Проза і поезія

Нащадки кошового отамана Не осоромлять Україну й Січ, Коли ж держава – мов суцільна рана, Уся із боротьби і протиріч. Кость Гордієнко став на бік Мазепи...

На грудях ридав Че Гевара, Стривожений весь Кременчук. Таж Беркут – неначе татари! Ті кадри – аж душу печуть! Несли по Грушевського воїна, Немов у жахливому...

На Майдані – проста вечеря, Всі тут – друзі, усі – рідня. Десь там – Турка, Вінець, Кичера, Гори Шименка й Осовня. Його прапор був скрізь помітний, «Турка»...

Снігу плавились кучугури, Дим їдкий гриз холодні стіни. Сходив в небо вже шостий Гурик, Що боровся за Україну. А на нього моря чекали, А не щупальця...

На 20-ій сторінці… Далі – аркуші чисті. Ще калинові грона з-під руки ожили б. Чистоту закривавив несподіваний вистріл. І налякані сосни учепились за глиб...

На Майдані дерева у інеї, Всіх жене у підземку зима. Стала перша останньою лінія. Ліній безліч. Устима – нема. Навіть небо, здавалось, заплакало...

Пташки – і ті летять до рідних гнізд. Отак і він – навідався у лютому. І був якийсь бентежний той приїзд, Вся ж до екранів Фурманка прикута. Зізнавсь...

Серце бачить далі, аніж очі… Матір щось тривожило в ті дні. Сон лихий наснився серед ночі: Дірочки у хаті на стіні. А вона втішала: «Це не лихо!»… Та тяжка...

За Борисовим полем Скутий холодом тихий лісок. Тонни лютого болю, Й сніг холодний уп’явсь у висок. Били люто й нестерпно, До глухої кісток хрипоти...

У храмі – спокій. Тут – ані шелесне. Свічки і ладан – він до цього звик. Дідусь його у церкві ж був священиком, А у миру – це Яків Боровик. Про щось, бувало...