Відгомін Трої

Немає в Україні в нас вулканів,
У нас і землетрус – то дивина.
Тільки Чорнобиль – злодій невблаганний,
У квітні випив чорного вина,

І вкрав домівки, цезієм посипав,
І вкрав любов із калинових снів.
Та ми ж пелазги – звикли гнізда вити
І йти вперед – нехай і по стерні.

Осіли. Бровари – то теж удома.
Полісся ж рідне – там, де чорна тінь.
І тільки навесні тривожить спомин,
Як нагадає про минуле дзвін.

У нас як лихо – тільки рукотворне,
І смерчі в нас – у заздрісних серцях.
І біле в нас – це біле, а не чорне,
Якщо боротись – то вже до кінця.

Герої в світ нам послані не раптом,
Вони із добрих зерен, як жита!
І там, де був безсилий навіть атом,
Упоравсь беркут – і відняв життя.

Судилося пройти усі майдани:
Як топчуть гідність – то таки біда!
Мов на роботу, тільки сонце встане,
Одразу вирушала на Майдан!

“Я жінка! Хто ж на мене здійме руку?
Майдан же мирний – все співають Гімн!”‘
Яка ж то доля їй плекала муку,
І хто ростив убивць і ворогів?

Та вже втомились люди і співати,
Щоночі штурму ждали, мов орду…
“Усіх же не посадять нас за грати!”
Найсміливіші – в першому ряду.

Побачила: з кийками – на дитину!
Нехай дорослу, але як же б’ють!!!
Враз кинулась – вона його зупинить!
Але на неї градом – дика лють.

Сховатись ніде. Тільки барикади.
І натовп розгубився – хто куди!
Чия вина? Диявола чи влади?
Чи знайдуть згодом витоки біди?

На барикади знівечене тіло
Упало. Чи болять серця столиць?
І так колись Пріам просив Ахілла,
Щоб сина поховати віддали.

Ті незворушні і байдужі лиця,
Той страх, що культивований роки!
Була зима. І плакала столиця,
І дим із шин клубочився гіркий…

Увечері, як зорі теплий усміх
Ховають і поблимують з-під вій,
Одну онука знайде: “То бабуся,
Я їй цілунок посилаю свій!”

Повідомити про помилку