна мама. Це Богом дано. Ігор завжди говорив: «Спочатку ми повинні думати про Україну, а потім Україна хай думає про нас». Біль втрати особливо гостро відчувається в свята. Ігор дотримувався, відроджував традиції. Наприклад, на Святу вечерю в нас обов’язково мало бути 12 пісних страв, а стіл — застелений сіном. В нього навіть список був, завжди прибігав на кухню і звіряв, чи всі страви приготовлені»,— згадує пані Оксана.
Спочатку, як більшість хлопців, Ігор мріяв стати футболістом. Однак обмежився «фанатською» кар’єрою — вболівав за львівський футбольний клуб «Карпати». Потім думав займатись машинобудуванням, хотів конструювати мости. За словами мами, Ігор завжди дивувався, чому так не люблять авто марки «Запорожець», думав, як його можна осучаснити. Згодом зацікавився архітектурою і літакобудуванням, читав літературу по історії авіації. Почались проблеми з зором, тому з кресленнями прийшлось зав’язати. Так і появилась ідея зв’язати своє майбутнє з туристичною індустрією. «Кажу йому, будеш подорожувати, ти ж так це любиш. І він погодився»,— згадує мама.
Ігор Костенко закінчив 9 класів в Зубрецькій школі. Потім два роки навчався в Бучацькому колегіумі ім. св. Йосафата — закладі з поглибленим вивчення історії, християнства. Ігор дуже любив Львів (зрештою, згодом Львів і найбільше вшанував його пам’ять). Тому, коли прийшов час для вступу в виш, з вибором міста проблем не виникло. В результаті — Ігор студент географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Менеджер туристичної індустрії». В 2009 році він вступив у Всеукраїнське братство воїнів ОУН-УПА ім. генерал-хорунжого Романа Шухевича, очолюване Головним Булавою Тарасом Чупринкою. Батьки взнали про цей факт вже після смерті Ігоря.
Ігор почав говорити про принади життя в Євросоюзі ще задовго до Євромайдану. Саме тому його так обурив крок назад на шляху до євроінтеграційного майбутнього України, зроблений тодішнім керівництвом країни. Він не міг лишитись осторонь. Тоді він навчався, паралельно працюючи журналістом в спортивному інтернет-виданні. «Я йому кажу: Ігор, нащо тобі та робота? Ми з татом на заробітки їздимо, ти ще встигнеш напрацюватись. А він відповідає: «Мамо, деякі мої одногрупники вже з другого курсу працюють. Крім того, це робота, яка мені подобається, а якщо подобається, то справляюся!»»,— згадує мати.
Пані Оксана скептично відносилась до Майдану. Після гіркого досвіду 2004-го вона вже не вірила, що в країні може щось змінитися. Але вона прихильно ставилася до багатолюдних мітингів, бо «там де багато, там і сила». Однак такого результату не очікував ніхто. Оксана і Ігор Костенки якраз під час революційних подій перебували на заробітках в Росії. «Ми постійно зв’язувались з сином. Я знала, що він на Майдан їздить. І знаєте, через що я найбільше хвилювалась? Аби він не змерз, бо тоді вдарили морози! Я навіть не могла припустити, що звідти моя дитина не вернеться…»,— зізнається пані Оксана.
Якось Ігор подзвонив мамі. Каже: «Мамо, Ви не повірите, але я одягаю шапку і під джинсами в мене ще одні штани…». Була в нього і електросушка, а в сумці носив зігріваючі гірчичники для рук і ніг, лейкопластири, таблетки, нитки з ґудзиками. Мама дивується, бо не готувала його до такого: «Я горджуся, що він в мене такий. Але мені сумно. Нащо мені та гордість? Мені потрібен тільки він».
«17 лютого син поздоровив мене з Днем народження, а 20 — дитини нема. Ви собі таке уявляєте?,— задає питання тато, і продовжує,— ми часто дзвонили йому, а він нервував, все говорив: «Кажіть що маєте казати, бо я не маю часу»,— згадує тато. Мама продовжує: «Востаннє ми говорили з ним 18 лютого.
— Ігорюсику, ти де?
— У Львові.
— Ігорюсику, ти вже бачив що в Києві відбувається?
— Мамо, знаю, я дивлюсь новини.
— Якщо ти маму любиш, пообіцяй, що не поїдеш.
— Добре мамо. Па-па. Цьомаю…»
Звістка, яка безповоротно змінила життя сім’ї Костенків, прийшла до них 20 лютого пізно ввечері. Пані Оксана якраз була на роботі — допомагала літній жінці. «Чую, дзвонить телефон. На екрані «Синочок». Мені зразу ”серце в п’ятки впало”. Він ніколи не дзвонить в такій годині! «Алло, Ігорюсику, де ти? …Де мій син?!»,— кричу в трубку, а там такий шум і незнайомий голос відповідає: «Він є тут, але він вбитий…»
Розслідування вбивств на Майдані ще триває. Пані Оксана не хоче говорити на цю тему, бо розслідувати вже пізно, бо винним вже дали змогу втекти: «Докази знищені. Якщо вбивць не покарає Верховний Суд, то покарає Небесний. Єдина надія — на Господа Бога».
Батькам Ігоря постійно приходять листи від друзів зі словами підтримки. Поки що мамі надто боляче їх читати. «Спочатку я не могла нічого чути про Майдан, особливо про Львів. Я навіть переключала телевізійний канал, коли рекламували «Львівське пиво». З плином часу біль не вщухає, навпаки, посилюється. І вчишся з болем жити»,— зізнається пані Оксана. Пан Ігор переконаний, що в Небесній Сотні немає випадкових людей. «Там всі однодумці, яким небайдужа Україна, цвіт нації! Таких людей зараз треба. Такі люди йдуть і в АТО, гинуть там. А хто буде ставити Україну на ноги? П’яниці, яким однаково, хто завтра прийде: чи татари, чи москалі?!»,— випалює тато.
Володимир Дітчук познайомився з Ігорем Костенком на Майдані після розгону студентів 30 листопада. Познайомили їх спільні друзі-географи. Так і з’ясувалося, що Володимир закінчив той же факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, на якому навчається Ігор. Вони стали хорошими друзями. Останній День народження Ігоря (зрештою, як і Новий 2014-й рік) вони зустрічали в одній компанії.
Хлопці не входили в якусь сотню, бо не хотіли, щоб їх обмежували: вони допомагали там, де не вистачало рук. Пан Володимир згадує ніч перед першим вбивством на Майдані: «Тоді над ранок ми втрьох — я, Ігор і друг Артем — сиділи коло бочки, грілись, куняли. Артем каже: «Йдемо спати!» Ігор пішов ночувати в захоплену напередодні будівлю Мінсоцполітики, а ми — в офіс «Народного руху». Це було десь за годину до першого вбивства. Прокинулися від шуму. Виявляється, вбили людину. Це був шок…»
Після цього хлопці пороз’їжджались по-домам. «18 лютого я перебував по роботі у Львівській області, паралельно читав новини. Зайшов в якийсь магазин, там покупці дивляться новини, став біля них, бачу — на Майдані людей розстрілюють. Тут телефонує друг Богдан: «Ти бачив, що в Києві робиться?» «Та бачу»,— відповідаю. «То я записав нас на 17-00 на автобус до Києва. Подзвони Костенку»,— говорить Богдан. Я подзвонив Косу, кажу: «Ти бачиш, що робиться? ти думаєш про те саме, що і я?» Той у відповідь тільки розсміявся. Почали збиратись, позичив балаклаву. Дзвонив людям, які раніше говорили, що «євродискотеки їх не цікавлять, поїдуть, якщо почнеться щось «двіжове», а в них робота-справи-універ-киця народжує-суп вариться…» В результаті поїхали лише ми троє. «Народний рух» відправляв два автобуси. Заповнилося тільки півтора. Сидимо, чекаємо, оновлюємо новини… Купа фотографій вбитих людей. Відверто кажучи, я шукав причини залишитись в Львові. Але я їх не знайшов»,— зізнається хлопець.
Трійця автобусом так і не поїхала. Їх забрав менеджер одного з львівських готелів, який їхав у Київ, а в машині було якраз три вільних місця. За словами пана Володимира, приїхали вони на Майдан о пів на першу ночі 19 лютого. Хлопці почали екіпіровуватись: «Ну як екіпіровуватись: балаклави натягнули на голову, в нас же більше нічого не було, потім знайшли собі металеві каски. “Мирними акціями протесту” ми займались на ділянці біля Стели Незалежності. Богдана поранило осколками гранати. Ми його відвели в медпункт, а самі пішли міняти людей на барикадах.
Горить все кругом, стріляє, вода з водометів, газ… Тричі я потрапляв під водометний душ, раз ледь не загорілась куртка від коктейлю Молотова, який відбився від барикади. Я відмовлявся в це вірити — це ж був Майдан, наш мирний Майдан! На якому ми так часто говорили на пафосні теми і це було абсолютно щиро! Говорили, що померти — це честь для козака-українця. Пам’ятаю, Ігор шкодував, що ми захищаємось так ганебно, а не нападаємо. Він був таким веселим і так любив сперечатися…»,— ділиться Володимир Дітчук.
Хлопець згадує: «Потім ми з Ігорем пішли манівцями на квартиру до друга, а 19-го вечері знову були на Майдані. Згодом пішли в КМДА — полягали на якісь куртки, своїми куртками повкривалися, холодно… Прокинулись о 7 ранку. Барикади були нікудишніми. Домовились з Ігорем, що після сніданку підемо розбирати риштування, щоб підтримувати вогонь… Раптом зі сцени кажуть, що наші прорвались і «Беркут» відступає. Ігор каже: «Побігли!» Ми кидаємо той чай, зефірки, біжимо вверх по Інститутській і там я його гублю. Ми часто губилися, це було нормально. Дим. Слизько. Якісь дроти під ногами. Дивлюсь, люди пробують до Жовтневого піднятись. Мені попалась під руки лопатка, починаю видовбувати нею сходинки на пагорбі до Жовтневого, бо по сходах лупили снайперські кулі. Тільки потім я зрозумів, яким був необачним — я ж з тією лопаткою був як на долоні…
Біля Жовтневого почав допомагати медикам — щось потримати, щось перев’язати. Потім ми понесли тіло Едуарда Гриневича (я про це вже потім взнав). Положили його біля готелю «Козацький». Там вже було декілька тіл загиблих. Раптом, дивлюсь — знайомі черевики. І штани, здається, схожі… Обходжу тіло, прошу зняти полотно, впізнаю — Ігор. Я заплакав. До мене підбіг чоловік, почав заспокоювати і підтримувати. Цей чоловік — Андрій Юрга. Його вбили нещодавно в АТО. Ми так і не сходили з ним на пиво…».
Володимир забрав телефони Ігоря, на які постійно поступали дзвінки. І всім треба було повідомити, що «так, це правда, його більше немає з нами». А навколо – тіла загиблих, накриті закривавленими прапорами. Почали перевозити їх до Михайлівського собору. Поскладали там біля дерева. «В якийсь момент я сиджу і усвідомлюю, що охороняю тринадцять мертвих тіл…»,— розказує пан Володимир. Він спростував інформацію про те, що ноги в Ігоря бути перебиті: «Ні, тільки одна куля, яка пройшла вище серця».
Відправкою Ігоря додому займався уродженець Бучаччини, приватний підприємець з Києва, активіст Майдану Андрій Бучинський. Спочатку він перевіряв інформацію про смерть Ігоря, а потім займався організацією похорону. Пан Андрій добре пам’ятає один момент: «Хотіли купити вишиванку і червоно-чорний прапор для Ігоря. Всю «Петрівку» оббігали. Вишиванку купили. Навіть дві вишиванки, а прапора нема. Раптом, дивлюсь — продають прапор Німеччини. Купив. Друг спочатку не зрозумів, а я відірвав жовту смугу і вийшов червоно-чорний стяг. Таким і накрили Ігоря». В труну Ігорю поставили і біло-зелений шарфик його улюбленого футбольного клубу…
«Я ніколи не забуду той крик, коли мама вперше побачила Ігоря. Нелюдський крик. Я б не хотів, щоб моя мама, чи бабця, чи хресна таке колись пережили. Тоді я пообіцяв собі, що буду обережнішим»,— зізнається пан Володимир. Тепер він ненавидить звук, коли по труні стукаються грудки землі і на все життя запам’ятав той тяжкий запах людської крові.
Згодом, серед особистих речей Ігоря знайшли пакет документів щодо побудови гідроелектростанції. Він звертався в безліч райдержадміністрацій з цим питанням. Було багато відмов і проект про відведення земельної ділянки, наміченої під будівництво (!) малої гідроспоруди по виробництву електроенергії. В його особистих нотатках: купа розрахунків, безліч креслень футбольних стадіонів. Де-не-де виринають намальовані кульковою ручкою значки «UA», «O.E.» «F.K.K.L.» і фраза: «А хто борець, той здобуває світ!»
Зібрала і записала спогади – Христина Пошелюжна
За підтримки громадської ініціативи Євромайдан SOS
